"ох я занадто блідий, і треба більше усміхатись"

16:23 Коли думки не дають спати 0 Comments

Про книгу:

і вона
барабанний дріб

про зомбі.
Нудно? Ще один хорор? А фіг вам, тобто звісно не фіг, а маленьку світлу історію, про людяність, доброту, та врешті решт не приховуватиму - про кохання.

її об"єм є по сьогоднішнім міркам оптимальний, або 3 дні в інтернет-просторі - і книга завантажилась на ваший жорсткий диск. Але по манері письма  видно, що це твір новачка у світі письмеників. Він не є шедевром сучаснох літератури, але перед автором можна зняти капелюха за сміливе й екстраордирарне бачення сучасного суспільства.
 Звісно про те, що люди зараз стали справжніми зомбі, що живуть навіть хтозна для чого  знають всі. І причиною цього вбачають розвиток технологій, культуру консюмеризму, навіть говорять про втрату Бога чи заміну його брендами.
Тож про людей зомбаків ми вже добре знаємо, але аби все було так просто ми б взагалі не мали потреби читати книги.


Але як на мене попри свіжість інтерпретації проблеми втрати людиною людського, книга занадто перевантажена сенсами. Видно, що автор мав багато проблем та ідей на меті, які турбували його в сучасному суспільстві. Але через відсутність фільтраці, можливо погане виділення лінії героїв чи їх історій, все змішалось в не дуже зрозумілий і прийнятний сумбур.
В книзі заторкується тема релігії, нею займаються кості. В них релігія - віра в щось неземне й усталене. Жарт, Віра, релігія, чи ритуали(як одруження) в книзі просто бутафорія, вони це роблять,бо просто так треба, бо просто а чому б і ні?Не нагадує нікого?Також кості є ще якимось таємним символом минулого, вони є втіленням пережитків суспільства, концентрації штампів та умовностей, такі собі консерватори.
///
Нічого не розумію в цьому житті, чи обов"язково всюди приплітати секс? Айзек Маріон перечудив з статевими стосунками у зомбі чи можливо з їхніми залишками, себто спробами, коротше самі розбиретесь як захочете. Але Фройд би в труні перевертався і плакавплакав плакав.///

Також щось навіть говориться про інопланетян. Але в книзі про (СПОЙЛЕР) зомбі, що потім стане звону людиною, а зараз одружується  й забиває на псевдо-зраду своєї "жінки" й виховує двох прийомних дітей-зомбі, ще інопланетян не вистачало. Я вже погодилась з інопланетянами в Кінга "під куполом", але думка чи звістка про позаземне життя там вилізла в самому кінці й її вже хочеш не хочеш приймаєш, а в"тепло наших тіл" на початку, до загальної картини це перебір.

Та новим поглядом на проблему пожирання зомбі людського мозку, певним поясненням цьоо процесу стало неординарне пояснення: мозок для зомбі  певний допінг, наркотик, який приймають, щоб це раз пережити емоції живих  людей, їхні спогади.  Та не обійшлось без попосвих моментів -  я нарахувала як мінімум три посилання чи момента, що плагіатять "Сутінки" Стефані Маєр з їхньою ванільною надприродною єресюю.

Також автор досить живо й гарно описує природу, може досить вдало змалювати емоції, передати картини діалогів, певних суперечливих тем. Але занадто експресивно малює й поверхено  показує образи героїв:
Джулі: якась навіть трохи емоційно неврівноважена дівчинка, такий собі ангел з блакитними очима, що в минулому різала собі вени, і переспала з якимось мужиком в 14 років за просто так. Зрозуміло, що автор хотів змалювати її  як якщо не самої живої з живих, то тієї що вміє відчувати, мріяти, страждати, кохати і не втрачати надію на якесь майбутнє, але занадто багато прагедії і пафосу.
Р: тут він взагалі чувак якщо не 30 років в костюмчику і  червоною краваткою то під 30. І  в мене в голові постають картинки з трейлеру "50 відтінків" бррр. Тож режисери фільму змінили образ головного героя, спростили його й одягнули в червону толстовку.
Нора: вона в книзі насправді афроамериканка, що для мене чомусь ставить хрест на подальшому описі її героїні, хоча автор якось намагався показати, передати її світогляд через мрії та підтримку Джулі.
Перрі: чесно для мене як фанатки мультиків, ім"я пері звучить як Пері Качкодзьоб( пробийте в гуглі і самі зрозумієте чому щось адекватне я не зможу сказати). Але що зробили краще в книзі це глибше розкрили образ Перрі. В ній  пояснюється його бачення світу, його зневіру( і тут як у випадку з Джулі йоого не зрозуміти і не пожаліти  нереально).

