Як вибратись із помийної ями
Був
чудовий весняний день.Подібні дні приносять людям надію: приємний вітерець, в
повітрі тонкі запахи, що б'ють від теплої землі.Самогубна аура.
Перерване життя
Я завжди боялась дивитись такі фільми, фільми важкі і вартісні,
фільми, що показують нам щось більше за наше повсякенне життя. Там, на екрані в таких стрічках, ми здатні
зрозуміти набагато більше ніж нам самим б того хотілось. Мені було важко й страшно. Було настільки лячно він правдивості того
божевілля, що в певних
моментах здавалось, найкращим
виходом є взяти до рук кухонний ніж і перевірити наскільки він гострий на своїй руці,
уявляючи її шматком соковитого мяса. Я відчувала, я ПЕРЕЖИВАЛА ті моменти що й
Сйю. Я знаю як воно, сидіти і думати, коли має припинитись цей постійний головний біль, думати як же
насправжі паршиво буває саме тут і зараз, думати, що немає нічого вартісного в
цьому грьобаному світі. Бути і не бути тут і зараз, не розуміти, що відбуваєть.
Ця стрічка дасть вам той шанс, який ви встигли просрати вже декілька
разів,але в якому все це маєте потребу. А її має кожен, кожен божевільний світу
цього. Картина не залишає байдужим ще й через прекрасну гру Вайнони Райдер і Анджеліни Джолі. Вупі
Голдберг, зіграла медсестру, а саме людину - рятівний ляпас, ванну з крижаною
водою, чистий розум, який промовляє до Сйюзанни, що вона лише «ледача,
невдоволена, маленька дівчинка, котра доводить себе до сказу» і ніщо більше.
//Бляха, чому у більшої половини фільмів хворими придурками, що не
можуть розібратись, що з ними таке, є саме письменники, журналісти? Чи вони найбожевільніші люди на
цій планеті? Невже?//
Ні, це не 60-ті винні у всьому, і не божевілля окремих індивідів
доводить світ до ручки. З нами усіма таке твориться, світ давить, знищує нас, або ми самі себе знищуємо, бо
ми і є світ, світло, холод і наркотики. Уяви бридку осінь з дощами, коли все
листя змішалось з брудом сірих тротуарів і собачих екскрементів, уяви одну з
сотень, ні, тисяч ідентичних вулиць, і на одній з таких в мальовничому
бетонному будиночку, кольорів чорно-сіро-здохни, живеш ти. А твоя кімната, як у
принцеси з великими ліжком з балдахіном, велика шафа, дзеркало під саму стелю і
все білосніжне, стерильно-чисто-біле, що потихеньку виїдає очі, та одного
дня виявляється, що замість ліжка, дзеркала і шафи у тебе є мякі стіни,
ти не можеш заснути. Немає годинника, але ти чуєш його "цок-цок",
"цок-цок" і чим більше ти вслухаєшся, тим більше ти чуєш це, гучніше
і гучніше, і гучніше, і БУМ. Тепер ти чуєш лиш пронизливе пищання, таке
противне "піііііііі". Воно змушує твій мозок, плавитись і шкварчати
як в мікрохвильовці, ти хапаєшся за голову, але не можеш це припинити, і це
чуєш ЛИШЕ Ти.
Але й справді невже ніхто не думає про самогубство, про
найпростіший і привабливий спосіб його реалізаці? а? Невже ви ніколи в
емоційному збудженні не підносили ножа до синьо-фіолетових вен на запясті? Ну
тоді ви психи. Ви -психи, бо брешете самі собі. Ви боїтесь, що вас назвуть
фріками, скажуть що божевільні, а що якщо й справді порадять звернутись у
лікарню для душевнохворих???
"Чи була я божевільна? Можливо, а можливо це наше життя таке.
Божевільний це не обов`язково зламана людина чи людина з таємницею, це просто
ВИ або Я, якщо ви збрехали і Вам це сподобалось, якщо Вам хотілось залишитись
дитиною назавжди."
0 коментарі: