Інколи ми хочемо все компенсувати,  показати чи провідчувати ті почуття, що не встигли чи ті, які ми з певної причини не мали можливості проявити. А найчастіше ми намагаємось вчиняти правильно. Це правильно пораз впирається у слова "чесність" та подекуди у "закон" чи "дружбу", але ми закриває очі на ці поняття вкотре переконуючи себе, що вчиняємо правильно.  Правильно те, що ми намагаємось втікти від себе чи приховати свою справжню сутність. Ні, нам не потрібна істина, нам потрібне самонавіювання, що це заради добра, заради добрих справ. Але чому кожного разу "дорога вимощена добрими намірами веде до пекла?" Чому кожного разу, коли наші дії закономірно приводять нас в не просто халепи, а ситуації ганебних поразок, ми дивимось на них очима повними подиву? Чому розводимо руками і говоримо "я хотів як найкраще"? Чому нам постійно здається, що ми всемогутні та що все виправимо?

Я не знаю. Не знаю відповіді на ці питання. Як і не знаю, коли ми припинемо так робити. Коли нарешті зрозуміємо "що і до чого" і де ті межі, які не можна порушувати. Ніколи. Я поки що не знаю цього як і не знаю себе.

Адже кожного разу, коли в мені закипає злість, з будь-якого приводу, кожного разу, коли щось починає в грудях пекти і пальці рефлекторно зжимаються в кулаки, інколи до заглиблин у долонях від нігтів, я не знаю себе. Я не можу бачити себе, але бачу очі інших, коли  ми зустрічаємось поглядами. І те, що я бачу в них, лякає мене саму.

Я ніколи не вірила в контакт очей: у кохання з першого погляду, у те, що очі джеркало душі. Для мене це завжди було вигадкою і просто дурними компліментами тим, в кого красиві очі.  Але те, що я бачу у відображенні очей інших, лякає мене ще дужче ніж моя злість.

В той момент, коли дивлюсь в чужі очі на межі витримки, я на хвилину вловлюю в них дещо. Вловлюю певне здивування, на кілька мілісекунд розуміння, а потім щось таке, що важко описати, але в чому є капельки жаху та огиди. Тільки розуміючи це я зразу відводжу погляд.

Напевно, саме під час зорового контакту, інший може окрім моїх емоцій та злості побачити ледь-ледь причинені меленькі чорні дверцята в середині мене і їх вміст. І тоді на долю секунди їх погляд розуміє, а потім як від побаченого мертвого тіла бродячого пса, що 3 дні пролежав в канаві - виражає жалість та огиду.  Після цього всі воліють відвести погляд та переключитись на щось інше. 

Я не знаю чи беруть вони це до уваги і чи вони дійсно щось бачать. Але після таких зорових контактів я ще кілька хвилин завжди залишають в ступорі, бо ті чорні дверцята не закриваються так швидко. Мене мучать докори,але не через те, що образила когось, а через те, що показала, що в середині мене щось є. Я не знаю чи я усвідомлюю це, і не знаю наскільки звір в мене великий, але знаю, що випускати його з приводу будь-яких дурниць не варто.

Взагалі мені б не завадило навчитись контролювати свої емоції, і не в тому варіанті, щоб замкнути їх під замок і максимум - це усміхатись. Ні, просто мені має нарешті дійти до тями, що кричати і злитись не варіант. Не варіант хоча б тому, що цей світ не належить мені і звіру всередині мене. Але пораз я досить претензійна і розпещена сама собою, тому контроль не спрацьовує. 

В мені вдало поєднуються низька самооцінка та нездоровий егоїзм. Тому я ненавиджу, ну або просто не терплю, коли люди вибиваються з загального фону, який я вважаю нормальним. І коли вони роблять щось над, чи взагалі щось, що не є такими як  звикла, я злюся і пораз дуже сильно. Настільки, що я можу скривдити людину, ні це не стосується фізичної розправи (хоча вдарити у нервах я можу таки сильно), це стосується моральної розправи. Цим зазвичай і пояснюються мої рідкісні, але таки дуже влучні жарти. Коли людина мене розізлить, я можу її "попустити" як кажуть в народі чи поставити на місце як кажуть нормальні люди. І ні, я зараз розповідаю не для того, щоб мене хтось почав боятись абощо, я розповідаю це для того, щоб краще зрозуміти природу та силу того звіра, що сидить за маленькими чорними дверима в мені. Це сторінки мого щоденника, а той хто це прочитає, може вважати, що випадково піддивився ці слова у записнику якось шкільного відлюдькуватого зануди. Просто прочитайте і забудьте.

Тож так, я роблю людям боляче, але останній раз мене здивувала не я, хоча вкотре я в грубій та холоднокровній формі попросила людину заткнутись і триматись свого місця. Мені звісно потім стало соромно за себе і я подумалп попросити пробачення. Бо це ж нормально? Просити пробачення, коли ти завинив. Але мені порадили, не робити цього, бо та людина все одно, скажемо так, залишиться недолугою і буде діставати своєю нікчемною поведінкою. Фраза була не така, але весь сенс я її зрозуміла. Але в ситуації: людина, яку я образила, насправді була хорошою, і зовсім невинною. Вона просто просила уваги, але у моєму світі вона мені заважала своїм недолугим проханням і я її посадила на місце. І таки не вибачилась, бо зрештою вирішила, що мені і так пробачать і та людина таки потім би дістававала своїм "ниттям".

Тож питання: наскільки інші люди впливають на вас? Зараз не про те, що тебе хтось саджає на наркотики чи пропонує вбити тварину, я про той токсичний вплив, який майже не помітно вирощує в нас монстрів. Бо в той момент я таки відчула себе монтром.

Я зараз нікого не звинувачують, але такі заохочення, які отримала я у вигляді "не вибачайся, вона продовжуватиме тебе діставати" дозволили мені робити погано. І це погано під собою розуміє те, що я владна і маю право ставити на місце людей, що заважають чи нервують мене. Невже не так у людей вирощують егоїзм, вигадку, що хтось кращий за іншого. Чорт, невже не так формується расизм, сексизм та ще купу "релігій" в яких вбачається що хтось кращий за іншого?

 Невже мені справді потрібно було послухатись тієї дурнуватої поради і зробити нормою свою огидну поведінку в той момент?

Важко відповісти, бо зараз в мені змішалось нерозуміння своєї внутрішньої сутності, не розуміння правил чи сторін цього життя та звичаїв чи правил, що існують.

Але все ж одне питання: як інші люди впливають на наші життя?  І зараз знову не про батьків чи друзів-наркодиллерів, а про наше оточення, що ми вважаємо абсолютно нормальними чи абсолютно не значимими у нашому житті. Адже найчастіше саме ці люди виступають ангелами та демонами на наших плечах. І в залежності від того, хто з тобою, такі тобі і поради будуть нашіптувати, коли ти сумніваєшся і саме страшніше, що САМЕ ТИ приймаєш рішення. І в час вердикту не можна буде сказати  "мене підбив демон на плечі" чи " мені друг порадив так зробити". Тож ти приймаєш рішення і ти слухає людей, що поруч, і ти віддуваєшся потім за свої вчинки. От чому бос-абьюз є насправді страшним злом для тебе, злом є і люди, що не можуть визначитись з тим, ким їм бути у цьому житті, чи люди, які кажуть що люблять свою половинку,а потім зраджують її. Адже ти набираєшся в них того "багажу" і або стаєш жертвою на закланні, або стаєш "катом" для когось. І не кажіть, що не вірите в силу АЖ ТАКОГО впливу.

Адже якою б ти не був особистістю - сильною, слабкою, пофігістичною чи супернеординарною - на тебе завжи впливатимуть люди, що поруч з тобою. Ти не уникнеш цього. Саме тому кажуть обирати собі менторів, вчитись чогось у розумників чи набиратись досвідів у шикарних шефів. Бо вплив він всюди. І знаєш, інколи треба подумати як ти сам впливаєш на людей. 

Раніше я була грьобаним демоном на плечі,  пораз радила хренові речі чи говорила про людей неправду. Пораз я тягнула людей на дно, а ще за це мені життя відплачувало той же монетою: потім мене деякі за коси тягли до дна. І коли мені вдавалось вибиратись і я починала відмиватись від багнюки а тіло боліло, по-спражньому боліло, постійно себе запитувала "за що це мені?".Тепер знаю, що не дарма.  Більшість речей трапляється з нами, бо ми це заслужили. Тож інколи таки варто познайомитись чи спробувати приручити внутрішнього звіра в середині себе та почистити оточення від демонів на плечах, адже не зчуєтесь як ваша дорога приведе вас до пекла.

ВІ.СІ. 

Хоча для розуміння, цього життя варто додати ще ось що.

Такі страшні речі як рак у дітей чи смертельні автомобільні аварії стаються тому, що життя не справедливе. І тільки не кажіть, що я його очорняю. Ні, я навпаки закликаю вас ставати добрішими і робити його кращим. 

Адже всі ми віримо, що якщо будемо у міру хорошими (не вб'ємо нікого, не пограбуємо банк чи не будемо створювати дитяче порно) то у цьому житті в нас все буде більш-менш нормально. Ми одружимось, в нас буде сяке-таке забезпечення та може одна-дві дитини, які ми з можемо вивчити, а ще - обранець нашого життя ніколи не буде нам зраджувати. Але на жаль, ніде не дають компенсаційного білета, хіба на небі. Але для більшості людей існування неба, вже спірна річ. Тож за життя ніхто не забезпечений від трагедій: страшного цунамі, збанкрутілого банку, пороку серця у дитини чи наркомана за кермом, що знесе вашу автівку з мосту. 

Життя в більшій мірі несправедливе і думаю саме тому, багаті люди віддають гроші на благодійність. Бо вони вже знають з історії свого успіху, що все заробити в цьому житті можна лише довго і непосильною працею (чесною чи нечесною) а от позбутись інколи можна за лічені хвилини, секунди чи оберти барабану у револьвері. 

Тож я трохи це вже розуміючи хочу стати краще, хочу порозумітись з собою та перестати хоча б злитись та ображати людей, які поруч. А в ідеалі я б хотіла зробити цей світ краще, адже пораз ми не можемо відвернути те, що стається у нашому чи чужому житті, але ми можемо зробити його трошки кращим. Якщо будемо любязні чи хоча б не будемо кричати на когось у маршрутці чи коли пожертвуємо кілька гривень на благодійність чи коли просто вислухаємо людину, коли їй погано.

І що не кажіть те, що ми можемо зробити це життя трохи кращим, вже дає розуміння, що все не дарма, що все не просто так.