Аккеу, ти можеш робити все, що захочеш. Можеш жаліти себе і кричати, який несправедливий світ. Можеш звинувачувати маму, що ти не вступив на театральний. Можеш казати, що ти просто пиріжечок, який загубився у пучині страждань і тебе мають врятувати. Ти можеш робити все, що захочеш. Але твоє ниття тобі не допоможе. Неочікувано, правда?

Я також забивалась у темній кімнаті, кляла все і паралельно жаліла себе, адже життя несправедливо зі мною вчинило, а я безпорадна. Злилась, що немає роботи, або є, але вона тупа і нецікава. Злилась, що немає грошей. Злилась і сама закривалась у своїй темній кімнатці, щоб постраждати і понити, як мені погано. Адже все - виходу немає. І я вже зовсім спокійно в думках приміряла форму офіціантки і вирішила трохи підзабити на свої старання, хоча себе заспокоювала, що журналістика щось там трохи буде присутня в моєму житті. 

Близькі і далекі дивились на це все прифігівші: типу ти так рвалась, хотіла, писала і тут здулась і все? Детка, це все на що ти здатна? А я і не відповідала, бо була занадто зайнята самоїдством і жалістю. Ітак тривало не довго, але боляче. Це ніби ти сама сидиш і царапаєш собі руки: шкіра залишаєтсья під нігтями, тобі пече але ти ніби тупачка сидиш і шкрябаєш себе, думаючи що це тобі допоможе і ти побачиш проблему. І ти серйозно? От яким макаром це допоможе? 

Це вже зараз я так питаю, а тільки днів тому ви б не сказали, що мій рівень IQ дозволяє мені зв'язно говорити. 

Та мене шикарно протверезили слова іншої людини, яка намагалась витягти мене з тої клоаки, жалю до себе і власної убогості. Вона сказала, що сподівається, що я візьмусь нарешті за голову і не буду робити тої херні і не відмовлятимусь від своєї мети (вона сказала не це), бо їй жаль витрачати свої сили, ресурси на поради і переконання людини, яка того не потребує (див. так зайнята жалістю до себе чи любовю доо своєї калюжі страху, що нічого не робить).

І ось саме ці слова мені як обух по голові. Саме ці слова я казала іншим, коли бачила, що людині, якій допомагаю розібратись, які намагаюсь допомогти змінити життя на краще (я це про свою роботу психолога типу) ніби не доходить. Вона все розуміла, розуміла, що варто щось робити, чи щось змінювати, а дій не було. Дій не було, бо вона або просто хотіла понити і щоб її послухали, або  їй зрештою було комфортно "так", так як вона жила. А ниття і прохання про допомогу було як жест типу "ну я щось же роблю, просто в мене не виходить". 

Так от,  я ненавиджу таких людей. Вони мене бісять до глибини душі, бо є просто нитиками, а не людями дій. Я не хочу ставати такою ж какашкою і чорт забирай треба збиратись до купки і робити щось. Я ж можу. Я можу!

П. С. І ви не ставайте такими нитиками будь ласочка.

Мені завжди було цікаво, чому люди розходяться. Чому ламаються якщо не долі, то уставлені порядки, чому всі розлучаються, покидають, ненавидять. Мені давалось, що якщо і дізнаюсь ці причини і зроблю все, щоб не допустити їх в моєму житті, то я буду щаслива. 

Але виявилось, що шукати потрібно не причини розірвання стосунків, а те що їх тримає. Бо  йдуть навіть коли є діти, чи достойне забезпечення, йдуть навіть від тих, хто популярний чи красивий. А біль від того не зменшується, і в такому разі хочеться докричатись, пояснити і показати людині, що ось я, ось мій біль, дивись, що ти наробив/наробила. Таких випадків останнім часом все більше,  і коли побачила одру пару з 2 дітьми, які в шлюбі, але не разом, мені знову почала виїдати мозок проблема "ну чому?". Бо виглядають вони як люди, які як мінімум довго були разом, а як максимум ідеально підходили один одному. Навіть усмішки в них були по-особливому теплі та щирі. І от я хотіла з'ясувати, знайти причини, виміряти тріщини та  погрішності, щоб потім вказати на них і заспокоїтись. Адже якщо все вирішити, то почуття повернуться і ви знову будете щасливі. І сім'я знову буде разом і буде щастя.

Та я помиляюсь. Кожного такого разу я, як маленька дитина у фільмах, що хоче звести батьків, закриваю очі на очевидні речі. Справа не у тріщинах, справа у людях. Справа саме у них, бо вони вирішують чи розвивати, будувати стосунки чи ні. 

І хай їм грець тим всім книгам, що я прочитала, бо після них стаю ще безпомічною. Я не розумію механізму любові, не розумію за якими правилами вона працює. Знаю лише бажання виправити з яким ти абсолютно точно розіб'єш собі об стіну лоб, але не факт, що щось врятуєш.

Тому між людьми і справді - все. Все як категоричність, і завершення стосунків, все як порвати останні зв'язки з іншою людиною. І Все як  весь всесвіт з почуттями, емоціями та магією. Між нами - все, та тільки нам вирішувати, що буде містити це "все" саме для нас. Бо саме від людей, а не обставин залежать  стосунки. А любити означає бажати добра іншій людині.

Тому б'ю себе по рукам і розумію, що бажання виправити  стосунки інших людей це скоріш від страху у своєму житті не зробити помилок чи не повторити помилок інших. Але ж так не буває, як не буває і ідеальних стосунків.

А я все ще страшусь стосунків, відповідальності та життя.

Ти скажеш "воу, почекай почекай" типу як то до дня народження як воно лиш через тижні 2? На жаль все запущено на стільки, що це записка до мого 27-го дня народження.
Чому так? Не знаю. Відчуваю потребу. А ти відчуваєш?
Знаєш, я ж взагалі б про це не задумувалася, аби не познайомилась нещодавно з клубом "27+".
Хто це? Так, ти маєш рацію, цих людей майже ніхто не знає, адже це тобі не славетний клуб "27" до якого входять зірки, які вчинили самогубство у цьому віці.
Ні, клуб "27+" трохи прозаїчніший. Це звичайні люди, які перетнули вік 27 і просто стали старші.
Тож останнім часом кілька людей з цього клубу ввійшли в моє життя. І знаєте, що про них хочу сказати? Камон, це не старпери і не наймудріші люди у Всесвіті, але більшість з них схожі.
Вони показують свої паспорти з штампами "одружений" і розповідають історію про колишніх, колишніх дружин і про документи на розлучення або про те, що вони вже один одному колишні, але не формально. Вони всі показують себе молодшими чи старшими у залежності від ситуацій, але коли їм болить найбільше, у чоловіків через щетину на обличчі пробиваються вік разом з втомою. Це кладе грубі відбитки на них, на стиль життя та свої погляди. Ну а ще ж.
Вони трохи зверхні, але це проявляється ледь чутно у поблажливості. Вони здатні давати цінні поради, але здебільшого просто слухають і не підпускають нікого до свого внутрішнього, хоча разом з тим заявляють, що абсолютно відкриті. І знаєте, саме через це, запитувати їх про щось просто не хочеться. Не хочеться просити щось їх, не хочеться поблажок знову за віком. Ми можемо один з один спілкуватись, але клеймимо тавро "не коханці". Ні, поки що у нас дуже багато відмінностей, через які бачити когось з клубу "27+" у вигляді своєї половинки просто нереально.
Але є одне для всіх них спільне і таке болюче: вони абсолютно мають рацію в одному - запитують в мене "що далі? Який в мене план? Яким я бачу моє майбутнє?".
– я гублюсь, бо здається більш дурнуватого питання не можливо було вигадати. Я гублюсь, бо абсолютно не знаю в чому ж річ. Моє майбутнє завжди визначалося загальними обмеженнями в часі: школа, університет, робота в майбутньому.
Але ні, коли я розповідала про плани в роботі, вони спершу слухали, а потім вертіли головою штибу "вона так і не зрозуміла питання". І  якщо я розповідала про свою книгу в майбутньому, то це навіть для мене звучало як казочка. А вони казали "окей, пиши, типографію знайти не так вже і важко, давай". А я не розуміла, як це можна просто взяти і здійснити задумане? Просто сісти і зробити?
А клуб "27+" не зупиняється на цьому. Вони цінують свій комфорт, вони шукають те що їм до душі, і щиро дивуються нашій молодіжній негнучкості і прив'язаності до графіків і нудної роботи. Вони прекрасно розуміють смак різної роботи, але майже всі прийшли до своєї улюбленої справи і заради кайфу від неї, відмовляються від більшого прибутку. Бо вони самодостатні, так, напевно саме такі.  І я шокована і загнана ними у ступор, бо їхні слова стерли з мене наліт пихи і всезнайкості, "дорослості". Бо я продовжую купувати зубну щітку рожевого кольору, бо коли мене заводять у книгарню і кажуть "обирай будь-яку" я все ще розгублена і часто кліпаю від страху і задоволення. Бо я все ще часто капризую і не хочу брати відповідальність за своє життя на себе ж. І так я ще в багато чому дитина і зовсім не така крута як думаю, але поки що я маю зробити вибір. Яким я хочу бачити своє життя через 5 років?