Тож повторюсь, занадто багато вяких ідей, пояснень, читач плутається в нагромадженні вигадок автора, які він інколи до певної міри не тілкьи не пояснює, а й не дає бекграунд, тож доводяться або миритись в таким розкладом, або кричати WTF? і кидати книгу на кільки днів. Зраштою й до читала я її лиш через заслугу фільма.

Тож і цього разу підтвердилась теорія: гарні фільми знімають з поганих книг, і погані фільми знімають з гарних книг.

А  фільм
з першого кадру фільму ти вловлюєш самоіронію говлоно героя, тут все спрощено й викинуто занадто громіздкі й зайві деталі з книги. Не можливо пропустити іронію Р, коли він говорить про старі кращі часи, коли люди можгли радіти й насолоджуватись спілкуваннням, ів той час ніби переносить його в наш час.В  якому люди насправді заміть того, щоб робити це все, просто поголовно сиділи в телефонах, і виглядали точно як зомбі, але з ґаджетами й в чистому одягу.
аплоддисментів вартує й монолог героя на початку фільму, стільки глибини й заразом самоіронії, скільки життя в ньому. Саме це змушує майже закохатись у зомбі в червоній брудні  толстовці. Сам фільм знятий у холодних, але насичених тонах, також не можливо не відмітити прекрасний грим і образ зомбі. та тут як і у книзі присутня загадка кісток й їхньої мети, що радує пояснення їх і як вони утворюються ( режисери це додали від себе). Кадри памяті і емоції тут обрамлені собливим світлом,  ввіділені від цього похмурого світу.
Але як я не намагалась на другий перегляд фільм не тягне, ще спогади й стан радісного збудження від перегляду залишився, але проживати з героями ті ж самі діалоги, які по-при високу і чисту мету фільму не переобтяжені смислами надто нудно.

Тож якщо підсумувати книга дала дуже багато ідей, показала новий, свіжий погляд на хорор, на стереотипи нашого суспільства й давно прогнивші уклади нашого життя,  а фільм приніс віддушену для душі, змусив знову повірити про любов в цьому світі і її чистоту.

Про стосунки

20:39 Коли думки не дають спати 0 Comments

14:15 Коли думки не дають спати 0 Comments

Усе найкраще купується лише ціною великого страждання

15:14 Коли думки не дають спати 0 Comments

Почну з того, що мені  нічого не говорило ім"я Колін Маккалоу, так як це суто американське, як я вважала,(  як виявилось  австралійське) ім"я. Тож хоча критики й відносять роман "Ті, що співають у терені" до прози для жінок,   не помітила жодної мильної нотки чи пафосу награного кохання, які приписують жіночим романам.
Звісно  провідною темою твору, якщо брати на хлопський розум, є стосунки і кохання двох людей, яким не судилось бути разом. Але не варто все сприймати аж так примітивно.
Мене більше під час прочитанння насправді турбувати кілька інших тем, що піднімаються у книзі.
Перше що справді кинулось в очі, це питання Бога, церкви і людини. В романі критично  описувалось це протистоянння. Але більш всього  письменниця нарікає   не на  Всевишню силу, якій ми підкорюємось  і слідуємо, а саме трансформації її в католицькій церкві з своїми правилами і обітами: безшлюбності, бідності, смирення. Не дарма не раз звучали гнівні висловлюванння, що саме католицька церква забрала у Меггі її коханого Ральфа і не дала їм бути разом. Та й сам кардинал Ватикану   потім про таку омріяну церкву й посаду  говорив, що це колос на глиняних ногах.

Другою проблемою, що болюче вдарила по самолюбству, це місце жінки, її усвідомлення в суспільстві. "В Австралии все женщины, кроме самых образованных и умудренных опытом, воспитаны в сознании, что они чуть ли не рабыни своих мужей... Мужчине принадлежит вся власть над деньгами и домом, над женой и детьми." Жінки сім"ї Клірі як і кожної родини зображались на кухні, в домі, їм за певних випадків не було місця в полі, на вигонах. В романі показується до певної міри експлуатація жінки,  її неповноцінність в суспільстві.

