Хіп-хоп

00:27 Коли думки не дають спати 0 Comments

В небі хмари схожі на великі збиті вершки або цукрову вату. Я задираю голову і замираю на кілька хвилин. Поки я роззявила рот і завмерла, люди нервово сунуться і обминають мене на тротуарі. Потім мене пробуджує дзвінок і я знову лечу на зустріч. А по крові розливається американський хіп-хоп, я ще зупиняюсь щоб пританцьовувати. Чорт, ноги ниють від вчорашніх нічних прогулянок з вином, але який кайф. Ось так відключити голову і як в якихось фільмах про складний період в підлітків йти і бездумно пити, говорити про все і сміятись. Фотки в такі моменти виходять не чіткі, пам'ять вже не така свіжа, та і зранку маєш розплачуватися похміллям і проспаною роботою. Але заспокоюєшся, внутрішній підліток нарешті в мені стихає. Тепер я не можу зловити свою увагу, постійно відволікаюсь називаю себе кицьою і зриваюсь, щоб потанцювати знову ж таки під той самий хіп-хоп. І знаєте, я здається скоро стану професійною танцівницею перед дзеркалом. Ахаха.
Тож, дякую, але мені не потрібно іншого моменту. Швидкість і нічний вітер, що грається з волоссям і цілує в скроні. Божевільна маршрутка і танці в ній. Це саме той момент. Момент який я відчуваю і яким хочу впитись. Не кортить залізти в телефон і писати іншим, чи кортить але стримую себе, бо хочеться провідувати цей миттєвий кайф. Я скупа, не ділюсь ним з ніким. І нарешті такий ретріт допомагає. Я почала писати, ну от пишу. Бо до того слова, думки, букви все перемішувалось і збиралось в купу. Нічого доброго. 
А зараз здається такий Правильний час, час, коли до тебе приходять істини, яких ти просила. І в тобі ніби старі мотузки рвуться, рветься зв'язок з старим барахлом, яке ти чомусь несла в собі весь цей час. І вже не нависаю друзям, не кричу і не жаліюсь в слухавки "ну уявляєш, який мудак?!" Ніхто не мудак і ти не дура, просто люди чинять так, як звикли чи як їм дозволяли. І щоб захистити себе потрібно показати як з вами не можна. Бо коли порушують твої межі ти точно це відчуєш по злобі чи образі, що закіпатимуть в тебе в крові. І все вже добре, добре, бо варто не тільки прагнути і ходити нити "хочу щось змінити", треба змінювати. І боже який кайф ця музика, мені здається що нарваності потрібно мені повчитись і міміки потрібно у афроамериканських співачок, щоб потім так пафосно комусь кричати SAY LESS. І потрібно навчитись відчувати. Я щаслива, що мене вже відпускає, і друзі не говорять, що зі мною щось не так. А то вони вже пропонують піти постріляти з справжньої зброї, щоб лиш стерти кислий вираз з мого обличчя. Але цей момент, ця історія, ця прогулянка сьогодні. 

Я починаю розуміти, хоч трішки цього життя і за спиною виростають крила. І я дійсно танцюю від кайфу, біжу додому, а там знову музика, знову танці. Тоді солодковершкове небо набурмосюється і починається дощ. А я тут, в кімнатці з відчиненим вікном. Відчуваю пісню вітру, чую танець дощу і ритм крапель по відвіконнику. Я тут, в своїй кімнатці з кольоровими вогниками гірлянди. І здається це Той момент. І я пишу! Нарешті. 

0 коментарі:

Історія сліпця

00:27 Коли думки не дають спати 0 Comments

Кожного разу слова застряють десь в горлі, коли вони мають бути сказані. Застряють десь в голові, коли я думаю над тим, що сказати. І в мене не виходить. Не виходить чомусь писати, не виходить говорити тирадами як раніше, я кажу два-три слова і знічуюсь, переводжу на жарти  чи просто відмикаюсь. Люди трусять мене за плечі, а таксисти дивно поглядують, чи хоч кліпаю, коли від чергового повідомлення голова падає на спинку сидіння і очі закриваються. Здається вони читають на моєму обличчі щось дуже страшне, бо їм кожного разу стає не зручно після цих своїх підпільних поглядів, і вони починають йорзати на сидіннях та максимально невимушено дивитись в іншу сторону. Я розраховуюсь з ними десь по дорозі і вискакую на червоному світлі. 
І хто б подумав, що ця просто дівчина, якій в пабах не дають її законних 22 років, когось вчить. Хоча, а хіба є кого вчити? Люди приходить до мене за порадою, за розрадою та підтримкою. І я радо ділюсь всім запасом, що в мене є. Сиджу по 5 годин і слухаю, говорю, ділюсь та даю настанови. А потім виявляється, що я роздаю себе, а люди дякують і йдусь чинити як собі захочуть. 

