Потерян смысл жизни. Посьба не возвращать

11:06 Коли думки не дають спати 0 Comments

Не пишу в блог, бо мої думки можуть засмутити близьких, не пишу, бо незбережені випадково уривки на телефоні бють ніби втрата своєї ненародженої дитини. Не пишу, бо за вікном, чорт забирай,  обід, а кожного ранку прокидаюсь ніби постарівша на 10 років і зараз мені вже за сотню. Не пишу, бо виводить спека, що з'їдає тебе живцем на дворі, і безцільне змішано-порушене сидіння в чотирьох стінах цілує в обличчя та ліве плече розпеченою сталлю. залишається лиш безмовно кричати.
А я застрягла на 4 рівні прийняття неминучого, і до наступнооо здається ціла прірва. Я поклоняюсь Сьомому смертному гріху і під настрій страждаю агорафобією.
Мене чорт забирай турбують нічні кошмари, вони як свідки Ієгови чи консультанти AVОN ніби і нічого сильно небезпечного, а відбирають півжиття.  Спроможність зібратись, написати, вигадати просто видувається попелом з рук.
Я розбила випадково свої рожеві окуляри, коли вкотре поступилась місцем жіночі в потязі, хоча щиро вірю в добро і у всяке там "воздасться", навіть коли реальність починає танцювати канкан на недобитих моїх окулярах. Так і хочеться їй закричати" гей, суко, я купила їх аж за 200 гривень!". Але вона лиш хижо усміхнеться і втопить мене у купі дежавю.
Ви згодні, що все розвалилось? Плани, думки, сподівання, а все що я можу це лиш вибудовувати стражденні монологи, жаліти себе й психувати як ненормальна сучка.
А треба взяти себе в свої руки, взяти себе у чужі руки, зібратись як пазл без кількох частинок - такий претензійний на довершеність, але ставший аутистом. І звісно почати усміхатись - на фото і в житті, просто так і спеціально. Але це все здається далеко не переконливим і стражденним.

0 коментарі:

Хроніка трьох днів

19:16 Коли думки не дають спати 0 Comments

Чекати і напівжити в маленьких темних кімнатках - здається доля не підносить вибору, а ти падаєш, плачеш, шукаєш провину темного дня, світлого  ранку. А ти скачуєш примарне життя терабайтами і забивши на приписи обіцяш дотримати це випробування, призначене комусь сильному. Та слабнеш і падаєш нижче можливого. Викидаєш корани, рігведи, біблії і себе. викидаєш завчасно зістарівши.
Прокидаєшся в чергах за ницим спокоєм, а біль поглинаючий  ріже тебе на клапті одночасно впоюючи безхатьків до алкогольної нірвани. І ти вже не знаєш чи жити чи вмерти в темній кімнатці, чи варто знаходити сенс у собі, у  світі. А ти вже не вигрібаєш з мільйонних завдань та робота має тривати навіть по закінченні. Ти маєш бути вічно.

Та потім щось стається. Це щось має смак тупого божевілля та все ж ти отримуєш дзен як квиточок на шкільну виставу. І все терпимо і  Час на тебе уже не гнівається.

Тож гуляєш з іншими по Сахарі, страшишся жахливих дітей Амазонки  водночас з дайвінгом  в Маріанському жолобі -  повністю виправдовуєш свою тахікардію,  відпустки сну,  хвилини розкаяння. І не дивно, що в наші годинні розмови пролазять як таргани думки про вбивства, смакування крові з присмаком сталі на губах, сире і виїдене з шкарлупи "ми ж люди". Не полишають навіть тоді роздуми про вічні сумні книги, цінування класичного несмаку  в порівнянні з теперішнім фастфудом кіноіндустрії. 
А на наших кінцівках світ вже витатуював координати зеленими венами наповненими прозорою плазмою й Богом. І нам, таким, не продають вино у алкомаркетах. Кажуть занадто малі, занадто  простяцькі. Просять показати посвідки у вигляді мертвих шарів епітелію, зморщок й зарубок у вигляді спроб самогубства. Кажуть: "вам занадто рано" й усміхаються посмішками недоМонниЛізи, ці 40-річні менопаузні діви. І ми йдемо, в надії лиш не угробити кросівки на шляху до нашого пекла, яке починається  на наших руках, прокладає шлях по спині до  ступнів, а закінчується десь в іншому кінці світу - в нетрях Бразилії, якраз під Христом. 
  

0 коментарі:

а мені поєбать

00:18 Коли думки не дають спати 0 Comments

обіцяємо собі випити в середу, себто четвер чи коли там закінчиться безкінечна черга земних страждань. Та склянка як і отрута вже лізе до рота сьогодні ввечері і забирає у вічний запій. Ми видихлись, втратились, набили синці, змінили депресію на таку-сяку успішність в поточних справах, а нам все ще не дзвонять з омріяних посад, не просять нових наполеонів менеджменту чи поетики. А ми зберігаємо колишніх людей разом з старими речами в картонних коробках під гуртожицькими ліжками, під тоннами випитих сліз й зірбаних валіз. А ми втрачаємось в цьому нашому ідеальному світі, і о чесно  не повірите, ніби стали на правильний шлях, достукались до Будди і випили з Богом. Та чомусь наші душі і шлунки не витримали. Занадто слабосильні, і нам от немає виправдань, і взагалі немає виправдання тому, що зараз пишу, коли світ заливає тоннажем багна, але я все ще шукаю спокою й зясувань своєї слабкості й поломки. Відповідь не знаходиться, але є поряд склянка, і ми здаєтся вже давно ідеально змавпували пафосну круговерть питва в стакані, легкі але чіткі "па" рукою і незворушний вираз обличчя. Ми чортові бюджетні кінозірки! Позвіть мене зіграти депресивного підлітка чи божевільного палія, бо я здається Вам підійду.

І цей, тут віддають кошенят по-сусідству, і кажуть "кому там потрібен друг". Дивно, що друзів можна продавати чи купувати як свіжі овочі в супермаркеті, та не дивно коли ми друзів продаємо за спокусливі можливості в житті, за нових коханців, за любов Бога.

І взагалі так збоку здається, що я пишу нісенітиці, але так я дякую своїм близьким, за те що вірять в мене, за те що поряд хоча і не фізично. Ви мої чортові рятівники

0 коментарі:

Підписатися на: Дописи (Atom)