Третьою -  є війна. Суто про неї сказано мало, бо як вважають історики, вклад Австоралії був не такий вже великий в Другу світову війну. Але здивувала глибина осмислення її як сташної і геноцидної події в історії людства, погляд на неї та нотки, що могла по-особливому провідчувати жінка. Тож таємниця війни, смерті та змін, що відбуваються в людях після цих подій -все  це було накладено відбитком на двох братів Клірі. Й тут виявляється ще одна причина продовження роу Клірі. Вони звикли вважати свій маленький світ - Дрохеду, своїм пристанищем і сховком, але розуміють, що великий світ не такий вже далекий і зможе, якщо що своєю залізною рукою дотягнутись й до них.
"- Нам - жениться? Нет, это вряд ли. Война слишком много отнимает у человека. .. Ну женились бы, наплодили сыновей,  а для чего? Чтоб глядеть, как они вырастут - и их толкнут туда же, и им придется делать то же самое, что нам, и видеть, чего мы насмотрелись?"

Також не можна оминути тему праці людини, її любові до землі, тему грошей як головної мети життя, або тему прощення. Цей роман зібрав в собі всю любов письменниці до рідної землі, до людей та  описав суспільні проблеми в тій чи іншій мірі.

"Ті,що співають у терені" - книга що розповідає піввікову історію сім"ї Клірі. В ній присутні романтизм і реалізм, але вони ніколи не суперечать один одному, а як хвилі чи мазки ннакладаються один на одного. Так розлогі реалістичні картини природи та погоди Австралії не позбавлені сентиментальності й любові письменниці, а  романтизм проявляється в описі  всієї сім"ї Клірі. Особливо це показано у характеристиці Меггі, де автор змальовує цей образ в зміні й розвитку, в ідеальності Ральфа де Брікассера, смиренності та таємності, титанічності образу Фіа.
Також  є   до певної міри  схожість і з книгою "Сто років самотності" Маркеса. І тут не питання  циклічності, а питання замкнутості, звісно Дрохеда в Маккалоу , як і Макондо в Маркеса - це дім, центр, розповіді, й вона є до певної міри місцем позначеним хрестом, тут все почалось і тут все закінчиться. Обидві книги  показують взяємозв"язок поколінь, от тільки Маккалоу так детально не розгладяє кожного героя, хоча пише свій твір, струкрутизує його в хронологічному порядку, присвячує певний розділ певному герою. Маркес же попри заплутаний родинний звязок описує окрему важливу історію кожного героя  в зав"язці й плутанині в клубку персонажів.

Насправді книга  є сумбурним австралійським соціально-психологічним коктейлем роману,  вона вчить, що тільки своє найбільше щастя можна вибороти найбільшими муками й стражданнями, і хай там що. Не дарма  попри всю страгічніх деяких моментів, ти не відчуваєш співчуття до героїв, складаєтсья враження що все що сталось -  мало бути, і не тому що "щось" веде героїв до такої розв"язки, а  врешті-решт вони самі обирають собі таку долю.
Тож влучним епіграфом до книги "Ті, що співають у терені" є кельтська легенда про птаху, що кидається на гострі шипи і співає надзвичайну гарну пісню перед смертю:"Все лучшее покупается лиш ценою великого страдания". Ти вибираєш собі щастя, і сам вибираєш розплату за нього.


"не искушай богов, они  это любят"

"Прежде, что бы с тобою ни случалось, ты всегда оставалась милой и нежной, и это было мне в тебе всего дороже. Не изменяй себе, пусть все, что произошло, тебя не ожесточит"
"- Ты - моя роза, вой прекрасный человеческий образ и мысль о тебе всегда со мной..
- И вы кое-что забыли про ваши драгоценные розы: у них есть еще и острые, колючие шипы".

"Непрерывный чисто физический труд - самая прочная преграда, какую способны воздвигнуть люди, чтобы не давать себе по-настоящему мыслить"

"Ведь только тому, кто хоть раз поскользнулся и упал, ведомы превратные пути"

"Пусть мы и сами знаем, что оступаемся, знаем даже раньше, чем сделали первый шаг, но ведь это сознание все равно ничему не может помешать, ничего не может изменить, правда? Каждый поет свою песенку и уверен, что никогда мир не слышал ничего прекрасней. Неужели  ты не понимаешь? Мы сами создаем для себя тернии и даже не задумываемся, чего нам это будет стоить. А потом только и остается терпеть и уверять себя, что мучаемся не напрасно."