А потім виявляється, що залишаюсь я. 
А Хто 
я?

Здається, що сліпець. Хто він? Людина, яка блукає в бездонній тьмі. Людина, що не відчуває у своїх думках світла. Він живе черствими істинами, які приходили до нього чи знаходились самі. Він збирає все у своїх торби, клунки, не розбираючи літературу лише "упізнаючи" її по твердій палітурці та кількості сторінок. Сліпець сам давно відмовився жити по істиннам, які глаголить до інших, адже вважає, що йому сенсу з них не буде. Що він лише провідник, який має передати, донести інформацію до інших. Істини, інколи тягнуть йому руки, коли несе клунки з ними, інколи заважають спати, коли намагається прилаштувати собі нічліг. Але він готовий терпіти таке співіснування з істинами заради допомоги іншим, заради користі, яку він приносить іншим. Зрештою він, здається, ніколи й не знав ні яскравих барв світу, ні тепла сонця, що гріє руки, ні музики та сліз на своїх щоках, від пережитого щастя. Горе? Так, горе його спіткало. Як всіх. Горе стається зі всіма. Так і він от осліп. Коли то сталось? Чи то туман на оч повільно наповзав чи пам'ять зраджує, але темінь не відібрала йому зір, темінь замінила йому зір. Та й він не жаліється, вже звикнув. Лиш от одна розрада в нього - допомога. Страждальців в його житті не мало, та і він багато часу має на допомогу. От він сідає з тими загубленими, переломлює свої істини навпіл, як і шматок хліба. Простягає їх до іншого, того подорожнього, якому рятунок потрібен. Потім він насичується ними і йде. А сліпець залишається на своєму місці і чекає наступного подорожнього, і не хвилюється, що не буде нікого. Вони всі обов'язково приходять, рано чи пізно, пізно чи рано. Адже такі зранені подорожні не рідкість – посміхається сліпець, ну а що? І йому робота і їм лікування.
Тільки от сліпцю в затяжні зими  тривожно, дуже. Тоді істини, як і старі суглоби починають нити і заважати спати. А коли сон не приходить, приходить страх. Страх, що ніхто не прийде і він нікому не буде потрібен. 
В один з тих затяжних періодів він зустрів подорожнього, такого ж нещасного і розгубленого як і всі. Але щось було знайоме в ньому, від нього віяло зайомим запахом пилюки та вогню від костра. Того ж, що полюбляв за розмовами палити сліпець.  Він сторожко запитав, чи бува подорожній не навідувався раніше до сліпця, і той відповів ствердно. 
Сліпець розгубився, бо ще ніколи не стрічав, щоб до нього повертатись,  щоб його істини не "працювали". Він не знав, що з ними сталось чи що сталось з словами, але у своїй непевності не хотів впевнюватись. Він розгубився та розізлився, адже що як і в інших спробах істини не досягали інших людей. Що як він нікому не допоміг? Що як він нічого не зробив навіть у ролі сліпця? 
Він почав кричати та допитуватись, чого саме не вистачило подорожньому, щоб зрозуміти ті істини? Чому він повернувся? Подорожні такої реакції від сліпця лиш злякався і кинувши в слід, що хотів просто ще почути настанов, втік подалі.

Коли сліпець схаменувся, він залишився сам і отак сидів, поки ніч накривала ковдрою землю та присипляла людей. Та він і темені тої не бачив, він жив постійно у ще гіршій. І в тій темені він почав згадувати подорожніх, вссіх-всіх, хто до нього приходив. І страшна думка прохоромила йому голову: він ніколи не розмовляв з істинними людьми, вони так як і він завжди були в темноті більшій чи меншій. Ті, хто до нього приходили, були лиш тінями, тінями насиченими  переживаннями, чужити істинами, невиконаними бажаннями. І Старець не торкався душі тих людей, а лиш стикався з тінями, якких і кормив істинами. А тіні поглинами все, і до того ж швидко, правда так само швидко вони все перетравляли на брухт чи відходи. Він зрозумів, що його істини, необтесані та непричепурені,які він намагався віддати на добро, нікому по великому рахунку не були потрібні. Зрозумів, що істини не працювали, або працювали наполовину, і що дуже мало добрих рук їх отримало.
Тоді кольнуло щось сліпця там, в лівій частині грудної клітки. Стало йому так соромно та жаль істин, своїх, які не давали спати та були важкою ношею йому час від часу, та були такими рідними та вистражданими, що полились сльози в ного з сухих повік. Сталось це чи не вперше за довгий час. Так просидів наший герой поки вітер не висушив його очі. Він потер їх і чорна тьма похитнулась перед очима. Туман почав розсіюватись, а світ заново набував обрисів та барв. Та ставалось це повільно,  очі дуже боліли та і світ ще був як в тумані, але з сліпця спала страшна ноша. Він сам встав та зробив перші кроки з своєї  пітьми на зустріч світу.  Пішов знаходити нові істини, робити їх своми, і перестав хвилюватисьь про інших. 
У нього тепер була нова місія - відкрити для себе цілий світ.


