Чекати і напівжити в маленьких темних кімнатках - здається доля не підносить вибору, а ти падаєш, плачеш, шукаєш провину темного дня, світлого  ранку. А ти скачуєш примарне життя терабайтами і забивши на приписи обіцяш дотримати це випробування, призначене комусь сильному. Та слабнеш і падаєш нижче можливого. Викидаєш корани, рігведи, біблії і себе. викидаєш завчасно зістарівши.
Прокидаєшся в чергах за ницим спокоєм, а біль поглинаючий  ріже тебе на клапті одночасно впоюючи безхатьків до алкогольної нірвани. І ти вже не знаєш чи жити чи вмерти в темній кімнатці, чи варто знаходити сенс у собі, у  світі. А ти вже не вигрібаєш з мільйонних завдань та робота має тривати навіть по закінченні. Ти маєш бути вічно.

Та потім щось стається. Це щось має смак тупого божевілля та все ж ти отримуєш дзен як квиточок на шкільну виставу. І все терпимо і  Час на тебе уже не гнівається.

Тож гуляєш з іншими по Сахарі, страшишся жахливих дітей Амазонки  водночас з дайвінгом  в Маріанському жолобі -  повністю виправдовуєш свою тахікардію,  відпустки сну,  хвилини розкаяння. І не дивно, що в наші годинні розмови пролазять як таргани думки про вбивства, смакування крові з присмаком сталі на губах, сире і виїдене з шкарлупи "ми ж люди". Не полишають навіть тоді роздуми про вічні сумні книги, цінування класичного несмаку  в порівнянні з теперішнім фастфудом кіноіндустрії. 

А на наших кінцівках світ вже витатуював координати зеленими венами наповненими прозорою плазмою й Богом. І нам, таким, не продають вино у алкомаркетах. Кажуть занадто малі, занадто  простяцькі. Просять показати посвідки у вигляді мертвих шарів епітелію, зморщок й зарубок у вигляді спроб самогубства. Кажуть: "вам занадто рано" й усміхаються посмішками недоМонниЛізи, ці 40-річні менопаузні діви. І ми йдемо, в надії лиш не угробити кросівки на шляху до нашого пекла, яке починається  на наших руках, прокладає шлях по спині до  ступнів, а закінчується десь в іншому кінці світу - в нетрях Бразилії, якраз під Христом.