Тряпичная кукла

20:53 Коли думки не дають спати 0 Comments

Я маленькая тряпичная кукла. Маленькая тряпичная кукла на кровати ей не впрок. Слишком большая и уютная, слишком много много здесь. Только я как сломанный солдатик, забытый носок или старая смятая записка, постоянно заваливаюсь под нижний левый угол кровати. Постоянно чувствую себя то не в своем теле, то в теле без сердца, то чистым и кровавым сердцем без тела. Я огородное чучело из страны Оз у которого вновь отобрали возможность чувствовать. Я трусливый лев, я маленькая собачонка. Я девочка, которая совсем не умеет выбирать друзей.И пока я будто в колесе самсары прохожу все перевоплощения, мир вокруг становится все больше сумасшедший.  И меня как будто опутывают нити. Люди, что должны были бы мне быть близки, ссорятся, мирятся, громоздят обиды как сокровища и пишут списки обидчиков, которые берегут как наши бабушки сберкнижки. Правда, все напрасно. Они так же в конце сгорят. Книжки, обиды, люди. Все превратится в труху и пыль, если повезёт через несколько десятков световых лет из них создадутся новые существа, вещи и даже планеты. Но это знают не многие, только те, кто хочет это знать. У других иные очень серьезные проблемы: не умеет в спортзале, наказать обидой подружку, сто двадцать раз поговорить с мужем и наконец-то выбить повышение.Мы слишком заняты, чтобы знать больше. Мы слишком заняты, чтобы знать. Мы слишком заняты, чтобы быть одни. Всегда есть люди на другом конце провода, которые "непрочь". Непрочь переспать/поболтать/покурить/выпить/пошутить. И никто не знает, что мы сами себе шут, король и палач. Сами себе рок судьбы и дурная голова и сердце без тормозов.Мы сами себе капостники и Мойры. И вот эти нити "ближних" мне постоянно ложатся как змеи под ноги и ждут, когда я оступлюсь чтобы укусить. И сама гляжу,что все та же тряпичная кукла. Все на том же краю кровати.


0 коментарі:

дивитись у стіну

00:21 Коли думки не дають спати 0 Comments

Вони з чогось захоплено сміялись і замість того, щоб допомагати мені, лиш тикали "це ж для тебе інструкція". Їхній регіт переходив на розмови, пошук та копошіння в комп'ютері. Це все відсувалось на задній план і виявлялось, що у своїй голові, лише я сиділа посеред холодного підвального приміщення на чорному кріслі. Воно було завелике і скоріше напівзїдало мене, ніж підтримувало чи служило опорою. Я ніяк не могла прийти до тями, лампове біле світло показувало мої скляні очі та погляд у стіну. Він час від часу підходив до мене і гладив по плечі разом з тим цілуючи у праву скроню.
- Що з тобою? Все гаразд?
- Нічого, нічого, - усміхалась я і намагалась зробити вигляд, що мені це цікаво.
- Ти втомилась? Хочеш додому?
- Ні, я почекаю.
Я абсолютно не хотіла знаходитись там, спілкуватись з тими людьми і загалом почуватись так, ніби їхні липкі язики поприлипали у мене до спини. Так, я звісно себе накрутила. Нічого такого чи АЖ такого вони не думали, напевно, про мене вони взагалі мало що думали, та я відчувала інше. Відчувала як спершу стримувала сама себе і засувала у рамки, а потім побачила рамки і у їхніх головах. Ми всі не те, що неідеальні люди, ми всі скривджені своїми комплексами і бажанням самоствердитись діти. Ніхто. Жоден з нас чотирьох не захотів рости і щось змінювати. Лиш я, коли опускалась на дно своїх демонів та ловила між ними дзен, поки чорнота з'їдала мою душу, лиш я бачила наші всі больові точки. Але навіть у такий момент я не хотіла бути собою. Навіть тоді.