Роблю це напевно тому, що відчувають, що зараз/сьогодні/ в цей період без відповідей на запитання від життя "що ти хочеш?" Просто не зможу рухатись далі.
Перше це все  поки що залишається робота.
Не хочу і далі рерайтити новини і зашиватись у дивних переписуваннях переписувань. Хочу більше творчості в професії. Писати репортажі, писати про культурні події та створювати цікаві інтерв'ю. Хочу мати свою колонку на "Українській правді" (чомусь в голову встрілило), добре б ще на Радіо Свобода, хочу мати вагу слова. Хочу відстоювати канони фемінізму та захищати жінок. Хочу надавати психологічну  допомогу. Допомагати людям розбирати з цим життям.
Я зможу це все зробити лише коли прийму себе і нарешті полюблю. План у мене є, але варто вже почати діяти. Варто стати більш усвідомленою і більше "собою".
Саме це допоможе мені згодом навчитися не шукати вирішення своїх проблем у інших людях і не змушувати їх відповідати моїм прокрустовим рамкам. Саме тоді я буду відкрита для стосунків та сподіваюсь знайду людину, з якою проведу все своє подальше життя. І я впевнена, що зараз час для того, щоб розібратися в собі, а потім вже полюбити інших.
Інші будуть обов'язково, наприклад я стану більш відкрита та дозволю собі отримувати і робити те, що хочу. Наприклад відпочивати як хочу, нарешті побачу інші країни та іншу культуру, релігії та знайду саме свою  частину людей, інтереси з якими збігатимуться.
Тож у 27 років я хочу відсвяткувати свій щасливий клуб "27". Щоб поряд були найближчі та найрідніші, щоб я була спокійна, щоб обіймала найрідніша людина в житті, з якою ми згодом створимо сім'ю. Щоб моя творчість приносила задоволення, а робота - допомогу іншим. Щоб я мала змогу відвідувати інші країни, і при спонтанному бажанні могла зірватися на концерт в інше місто чи на нічну прогулянку. Щоб у мене був період, коли я б жила на берегу моря. Щоб я навчилась обирати свіжі морепродукти і танцювала на кухні, коли б готувала їх.
Хочу мати спокій і рівновагу в середині себе не зважаючи на будь-який шторм в моєму житті. У свої 27 хочу бути відкритою та щасливою.

