Піаніно

01:32 Коли думки не дають спати 0 Comments

Ми всі помремо, наступить кінець світу і все завалиться. Так я думаю кожного разу, коли мені вдається побачити молодь мого міста. Самою цікавою думкою було б "сміття" і звісно я зараз не лише про сміття. Просто їхня реальність далека від моєї, інші вподобання, інші хобі. Інші, вони. Але все ж нас щось пов'язує і це щось через кілька років дасть потужний поштовх для того, щоб сформувати реальність в якій вони житимуть. Місто.  Наше місто. Воно таке, яке є, його можна сварити, можна ненавидіти чи зрозуміти, що воно тобі підходить для життя. Періоди можуть змінювати один одного та в кінці зазвичай залишається лише один. Ці діти, як і багато інших до них, оберуть: ненависть, і це дасть поштовх поїхати і не повертатися, прив'язаність, і це місто не покидатиме їх ще 20 років у поїздках до рідних, ностальгії, комфорту, що зачепить і привяже їх чи пофігізму.
Мені важко дати оцінку своїм почуттям до міста. Знову ж таки я переживала різні періоди, але зараз більше сприймаю його як пласт каміння, де збереглась громіздка та музична частина мого життя. Як піаніно, що занесли на 4 поверх - уже ніхто на ньому не грає, але викинути жаль, та і який дурень буде зносити те піаніно? І от кожного разу я приїжджаю, дивлюсь на піаніно, проводжу по клавішах та згадую на яких ридала, а які пройшла у веселому темпі. І нічого в мені не відкликається окрім великих залежів каміння. Потім стає незручно, ти, кімната, піаніно, ніхто не грає. А що ти поряд з ним робиш ? Не зрозуміло.
Ходжу вуличками, згадую, на яких перехрестях клялась небу когось там більше не любити чи не страждати. Втирала сльози і де збивала коліна. Я хочу, щоб мене бачило це місто. В мені прокидається артистизм, з'являється помада на губах та виклик. Я тут, я тут. Я ТУТ. Та від цього не стає якось простіше чи що. Все одно зависаю вдома за переглядом ТВ шоу, книгами та дрібній допомозі по дому. Мені приносять їжу та турбуються та і це виглядає абсурдно. Мені вже час перестати цим займатися, перестати відкликатись так часто на прохання приїхати. Ні батьки, ні я, навіть якби хотіла, не можу зупинити часу чи не можу його перемотати. Уже інші цілі, інші прагнення, я вже не потребую їхнього повсюдного захисту. Чи можливо вони вже потребують мого? Можливо, вони вже стали тими дітьми, яким потрібно ще трішки магії? Трішки турботи та свята?
На дарма, вони викликають не того джина. Цей ще не вміє здійснювати бажання, цей ще не розібрався у собі. І знаєте, часто оце "не розібрався у собі" дуже егоїстичний та довгий період, схожий навіть на відмазку, та не в мене. Вірите ж мені, правда?
Це період, коли я глуха до себе і лукава. От зараз, просто зараз мене все влаштовує. Ну добре, не просто зараз коли мене непокоїть гастрит і я замерзаю над цим текстом у міському парку о 10 вечора. Я про своє положення "сімейне". Як запитав ймовірний роботодавець по телефону, коли не дуже зрозуміло відповідала, де саме я осіла: "зізнайтеся, ви виходите заміж?" Зізнаюсь: я не виходжу заміж і мені від цього супер комфортно. Ще кілька днів тому, після новини, що далека знайома прийняла пропозицію одруження за 5 місяців після стосунків, я задумалася. А потім, коли зрозуміла, що мені таких пропозицій не роблять не через те, що я якась не така, а тому, що  таких хлопців, вже давно відвадила від себе: "ти божевільний, ми занадто мало знайомі".
Я була божевільна, занадто мало знала про себе. Що не біжу за суперсерйозними стосунками, що врешті не хочу зараз ні від кого вагітніти і колечко отримувати також не хочу. Це мене не те щоб лякає, а відштовхує. Моя доля хитра, вона знає, що в мене рефлекс противитися всьому, що відбувається по регламенту, особливо визначеному кимось. Вона діє м'яко, просто таки як проносний засіб. Ахахаха
Тож навіть мої плани щось з розряду "народити в 25" малоймовірно, що збудуться. Це нормально. Нормально навіть те, що зараз у ступорі. Одна з причин переїзду у невелике західноукраїнське місто це те, що я не хочу працювати хтозна-ким. Я можу. Авжеж можу. Продавцем, офіціантом, рерайтером. Та не хочу, не хочу знову впрягатись в історію ранкова маршрутка - 4 години роботи- обід- ще 4 години дотягнути- вечірня маршрутка- дім- їжа- і ніякого тобі сексу. Все вже було з твоїм мозком на роботі. І звісно можу перебільшувати.
Робота може знайтися таки трохи цікава, трохи рухлива. Можливо, зніму квартиру неподалік від неї, АЛЕ я не хочу зараз це перевіряти. Не хочу боротись та дерти шкуру, якщо не чужу, то свою. Хочу трохи відпочити і займатися трішки не тим, а своїм тілом, внутрішнім станом, хочу любити, віддавати іншим своє тепло, знайти баланс в собі. Хвилююсь при цьому, що втрачу "золотий час", ну знаєте як є думка, що лише молодих жінок заміж беруть, так я так само думаю з роботою, а з іншого боку, нащо потім їм через кілька років  загнана, божевільна дура з зіпсутими нервами і незадоволеністю? Навіть я себе такою не хочу. Краще я буду старша, але розслаблена і просунута в якихось інших сферах. Я так думаю і заспокоюю себе по трохи і закриваю очі на пропуски між місцями роботи в резюме. Намагаюсь відпускати.
Відпускати і зізнаватися собі, зізнаватися, що знаю: такий період закінчиться, обов'язково. І тоді моя хватка і спрямованість на кар'єру буде дуже сильна. Знаю, що такі стосунки також не триватимуть вічно, і як всюди, або ми змінюватимемось і змінюватимемо їх, або вони самі по собі закінчаться. Відчуваю шкірою або мурахами по спині, яка наймовірніше буде розв'язка, та намагаюсь зараз припинити про це думати і просто дозволити тут і зараз робити те, що хочу, те, що подобається.
І турбуватися про себе. Почну з завтрашнього дня.