Навіть зараз, стоячи перед дзеркалом і вишукуючи причину, чому мені так гірко, внутрішній протест доходить до ручки.
- Я не хочу, щоб так було. Я не хочу. НЕ ХОЧУ,  - кричить в мені щось, поки я спокійно розчесую своє волосся і йду спати.
Бути дитинною, бути дитиною, бути під опікою, мати когось над - не те що не вкладається у моїй голові і не те, щоб це відбирало мою свободу, просто це виявляється жахливо незручно. Так само незручно як у сімейній взаємодії обманювати партнера. Не говорити, що ти любиш готувати комусь їсти, коли це стоїть у тебе у печінках,  не мовчати, коли ти вмієш вкрутити назад розетку, не приховувати, що ти втомилась, чи навпаки не ховати свою силу чи амбіції.
У нашому житті перевірка на "тебе справжнього" відбувається кожного дня, кожної хвилини. Часом від справжніх емоцій чи почуттів ми ховаємось за дурнуватими виразами обличчя, сміхом чи простими сльозами.

Зараз живу так, ніби краду в когось свій час. Ніби я раб, час якого розписаний іншим/іншими. Колись, коли я чи не вперше усвідомила це відчуття і опинилась повністю в ньому, я була студенткою на літніх канікулах, яка все ще думала, що не має можливості та права заявити про власні бажання та планування часу старшим. Тепер я така ж сама "плаваюча"дитина у руках партнера. Скоріше не по його волі, а через свої несформовані бажання. І як не дивно, через них же, сама віддаю свої відповідальність (яку психологи також називають можливостями) іншим. Я хочу бути спокійною і не робити вибір, чи можу тепер я когось засуджувати за те, що його роблять за мене? Ані скільки. Та перебування і такому підвішеному і залежному стані лише більше показує нелогічність мого задуму. Настільки, що я готова витрачати свої збереження, щоб пускати пилюку в очі і танцювати на власних кістках. Настільки, що не можу сказати, що мені не підходить та чи інша ситуація, настільки, що я сама себе тримаю за горлянку і стискаю руку сильніше. Та напевно лише тоді, коли сама собі перекрию повітря повністю, зрозумію, що я здатна зробити багато чого і сили в мене не забракне, лише тоді зможу встати і піти , не намагаючись отримати допомогу деінде.


!

0 коментарі:

навчитись Не

23:29 Коли думки не дають спати 0 Comments

Навчитись не ненавидіти себе. Навчитись не стирати тексти, або не закидати їх, коли слова розбігаються і покидають мене. Навчитись не ненавидіти себе як одна з перших моїх десяти. Хто сказав, що варто прийняти себе, полюбити? Не брешіть. Все починається з заповіді "не ненавидіти себе". Не ненавидіти себе за те, що занадто у собі, або занадто "оголяєшся" перед іншими. Не картати за те, що не є емоційною бомбою і все, що в найкращому разі можеш у моменти тотальної втоми, це відмахуватись і жартувати дурні жарти. Припинити. Так? Припинити всім пояснювати свої поведінку і класифікувати її. Хоча так хочеться всім видати інструкцію "отак зі мною можна" і нарешті розслабитись. Відпустити, не отримувати підступних повідомлень у вайбері, не картати посилаючи когось кудись вкотре по щось. Всоте не ставати навколішки до стіни і не пояснювати собі "що я так і мала вчинити, бо так не могло бути далі". Перестати переставати і не говорити з іншими, коли немає сил. Це буде моя сота заповідь. Перед тим, я попрошу їх відійти на безпечну відстань. Я ж бо все таки звір. Зляканий, замерзлий та надзвичайно самотній у таких от витрачених днях. Не знаю, що потрібно казати у таких випадках, не знаю, що має казати інший. Знаю одне, що намагаючись випливти у внутрішніх морях ти неодноразово плакатимеш. Вся сіль та біль, що накопичуються, б'ють по ребрах чи просто давно обростають тебе з середини, мають якось виходити. Без цього ніяк.
Я це розумію і знову ховаюсь у свою шкарлупу. Все ще недо- чи можливо занадто-? Все ще не дотягую до примарної норми і розбиваю собі лоб у спробах. Сама будую собі пастки і для чогось комусь клянусь у вірності та чесності. Я ж бо навіть з собою так не можу. Я не можу собі чесно зізнатись, що я хочу і як хочу говорити з іншими. Зізнатись, що я хочу чогось більше. Хочу шоу і шоку і так це говорю я, сумний шестикутник, який навіть сили позичив на те, щоб стукати пальцями по клавішам.

0 коментарі: