я так втомилась, в мене такий піздєц, що здається не витримаю. Знаю, що неправильно питати, за що це мені, я і не питаю. Але блять коли це все закінчиться, можна дізнатись? Коли вже все в мене буде добре? Навіть зараз вбиватись не хочеться ні алкоголем ні чимось іншим, навіть дзвонити не хочеться. А просто сховатись, поки все це не пройде. Бо не це дорослішання- аби воно було саме таким, то всі б давно повбивали себе ще до 21 і  це не весняний авітаміноз, це піздец. І він мене не покидає ні на хвилину, а лише впадає в сплячку, щоб потім прокинутись і поставити ще одну підніжку, щоб я йобнулась в дірьмо ще більше. І так завжди. Я встаю, думаю, що все встало краще, таки щось змінилось, а воно знову занурює мене назад. І так кожен раз. Тож я пасую, нічого не хочу робити і не вірю, що зможу щось вдіяти, а перечекаю коли під ребрами ця гнійна рана не затягнеться хоч на малюсінький період. 

В свій 21 хочеться ввійти спокійною, обдуманою з зваженою кожною дією. Хочу вже набратись сил й відваги самій, а не продукувати і транслювати її на інших. Можна? Я собі дозволяю. Дозволяю не вчити і не радити тут нікому. Дозволяю собі дати напуття. Зрештою і оглянутись назад.

Лист собі 17-річній.

Мала, не бійся! Твій факультет, то не найбільша біда у житті.  Повір, навіть жовті стіни, від яких тягнуло на блювоту, коли вперше їх побачила, не такі страшні. Зрештою,  ти їх полюбиш. І навіть через 3,5 роки навчання зрозумієш, чому старші так поважали їдальню на фаці.
А от що виявиться темною клоакою, так це гуртожиток, з купою сміття, пляшок, гантель і дуууже дивними сусідами, та і тут ти вигребеш. Адже ти ж сильна дівчинка, ге? І він навіть виявиться прикольним, правда деяких правил пиття алкоголю тобі таки доведеться навчись. Головне запамятай, що влаштовувати двіжі серед тижня  краще на перших курсах - бажання буде більше, а похмілля менше. І ще, ймовірність знайти справжнє кохання на тусах в гуртожитку рівна залишку твоіх грошей в кінці місяця перед стипендією, а отже майже нульова. Тож не цілуйся з хлопцями, щоб на ранок вам не було соромно.

Або цілуйся.
Зрештою, мені є з чого поржати. І подругам також.
А ще, будь ласка, пообіцяй мені не запарюватись з навчанням. Все одно злетиш з стипендії на першій сесії. На тебе дивитимуться як на ніудачніцу, та ти і сама такою себе вважатимеш, але не варто. Ти розумна і здібна, тому відновишся вже на наступній сесії, і спойлер - ніколи більш не злетиш. Згодом зрозумієш, що ходити на всі пари не треба. Ні, не так. Зрозумієш, що ходити на всі пари НЕВИНОСІМО больно, і що на більшості з них тобі втиратимуть якусь діч. А останнє, коли тебе щось вчитимуть писати, буде в 2 семестрі першого курсу. Але не розчаровуйся повністю. Є викладачі, предмети з яких ти почерпнеш дууже багато. А все інше я б радила  посилати  к бісовій матері. Особливо мудацьких викладачів, що захочуть пригнобити, тупих знайомих, які хотітимуть поіздити на твоій спині( і ти з своєі наівності обов'язково дозволиш), дурні страсті з хлопцями, які ні до чого хорошого чи нормально не приводитимуть  - взагалі все, що буде приносити дискомфорт.
До речі про дискомфорт: ти все ближче до старішання будеш купувати взуття на підборах. Так-так, тобі не здалося. На підборах. Як ходитимеш на них? Та взагалі хз, коли як прибитий кузнечик, коли як богиня, але найчастіше їх просто нестиме в руках твій хлопець, поки ти захмелена  босоніж гулятимеш нічними вулицями. І зразу відповідаю: так, в тебе точно буде хлопець. Звідки він візьметься сама побачиш, а чому причепився, ну то в нього запитаєш. Я от власне питала, він відповів: " тому що люблю".  От ти  і дізнаєшся, що таке та любОв.
  Все загалом дико і весело. Та мені скоро 21 і я хочу вже якоісь серйозності, тому пишу тобі. Щоб сказати, що є час казитись, є час шукати себе і губити, але згодом все змінюється і не тільки зовні. Тобі не просто набридає колорове волосся, ти вже не бачиш в ньому кайфу, та і гулянки не так захоплюють - ти дорослішаєш. І все таке ууууу, як страшно. Але ти ідеш, бо хочеш відчутти Це життя і трошки поборотись з якоюсь женщіною за останню сковоріду по акціі.
Тож поки є цей запал бий градусники, шукай своі цінності, пий вінчік, їж чужі торти на ничку, ніколи не співай при людях(хіба Бумбоксів) і будь собою. Будь собою, мала!

інколи важко. Важко мовчати, чи важко сказати коли потрібно. Інколи просто весь світ випаровується. Залишається лише темна ніч, темна ніч, а твої очі як віддзеркалення дороги: такі ж вологі, повні відблисків вогнів міста, але ніби  мертві. І нічого, що світло все ще проходить через рогівку, заломлюється в кришталику і відбивається на сітківці. Ти  нічого не бачиш і майже не кліпаєш.

обставини складаються по-різному і доля нас випробовує не одноразово. Та все одно потрібно іти за якимось внутрішнім відчуттям. Ще Віктор Франкл у своїй книзі-спогадах "Людина в пошуках справжнього сенсу"  наголосив, що це внутрішнє відчуття правильності чи не правильності свого вчинку, до якого він зрештою дослухався, врятувало йому життя у концтаборі не одноразово. Тож я чесно намагаюсь зробити так як відчуваю і викладаюсь повністю, хоча деколи у життя свої плани. Це гірко, це тупо, але так є, і можливо, так є на краще. А поки я відкинута цим світом, змерзла і спустошена повертаюсь додому, повертаюсь та не втрачаю впевненості в Тобі й в Нас. Це те, заради чого можна жити і заради чого працювати, розвиватись. Головне не хнюпитись і берегти "в серці, те що не вмирає".