"-Ты - и вдруг актриса?!
- Ну, а где еще я могу орать, выть и вопить, если не на сцене? Мне ничего такого не позволят ни здесь, ни в школе,нигде! А я люблю орать, выть и вопить, черт подери совсем!"

"- Что вы читаете?
- Пруста.
- А вы не находите, что он скучноват?
- Пруст скучноват? Ну, разве что для тех, кто не любит сплетен. Ведь Пруст, он такой. завзятый старый сплетник."

"только попробуй полюбить человека - и он тебя убивает. Только почувствуй, что без кого-то жить не можешь,- и он тебя убивает... в этом люди все одинаковы."

"- На, выпей, - сказала она, словно чай подкрепляет не хуже коньяка."


"Нет такой цели, которая оправдывала бы любые средства".

"- Что может быть лучше, чем влюбиться?
- Да почти все."

фото

18:47 Коли думки не дають спати 0 Comments

розпрощавшись з половиною моєї сім"ї раніше і побажавши солодких снів наймешним, а зараз сидячи в зручному кріслі, коли поряд тихо й втомлено сопить мама, і знаючи, що десь в квартиті є Оля, я з трепетом можу нарешті написати про НАС. Про Нас не як сім"ю  і  про Нас не як купку індивідів, чи не про Нас як про дійсно дивну суміш характерів, а про Нас як Нас.
дійсно кажуть чужа душа то темний ліс, але коли, ти пов"язаний з людиною,  -  вчишся відчувати її. Чи можливо то вже  закладено на генетичному рівні:  знаєш, що вона хоче чи що відчуває.
Мені тепло, що інколи я в гадую Вас, тепло, що справді маю таку сім"ю. І немає вже новорічного чи святковго настрою без Вас, бо головним вже є  не цукерки і не купа салатів на столі. А  потрібними як і кисень в наших легенях стали такі вечори за грою в карти й божевільними суперечками, дурнями  й дурочками й такими близькими людьми. Дивно, що боюсь про це писати, але маю двох чудових сестер, і здається що не маю племінника і племінницю, а маю своїх власни дітей. Смішно й страшно згадувати наші дитячі роки, наші бійки й сварки, бо зараз знаю, що Ви найрідніші люди, яких маю.
Й о чорт, на очі навертаються сльози від спогадів, а Оля знову прийшла мені заважати писати., тож  уф перерва на кілька хвилин... а ні ..на кілька годин, бо маю йти дивитись фільм. Але ще хочу швидко дописати. Тож під бубніння фільму й сміх Олі з Богданом я намагаюсь дописати й вилити душу в те, що мені зараз дороге, у моїх свої людей.

і нарешті я таки доберусь до того, з чого хотіла почати і взагалі затіяла цю дурну писанину - з фото. Воно як ми визначили має  близько 18 прожитих років. Прожитих нами.
Ох а за плечима не одна сварка, не один шрам( дивно що в мене їх мало залишилось з такими сестрами-нянями), не один прожитий рік, цілих три випуски з школи, цілих три вступи в універ, аа ну й десятки нерівних чілок, на трьох - до десяти невдалих зачісок, ріки сліз й цукерок. чотири розбитих вазони, купи жахливи фото й всього друге - де ми разом.
Чорт, чорт, чорт життя не зупинити й Ви зовсім вже мені не належите, Ви - кожна окремо є частинкою іншої сім"ї - вже створеної, чи тої, що тільки формується. Й правду казала Надя, що з кожним роком тепер Нас ставатиме більше, й все буде змінюватись, життя бігти, а ми й далі будемо роздивлятись це старе фото, де ми втрьох зовсім і нічим не схожі один на одну, але такі рідні. Де ми ще діти й маємо такі перелякані очі.