0 коментарі:

не исполняй

11:06 Коли думки не дають спати 0 Comments

Сьогодні мені зателефонували. Сказали дякую і те, що я трішки врятувала когось у п'ятницю. Я сказала будь ласка. А коли поклала слухавку через 1,5 години зрозуміла, що  маю робити.  Маю бути собою. "Нє, ну замахала, да?" - подумаєте ви. Але ж і я маю бути і жити для себе.
А то кидаюсь з крайнощів в крайнощі. Знали б ви скільки разів моє серце зупинялось за останні кілька днів. Люди для мене були ідолами. Знали б ви наскільки я безпорадна і слабка, ніколи б не повірили в мої слова. Ніколи б не читали і не прочитали їх. Але ви ж не знаєте, чи знаєте?
А ще знаєте, останнім часом люди все більше зі мною діляться сокровенним і питають поради. Вони потребують допомоги і я потребую їм допомагати, напевно. Адже звідки в мені це просто божевільне бажання вилікувати всіх страждальців і зранених? Це в мені сидить пунктик, зайоб, називайте як хочете, але  в мені щось є, що просить, корчиться і хоче допомогти комусь. Але краще б інколи я тримала  рот на замку і не лізла куди не вартує.
А ще краще б я вже почала вводити в дію правила, які нещодавно сформувала для своїм психологічних консультацій:
1. Не цілуватись з пацієнтами.
2. Не приходити до них до  дому.
*Третє і не сформоване - брати з них оплату.
Повірте мені, з зраненими людьми, які шукають підтримки і розуміння краще не зближатись. Просто повірте.
Бо мене тягне на трагедії і допомогу, я як чортів Супермен, який в кінці красивої сцени помирає.

А поки мене лихованить,  читаю опівночі Полозкову вголос до захрипу. Купую торт і ношу бра без паролону, лиш з заваязочками. Шукаю чогось на людних вулицях і в магазинах одягу. Шукаю чогось, а не знаходжу нічого, бо загубила, здається, себе.
Знаєте, коли немає за що страждати і накручувати себе, тоді якось пусто. Коли звик жити вролі жертви, без цього образу ти ніби голий. Я звикла пояснювати свою прибацаність і не бажання стосунків останнім важким розривом. Ні, ну я реально відшивала хлопців, бо казала "розумієш, я тільки завершила 2 річні стосунки, в нас все було дуууже серйозно". Я казала це коли вже пройшло місяців так 5-6. Ну в нас і правда ж було все дууууже серйозно. Мій колишній не дасть збрехати, правда, сонечко?
Він до речі також постійно читає мене. Від чого я інколи висаджуюсь і язик чешеться спитати, що ти тут забув, якщо ми вже як в морі кораблі, ну це саме, розійшлись.
Тож колишній підтвердить, що наші стосунки суперособливі були, і всьо очінь слооожна. Правда чомусь все як в мильних фільмах, або як в тих знайомих, якими я собі обіцяла ніколи не бути. Чомусь була наївна, що коли люди розходяться, то вони можуть залишитись хоча б людьми. А вони РЕАЛЬНО виявляються покійниками з минулого життя. І ви навіть не говорите. І тому всі твої принципи впринципі йдуть в тар-тарари " я буду казати привіт", " я нікагда нічіво такого", "ми будемо достойними".
Життя насправді таке інше, що просто таки біжи кричи. В ньому ви насправді маєте падати сотню разів, щоб підніматись, щоб підніматись все вище і вище. Життя таке дурне, треба бути собою і любити всеее. Свої чокери, пірсинги, всі кольорові губи, окуляри, браслети і сережки. Життя таке важке, де ви працюєте по 10-12 годин і западаєте на свого чергового пацієнта. Життя таке дивне, коли ти хочеш танцювати і лише танцюючи ти віддаєшся собі, себе, повністю, до останньої краплі.
Життя таке дивне, бо воно твоє. Твоє повністю. А ти дивишся по сторонах і шукаєш, себто боїшся, суддів і тримаєш свою неадекватність при собі, щоб інші не запідозрили. А весь кайф все ж таки бути собою. І нарешті перестати бути жертвою, жертвою інших людей, жертвою обставин.
Перестати себе стопити і зводити на нівець. Звучить тупо, але потрібно інколи писати погані тексти, інколи напиватись не в тему і халявити. Але такі зупинки потрібні для того, щоб далі зібратись і писати/робити/біги, а не лежати дивитись в стелю і з пустими очницями не розуміти себе. Для того щоб щось нарешті робити, а не як німа не могти вимовити ні слова, не як сліпа не могти  написати жодної букви.


0 коментарі:

Про фемінізм: бо я боюсь

18:19 Коли думки не дають спати 0 Comments

Чому я постійно відмовляюсь від вечірніх прогулянок по Львову, а обираю поїхати  на маршрутці в центр  і так само  повернутись? Чому в моєму маленькому містечку, де до центру можна дійти за 25 хвилин, я вночі їжджу на таксі, а коли доводиться йти пішки, завжди обираю зручні кросівки, а не підбори? Бо в моїй голові питання "а як же я втечу?". І хоча сама я не терпіла насильство і на мене не нападали в темних провулках, мене попереджає суспільство, що Таке може трапитись, і зазначає, що ходити самій не можна, бо ж "сама  будеш винна, чого поперлась?".
Саме страшне, що я не боюсь пограбування, ні, це найменша річ, яку я боюсь вночі на вулиці. А насильства і наругу над тілом.
Кожного разу як знайомі хлопці розповідають, що вони пішки ходять на роботу і з неї, хай то буде день чи ніч, я кажу, що не чиню так, бо боюсь. На це дехто пирхає від сміху, бо ж нічого страшного не помічав, а дехто просто констатує в мені боягузку.
Але думаю, що їм так спокійно, бо ніч віддано чоловікам. Нещодавно мені довелось пережити новий досвід - пройти пів Львова вночі. Я йшла від свого гуртожитку до Залізничного вокзалу. За всю дорогу (близько 7 кілометрів) мені зустрілося всього 2 дівчини. Всі інші - чоловіки. І дійсно, більшості чоловіків немає проблеми ходити вночі, бо суспільство дозволяє їм. Небезпека зустріти ґвалтівника чи грабіжника не така велика, ніж ймовірність, що потім таку "не розважливу" поведінку жертви - йти самій, засудять і скажуть "Ну оце, сама винна". 
Сама винна, бо інколи суспільство сходить з розуму. І таке відчуття, що відвідати певні місця чи вийти з дому в певний час доби нам не можна без чоловіків. З братом, хлопцем, чоловіком - так, ймовірно з другом. Але самій? Ні. Хоча після випадку з "зафрендзониним" хлопцем, що в Росії задушив і зґвалтував вже мертву дівчину - я вже не знаю чи із другом йти варто.І це страшно. Дуже. 
Чесно? Від дитинства чула, що не можна нікому довіряти, от нікому - обдурять, змусять, обмануть, але я в своїй наївності - наївності, що я маю право чинити так, як захочу, наївності, що я маю Рівне право і не маю піддатися насиллю лиш через те, що я дівчина, не надавала цьому значення.
Що я отримала за це? Залякування знайомого, коли ми поїхали кататись по місту, що він мене вивезе за місто і я повернусь додому, коли Він захоче (йому цей жарт здавався смішним); неадекватні переконування, що на мене хтось нападе, якщо йтиму сама вночі (від цього хотілось зробитись маленькою маленькою і втекти, до решти саме через них і рідко ходжу вночі); слова "ти смілива" коли дозволяла собі йти до знайомого додому Тільки на фільм чи спільне поїдання піци. Я була і є смілива, бо вважаю, що якщо я не скажу, що хочу сексу з людиною, від мене його ніхто не вимагатиме, і що навіть, якщо старий лад думок (йдуть до когось додому лише, щоб переспати) в людини є, то вона адекватно сприйме мою відмову.
Те, що я дозволяла думати, що я маю право поводитись як всі інші люди, не хвилюючись за місце між моїх ніг кожного разу як йшла кудись, дивувало людей. Але таких реакцій було відносно не багато. Що я здебільшого отримала взамін на свою нормальну поведінку? Нормальне ставлення. І думаю, я все ще смілива, бо мудаків в моєму житті було досить мало. І хвала небесам за це.
Але гірко читати матеріал про те, що або ти будеш такою жінкою, якою хоче збочене суспільство або ти будеш мертвою (посилання на матеріал тут) гірко і страшно, що якщо все таки з тобою щось станеться, то камінням можуть закидати саме тебе. Бо можливо ти десь не дотрималась цензури, поцілувалась з хлопцем, з яким ти не в стосунках, чи в цьому платті без бюстгальтера, твої груди виглядають не так як комусь того треба. 
І хотіла написати, що молитиму Бога, щоб ситуація змінилась. Але потім зрозуміла, що молитви інколи не допомагають. Потрібно робити щось самому, і сподіваюсь інколи допомагатимуть і тексти ♥

0 коментарі:

Підписатися на: Дописи (Atom)