Але зараз ця місія здається нереальною. Мені погано. Я в Києві, живу відносно недалеко від тих приславутиз місць, де треба сидіти в кафе, і навіть моєї зарплатні вистачає знімати цю квартиру. Але я не відчуваю в ній затишку, вона це як милиця - добре, але не гірше. Страшно визнавати і страшно казати, але мені погано. І це не тільки і не основне ще через те, що мої стосунки, які тривають уже щось 2,5 роки похерились. Я не кажу, що я чи партнер зіпсували їх. Ми просто люди і ми просто такі. Комусь властиве щось одне, комусь щось інше. І інколи ці розбіжності завдають болю та смутку в стосунках. А виправляти це і віддавати свої сили ти не можеш. І партнер також. Ми кожен з різних причин і з різною симптоматикою ввійшли в свої особистісні кризи і упс. Зараз плаваємо там. Я не знаю, коли вони закінчаться і чи станеться це ще до краху стосунків чи після. Знаю одне - заперечувати і приховувати переломні моменти не вийде. Вони змінюють нас.

Так, я десь в цьому похолоданні між нами знайшла свіжий ковток повітря. Тепер я мовчу, дивлюсь у кудлате ніби пухове небо за вікном нашої зйомної квартири на 12 поверсі і мені так спокійно. Кажуть, що потрібно, щоб спершу все набридло,осточортіло, скисло, щоб одного дня ти зрозумів, що так як є, ти не хочеш, а як хочеш, поки не знаєш. І в той момент ти провалюєшся в пустку і плаваєш там, поки не намацуєш пальцями ніг нову опору, новий фундамент, на якому ти знову почнеш будувати щось своє.

Так от. Я плаваю зараз в цьому ледь підігрітому молоці пустки і мені добре. Нарешті, ніби через мою голову проклали швидкісну автостраду і думки пролітають так, що я не можу розібрати, або і взагалі зменшуються до ледь помітного шуму на підкірці. Мені тут добре. Бо хоч я у свої 25 ще багато не- не вийшла заміж, не народила, не знайшла вакансію мрії чи роботу, не знайшла місця, де осісти і так далі. Я таки нарешті задумуюсь як мені комфортно. І всі сумніви просто розбиваються вщент. 

Я поки налаштовуюсь як запилюжений інструмент, який не чіпали бозна скільки часу. Я налаштовуюсь на всесвітній ритм, щоб заграти так як тільки я можу і таку пісню, на яку тільки Я спроможна. 

Чи буде вона неперевершена і всесвітньовизнана чи буде просто як звичний монотонний супровід руху часу як вечірні цвіркуни. Здається, мені уже все одно.