Робити вибір

22:54 Коли думки не дають спати 0 Comments

Відкривати білі простирадла сторінок блогу після майже двомісячної паузи - соромно. Так само майже як у дитинстві пояснювати, чому не вивчив домашнього завдання. Так само соромно як і визнавати, що ти, напевно, нікудишній автор блогу. І хоча за закритими дверима нашаровуються і збираються у купи електронного сміття чернетки, на світло не виходить нічого. Було б легше, напевно, коли нічого б було сказати. А так слова приходять в голову, лізуть до думок про майбутню вечерю чи заповнюють повністю черепну коробку під час рафтингу по Ганзі. Я відмахувалась від них до останнього, а потім...Потім вони просто перестали приходити і в роті пересохло. Намагалась ним ворушити, декламувати якісь вірші для внутрішнього тирана, але виходив лише тихий шурхіт шершавого язика, що ледь поміщався в роті. Присмак крові, присмак моєї крові стояв в кімнаті. Чи не всоте закопувала себе заживо і ще не одна спроба попереду.
Чого я постійно шукаю? Балансу, золотого стандарту, вічности. Натомість я поміщаю себе у різні агрегатні стани і дивлюсь, що зі мною станеться. Зі мною стаюсь я. Кожного разу це схоже на гру вуличних розводил - "спробуй ще раз, цього разу ти точно отримаєш приз!" А потім залишаюсь з носом. Мені здається що ось-ось зі  мною має статись щось прекрасне. Воно саме до мене має прийти і статись. Тому кожного разу як я чиню щось - лізу в петлю. Ось тут і ось так мені точно буде добре - а потім я прокидаюсь від ріжучого болю під лопаткою праворуч і вию і обіцяю ніколи більш так себе не гробити. Дотримуюсь обіцянки, убиваю себе по-іншому. Ні від кого нічого не очікую, хочеться в кінці додати "вже", але це ж буде нахабною брехнею. Я очікую від цього світу милостивості, хоча не було таких, що пообіцяли мені її.
Я очікую, що все буде добре. Я очікую. А поки я в цьому перманентному стані, інші ( ну ті, що більш дієвіші) вже будуть плани мого життя. Бо так легше, бо так простіше, бо ти це можеш, "ну що за дурощі". А у відповідь лише хочеться закричати, що я навряд чи зможу когось врятувати. Я ще не знаю свого шляху та навіть не намітила дорогу, а мені пропонують вже засунути себе у рамки і зобов'язання. Натомість лише хочу розібратись та розібрати, що варто робити далі, а що ні. Що варто залишати на своєму полотні життя, а які фігури вже давно мають зникнути. Щасливці ті, хто робить вибір за мить. Чи можливо ті, хто таки на нього наважується?