Дім – відчуття, що все частіше можу зустріти в себе в голові, ніж в реальності. Немає різниці: приїжджаєш на вихідні, півтижня чи можливо до вечора. Фокус не стається. Скоріше ти починаєш діяти за шаблоном, скільки б кілометрів та подій не було за твоїми плечами, тут ти переодягаєшся і вже нічого не може видати в тобі чужоземку. Немає різниці, чи прийдеш ти о 4 ночі чи підеш о 10 вечора. Тут все немає сенсу, твоє життя Поза - раптово перестає існувати. Лише зрідка намагається пробитись через вайфай в нагадуваннях чи небагатослівних повідомленнях. Які ти навіть не відкриваєш, тут і так все зрозуміло. Тут ти колишня. І немає сенсу знати скільки тобі 18 чи 25 – тут ти завжди маєш заданий набір звичок та характеристик. Це як входити в нове тіло, тобто старе, але вже чуже для тебе. 

Хтось скаже, що це дім, це родина і ще кілька пустих слів, якими прийнято називати ті коробки, з людьми. Але в цьому немає сенсу. Немає сенсу рахувати скільки людей в коробках, вони або коробки, або місця з запахом дому. Зараз я його не відчуваю, я бачу лише сценарії, що повторюються. 

Почула фразу, що варто запасатися житлом до весілля, особливо якщо ти дівчина. Бо всяке може бути, бо "всяке" може прийти у ролі поганого чоловіка, який скоріш роздере тебе на шматки чим віддасть хоч частину "спільно нажитого". Подумала про доцільність цих коробок. Їх всі намагаються купити, зробити ремонт, передати в спадок. Віддати дітям - хай живуть. Кому вони здебільшого брешуть? Кого хочуть переконати? Окей, батьки з домами в невеликих містах, кого вони хочуть переконати? З одного боку, так, будинки, квартири, домівки, свої чотири стіни  потрібні для дітей, та допоможуть їм в майбутньому. А з іншого, чи не бажають вони просто зіграти  похоронний марш в красивій квартирі? 

Бо будинки, для мене особисто є крутим вкладом грошей, але будинки у спадок у нас найчастіше руїна і тягар, який передається з почесностями і клеймом " я мучився, тепер твоя черга". Не знаю, чому я так ставлюсь до них. Напевно, через ту кількість чужих будинків, які вже перестали бути чиїмось домом. Там є мешканці, але аж ніяк не господарі. І не важливо, що написано в документах, важливо, що ти відчуваєш, коли входиш в них. Бо я бачила мешканців-зваручників, великих гарних будинків, та мешканців-паразитів, невеличких квартир. Класифікація суто моя і не претендує на науке підгрунтя, лише на класифікацію страждань. Одні не можуть кинути будинок і переїхати в інше місто, бо 15 років працювали суто на ремонт будівлі і "євростиль", інші не почувають любові (чи сили їм в щоденних турботах не вистачає почувати любов) до місця, де живеш. 

І всі заручники квадратних метрів простору, які бережуть для примарних наступників. 

Всі, застрягли між впевненістю і аксіомою - своє житло, це те, що не можуть вже відібрати, те, що точно залишиться, і житло простір без душі і емоцій – лише з'їдає час та наганяє сум. І вони все ще там, у тих будівлях. А їхні діти, якщо пощастить, не повернуться туди, а ні – будуть проживати історії своїх батьків: робити ремонт, будувати, жити і працювати на бездонного монстра, який мав стати рятівником та прихистком.

І я змучена і розлючена, бо і моя домівка, перетворюється на пастку, а всі світлі кольори змиваються разом з миючим засобом на кухні.

Ми всі занадто занепокоєні матеріальним, щоб створювати невидиме.

Щось з когорти невидимого мені не вистачило цього разу – затишку. 

Він ж бо створюється не новою плиткою у ванні та не новим персидським ковром.

Затишку. Тут немає затишку.  Свербить в мене в голові, поки я за інерцією взялася мити посуд. Саме тому, люблю зиму -  затишок створює хоча б ялинка і традиції, що йдуть під руку з святами. 

Мені все життя не вистачає затишку і щирості.

Щирості, мені не вистачає щирості. 

Навіть я, для якої слова любові стали звичними, стаю заручницею. Тут я знову одягаю старе тіло, з звичками і ролями.

Розмов. Мені конче не вистачає розмов.
Про життя, не про навчання і точно не в дусі "ти ж довчись" чи "як там робота?". Мені не вистачає розмов, щоб зрозуміти що за людина сидить навпроти мене.

Я знаю, тепер я знаю, що мамина манера намагатися всім допомоги і "дати щось в дорогу/передати", це лише бажання залишитись Мамою. Це її роль – піклування. І вона без цього вже не може. Тому я замість тиради, замовкаю, довго зі свистом випускаю повітря з легень і кажу вже спокійно "добре, як знаєш. Якщо ти цього хочеш". А татове "все на місці? Перевірила валізу?" Це лише спроба, залишити за собою право контролю, яке є досить недоречним на думку мене 22-річної, але право контролю він апріорі бачить за собою як тато. Це його роль.

Стою на порозі, за кілька годин, під час яких я встигла ввійти і вийти з первородного стану "доньки", я бачу їх чи не вперше такими – середньостатистичний чоловік і середньостатичтична жінка.

 Я не відчуваю до них дитячої любові. Дивлюсь на них чи не вперше як доросла людина, з своєю історією, на людей, в яких є свої, удвічі-втричі довші. Мені цікаві вони. Цікаві, як люди, що можуть розповісти про свої відкриті переломи, про свої вчинки "які б я ніколи не повторював", про свої миті падінь і злетів. Як жаль, що вони ніколи Так не відкриються. У їхньому світі, для них, я дитя, їхнє, і все. Це моя роль для них.

Так жаль, а я б хотіла познайомитися з людьми, в яких мені пощастило з'явитися на світ, які стали для мене батьками. Так жаль. Цілую їх і йду.