Потерян смысл жизни. Посьба не возвращать
Не пишу в блог, бо мої думки можуть засмутити близьких, не пишу, бо незбережені випадково уривки на телефоні бють ніби втрата своєї ненародженої дитини. Не пишу, бо за вікном, чорт забирай, обід, а кожного ранку прокидаюсь ніби постарівша на 10 років і зараз мені вже за сотню. Не пишу, бо виводить спека, що з'їдає тебе живцем на дворі, і безцільне змішано-порушене сидіння в чотирьох стінах цілує в обличчя та ліве плече розпеченою сталлю. залишається лиш безмовно кричати.
А я застрягла на 4 рівні прийняття неминучого, і до наступнооо здається ціла прірва. Я поклоняюсь Сьомому смертному гріху і під настрій страждаю агорафобією.
Мене чорт забирай турбують нічні кошмари, вони як свідки Ієгови чи консультанти AVОN ніби і нічого сильно небезпечного, а відбирають півжиття. Спроможність зібратись, написати, вигадати просто видувається попелом з рук.
Я розбила випадково свої рожеві окуляри, коли вкотре поступилась місцем жіночі в потязі, хоча щиро вірю в добро і у всяке там "воздасться", навіть коли реальність починає танцювати канкан на недобитих моїх окулярах. Так і хочеться їй закричати" гей, суко, я купила їх аж за 200 гривень!". Але вона лиш хижо усміхнеться і втопить мене у купі дежавю.
Ви згодні, що все розвалилось? Плани, думки, сподівання, а все що я можу це лиш вибудовувати стражденні монологи, жаліти себе й психувати як ненормальна сучка.
А треба взяти себе в свої руки, взяти себе у чужі руки, зібратись як пазл без кількох частинок - такий претензійний на довершеність, але ставший аутистом. І звісно почати усміхатись - на фото і в житті, просто так і спеціально. Але це все здається далеко не переконливим і стражденним.
0 коментарі: