цьом цьом цьом

23:15 Коли думки не дають спати 1 Comments

  Хочеться лірики. Хочу читати вголос вірші, проникатись почуттями і затишком. Хочу пити рожеве вино, і закинувши ногу на ногу, весело сміятись, говорити про велике змішуючи з планами нашої майбутньої вечері. Хочу цієї легкості, до якої ми карабкались, падали і збивали коліна. Звісно, зараз ми дуже боїмось, інколи німіють руки, інколи язик, і такі надважливі теми для нас не обговорюються та ми намагаємось і йдемо на зустріч. Дивно, та ми створюємо, хоча це і схоже на повітряні замки. Ми створюємо свою буденність, яка мене так лякала раніше,  та залежність минулась. Минулося відчуття тягучості та абсурдності буття вдома, лінивості та сну. Чомусь перемкнуло, чомусь відкрилось друге дихання, чомусь вечори перетворились на ночі, а ночі на ранки. І не страшно, що ночі без сну, а ранки приходять до нас втомлені, ми все одно усміхаємось їм і кажемо: "доброого ранку!". Все одно танцюємо на вулицях і сміємось як божевільні, все одно ти кажеш як любиш мене ледь доторками своїх сильних рук, все одно я готова цілувати, де болить, а ти - тримати мене.

Та не хочеться війни. Не хочу їхати і впадати в розпач. Не хочу вибухати сварками і не хочу, щоб мені боліло. Я вже навчена, втомлена. Потяги мене заберуть, але не мої почуття. Відвезуть, затягнуть і кинуть в круговерть. Але я знаю, хто даватиме мені силу. Знаю, що мій спокій і серце буде з тобою. І ніяких  тривіальних "все буде добре", все буде "цьом цьом цьом" ��

Монолог

01:48 Коли думки не дають спати 0 Comments

Це не запізнілі висновки, не обіцянки 2017-тому, не розмова з кимось ефемерним чи не зізнання. Це монолог який має бути озвучений, написаний і наболілий. Чесно, я не хотіла, щоб моі думки мені боліли, відсувала цей час на кінець канікул, але зарахунок відсутності новорічного настрою мене накрило зараз. Я не відчуваю  радості, мені абсолютно все одно на ялинку, святкування, навіть новорічні прикраси все ще валяються у валізі, а бачити рідних не приносить задоволення. Я привид, що ість спить і страждає від похмілля. Не знаю чому так, нічого ні від кого не очікувала, але люди продовжують дзвонити і говорити з минулого, нагадувати про себе, маячити на горизонті. Але і тут не хочу, безсила боротись з минулим. Мені все одно. Я кидаю меч, мотузку і щит. Можете бити. Я дозволяю. Дозволяю писати гидоту, заглядати в душу і щось говорити про мій життєвий вибір, про шлях яким іду, про людей, що поруч. І я чорт забирай не боюсь говорити зараз саме про хлопців. Всі вільні робити помилки, але не можна бути мудаками. Чужі лізуть до тебе з акаунтів соц. мереж, з номерів телефону, вони досягають своіми чіпкими руками аж до горла, і чесно хочуть попсувати життя. Я ніколи не була прихильницею "останніх шансів", "останніх двох тижнів", чесно любила людей і прощала, якщо йшли з вибаченням. Кожна людина могла ввійти до мого кола спілкування, якщо тільки могла бути доброю і хоч трохи хорошою. Але разом з тим я отримувала ляпаси. Такі сильні пораз, що голова крутилась, та дякую Вам. Від кожної людини отримувала досвід, емоції та частинку ваших душ, що робила і навзаєм, хоча пораз було неймовірно важко стриматись, щоб не закричати.
І останні кілька місяців принесли занадто болю. Тому і відвикла від людей, а сесія виявляється була гіркою панацеєю, бо тепер я обертаюсь і бачу пустку. Стосунки зі всіма розладились: хтось хотів мене перекроїти, хтось боляче висловлювався про "неправильність" дій і поведінки, а хтось хотів відібрати мене в мене, забрати сміх, крик і щирість в перемішку з винним алкоголізмом. Люди  взагалі мало люблять нас самих в собі.
Тому то і зараз в мене є вибір:  з ким і якою залишатись. Що взагалі робити? А я нічого не хочу вирішувати, планувати і перекроювати. Хочу, щоб нарешті мене мої люди самі знайшли, бо мені чорт забирай так важко. Тож хочу вже, щоб нарешті хоч хтось сказав: "я з тобою, все добре, все буде добре".
І вірю, що так буде. Рано чи пізно. Восени, сьогодні, завтра, та буде. А зараз хочу спокою.