завдання: збери себе докупи з частин минулого

22:47 Коли думки не дають спати 0 Comments

дійшла до такого стану, що писати в своєму блозі - страшно, а на п"яних чернетках стоїть табу. Та вони впринипі й мені не до кінця зрозумілі:  відбулась  дефрмагментація, після якої я не змогла зібрати себе, своїх думок. Просто все розвалюється, нічого не має сенсу отак, отак просто. Забагато останім часмо розмов про "ми виросли", забагато, чи ні? А я досі випадково переставляю букви в словах.
Знаєш, тепер я буду говорити менше, і не тому що в мені немає вже що сказати. І не тому, що я забила на цей блог,а тому що в кожної людини є такі думки й слова на язиці, котрі лякаюсь всіх інших, лякають навіть себе. СВоєю цинічністю, жорстокість й холоднокровністю. Але як показав досвід Луїса Кріда("Кладовище домашніх тварин") вони зароджуються втвоїй голові і нічого з цим не зробити.
 Так от в кожного вони є, але дехто дозволяє їм виходити з себе, що робить світ жорстокішим до них, а хтось смиренно тримає своїх псів при собі. Тож я  звісно могла б кидатись ними, дозволяти їм отримувати фізичне тіло й народжуватись, могла б, але не роблю цього, бо вони можуть зашкодити тобі.

Чорт,
знову подивилась у вікно
 й
 зависла на кілька хвилин,

 зі мною справді щось не так, хоч через тиждень  буду вдома. та сумніваюсь що це спрацює як солодка пілюля. Я кожного разу закриваю собі рота, щоб щось гидке не вирвалось, кожного грьобаного разу я відсторонююсь від людей і біжу щодуху додому, ховаюсь, кутаюсь в одіялки й сподіваюсь , що все пройде. Бо мені вже не вистачає простору, сил. Дивно, але чужі розмови стаюсь  порожніми звуками й  самі собою ігноруються.
Знову дивлюсь у вікно.
Насправді це страшно одної ночі залишитись сам на сам з кімнатою й прочиненим вікном.
Тоді приходить холоднеча.
 ти відчуваєш її?
Ця чортова холоднеча зовсім не ефемерна й не вигадка моїх ночей без снів.  то пустка мене й тебе. то відсутність цілісності й вона приносить запах хвої, що скоро мине. Що скоро вмре, бо все суще недовговічне. А вітер  з вікна остуджує мою хвору фантазію. я просто як на прийомі в психоаналітика: спокійно аналізую мій потяг до тебе. Він  стійкий й ненавзязливий як петля на шиї в самогубці з 20-тирічним стажем.
Й о боже лиш вітер співає мені пісень. Тобі зовсім не сподобається мій стан, посторонній. Бо вже  не бачу сенсу чи світу в своїз словах,  просто дим сигарет настільки стійкий, що доводиться  уявно блювати від ціх стін . Страшно скриплять десь надворі  відчинені двері. Страшно так відчувати непотрібність власних  рефлексій, й я готова розривати контакти, розривати почуття й  кидати окремих людей.

яппі

22:43 Коли думки не дають спати 0 Comments

запис, витриманий близько 2 місяців, недописаний й не повний, але важливий для мене, щоб зрозуміти не тільки себе, а впершу чергу й своїх однолітків, їх способу життя



допивати з горла погане пиво.звісно з горла по іншому ніяк. пиво з смаком лайму до речі. дихати через силу й боротись як джедай  з простудою. Чорт, з нас вийдуть ніякі вінграновські, зате зачотні жадани й іздрики. Нас суще потопати в собі, копатись там і жити, боротись, шукати й кохати порівнюючи це скоріш з внутрішніми рефлексіми. Ми зачудовуємось не з природи а з себе. О скільки ми всього можемо пережити, о скільки болю й страху, і ненависті й залежності ми відчуваємо. Ставимось до кожного свого почуття й емоції з  педантичністю й захопленням. Й до сраки що філософія постмодернізму антропоцентрична, ми маємо залишатись при здоровому глузді й пам"яті, бо тоді ж .. бо тоді ж. Бо тоді нічого  не буде. з наснічого не буде. ми будемо нічим. так просто -  еволюційне сміття. Але хвала небесам розкладатись воно буде швидше за пластик.
аа до речі це ж мій блог і моє я має тут скакати вам в очах як блоха на сковорідці. Так от  вмощуйтесь якнайзручніше на дерев"яній підлозі( якщо у вас не деревяна то вибігайте з дому й кричіть), сідайте поруч мене, напевне, надягайте зручні в"язані теплі носочки й пийте глійнтвейн. А ще пийте воду, чайчик і тд. Карочі підтримуйте свій водний баланс. Й живіть. ПОЖАЛУЙСТААААААААА живіть. почуйте мене - кричу  вам в надії, що до мене самої дійдуть ці слова. Чорт, здається, чому нам сумувати й плюватись на свою жізнь.. що нам може не вистачати: Інтернет - є, гроші мамині - є, шмотки - є, бухло - є. Ой таще до хороби чого у нас є, але ми й далі нещасні ображені й молоді. Тупе покоління Яппі, що занурене в себе. Як страуси чесне слово, витикаємось лиш, щоб подивитись як охуєєно живуть інші. Ми прям всі актори, правду казав Шекспір, але  не народжуємось ними, лиш згодом вчимось створювати ідеальний образ, кокон, занавіс. За яким у вас хоч тупи будуть валятись, не важливо,готовне тримати марку. Головне викладати ідеальні фото в інсту, усміхатись людям і не носити часто чорне. Ти не в тренді, якщо не  йдеш в ногу з твіттером в світері  кольору м'яти. Ми йдемо в універ як на своє весілля, робимо вигляд, що любимо всіх, хто нас оточує й ніколи не депресуємо. Чорт, тут ніби в цирк потрапив, в якесь фрік-шоу, де не зрозуміло в кого накладна борода а в кого ні, свої груди чи паралон, чи стравді є просто геніальні мудаки й дурні чи це лиш "так треба для образу". І цього насправді дуже багато, неможливо це вже ігнорувати. Лиш грати як в лотерейці: ця людина все вікрииа скринька пандори чи ще ні. Чи перед тим як дізнатись яка вона, тобі треба буде перетерпіти 7 кіл пекла, щоб врешті решт дізнатись чи варто на неї покладатись. Проте гірше, коли ти купуєшся на такий замилений розрекламований образ сучасної культурної,справді розумної людини. А виявляється лиш гниллю з середини. І найголовніше, що в цьому винна не сама людина, а  виховання себто псевдовиховання в стилі консюмеризму й відкуп від батьківських обо'вязків подарунками. І тут не буже парадоксом, що коли така людина виросте і  думатиме, що весь світ має робити їй подарунки. Вона бачтиме світ лиш через матеріальне й приземлене.
Нас навчають, що ми унікальні, втовкмачують в голову, що варті найкращого, що працювати треба там, де хочеш і ким хочеш і ще купу таких речей забуваючи: окрім таких афігенних можливостей, у нас є не менш афігенна відповідальність. Ми забуваємо, що для того, щоб добитись чогось, треба працювати як віл. Треба працювати й робити щось, а не лиш чекати поки нас оберуть, запросять й попросять займатись чимось, бо ми такі класні.
Часто забуваємо чи навіть не зважаємо на інших, чого- чого а співчуття й милосердя нас не навчили, а сучасній людині воно не потрібне. Чи ні?

13:09 Коли думки не дають спати 0 Comments

витравити, вирвати в собі все підле й низьке, не дозволяти, щоб воно не тільки не вилізло на поверхню, а й припини його зародження в собі. Будь ласка будь краще в новому році, будь ласка живи й ніколи не забувай те щастя, яке зараз маєш можливість тримати за руку кожного дня. Не забувай ніколи усмішки  рідних твоїх й таких скороминущих. Я заколисую в собі  тихе щастя, від відчуття спокою, цього вселенського спокою, що прийшов до мене. Я давно думала, що спізнилась десь на вічність бути щасливою, але зараз прокидаюсь з чистою головою в середині. НІчого більш не турбує, немає ні зовнішніх ні внутрішніх подразників. Що ж можу сказати, що перебісилась, так, здебільшого перебісилась. Я рідше пишу в блог, напевне тому, що частіше відчуваю себе щасливою, більш усвідомлено й як не дивно з холодною аналітикою підходжу до подій в  житті. Немає вже глобальних трагедій, екранних депресій, коли слова затуляли почуття, коли обгортка була ціннішою за вміст. Зараз же якщо страждати, то тільки до зїдених повністю нервів, якщо втомлюватись, то до відсутності будь-яких емоцій, до простого падіння на ліжку й сну, якщо бути щасливою, то так як я хочу, й в той спосіб як мені заманеться,а не як скажуть тенденції нашої молоді. Перестати вдивлятись в реальність, скурпульозно вивчати життя ніби в музеї, й слідувати правилам, а забити на все й бути собою.


тож 2016 - ON  і понеслась охохохо