Тут новина була нещодавно, що поблизу Львова в одному селі з молодого коника знущався його господар, ну як знущався - просто не доглядав.Так от в коня настільки був поганий стан, що короткий шнурок, за який він був прив'язаний, вріс йому в шкіру. Уявляєте? Але навіть не це саме страшне. Адже, здавалось, що хепі енд в цій історії настав - коня забрали і відвезли до заповіднику, чи куди там - загалом, туди де за ним мали дивитись. Та халепа: кінь упав, один раз, потім другий. Коли прийшов ветеринар і подивився на тварину, яка 2 дні підряд просто лежала, не реагувала ні на їжу, ні на капельниці, то  сказав, що цей стан означає, що тварина більше не хотіла боротись. І кінь здох.

Після прочитання історії я пирснула від сміху і заржала (ну по-ідеї як кінь). Ні, коня звісно жаль. Дуже. Але оце "здох" в кінці  насолило. Дуже вже здавалось знайомим відчуттям. 

Я сама чомусь з'їжджаю до стану коня. Типу вибралась з клоаки життя, здається, що попереду стільки можливостей, по раз відчуваєш як ейфорія тебе захоплює, а в інший момент ти така розгублена і байдужа. Яка можливість з стажувань, випробувань, якихось курсів, якщо ти  сидиш як кінь і віддихатись не можеш? Ніби і битися з колишніми поганцями тобі не треба, а якщо вже немає з ким битися - то що робити? І знову ж як кінь падаєш, бо не віриш, що все буде далі добре. Здається, що на все що спроможна, це битись і захищатись з поганцями, причому лише з тими, колишніми. А нове, краще, більше - можливе, лише воно тебе током б'є, коли руки до нього простягаєш, а можливо і не воно тебе током б'є, а ти сама себе, бо думаєш, що не варта - того, кращого. Бо думаєш, що той шнурок на шиї, то все що тобі світило. І чорт забирай, я вірю, що в того молодого коня,  все ще було б гуд. А що в мене - нє. 

Я щось пробую, роблю, але  розгубленість і самотність, здається, забирають мої сили. 

Просити тої сили в інших немає сенсу, вони б і хотіли, та з демонами - тепер внутрішніми - тільки мені боротись. І чесно? Я б вже починала кулаками махати, бо поки лише залапшала вуха знайомих. Розказую, розпинаюсь, вивертаюсь згідно з поз йоги, згідно чужих інструкцій, гри слів та психологічних прийомчиків і  при цьому театрально викручую руки (не їм, а собі) і горесно закочую очі з "ну ти ж розумієш, мені так боляче зробили". 

"Ти заїбала, можеш нормально пояснити? "- оговтує мене голос знайомої. А я на це починаю мотати головою з боку в бік ніби в припадку. А дійсно. Можу? Встаючи з калюжі ридань, оглядаюсь на всі мої страхи і розумію, що вони з'їдають мене разом з полущеним лаком на нігтях. "Та блять". 

Знову, знову, знову. Та якого хєра? В будь-яких пригодах і перипетіях, завжди підтримує мене моя внутрішня сила і рідні. Кожного разу у випадках успіху, мене підтримує маленька частинка, яка каже "так молодець, бо ти це можеш" "ти достойна". Я їй вірю, але у кризових ситуаціях страхи виростають як тіні, що відкидає полум'я, з залишків мого звичного укладу життя. Чим більше воно горить, чим більше всього змінюється, тим більші стають тіні-страхи. І вони танцюючи оточують мене. Тоді для себе самої стаю маленькою дитиною, яка все що може - це тримати під контролем свій сечовий міхур і говорити. Тому я починаю завжди бубніти всяку біліберду і стримувати рідини. Виглядає це паршиво. Поки я перебуваю лише в такому стані, чергуючись з станом лежачого коня.

Але ж вже варто повірити в себе!! Як там кажуть ті всі коучі: притягнути до себе грошенят, зайнятись нарешті тим, чим хочу і досягти в цьому прілічного успіху. Уже треба. Уже нада дєлать. Всьо ето дєлать.

Так от, кінь здох, а я ще тримаюсь. Але як перестати триматись (див. лежати як кінь), а натомість повірити в свої сили і таки почати рухатись? 

Как, Карл?