Я вмію розповідати історії. Не вигадувати. З цим в мене важко. Ніяких тобі фантастичних світів чи добрих лицарів і навіть жодного сценарію Середньовіччя. Лише історії, лише розповіді.

Я вмію це робити, так мені казали. І дійсно люблю. Прекрасне в історіях те, що вони всі реальні. В моєму світі, вони реальні від початку до кінця. І гарні. Саме тому, кожен хоче потрапити в них: стати героєм роману чи хоча б отримати епізодичну роль, але з обов'язковим штампом "це про мене". Ось це "це про мене" вони намагаються виділити, просіяти як борошно і відділити від вигадки, на їхню думку.

"Я бачив цей пост, і впізнав там себе". 

- Правда там далі точно не про мене. Я бачу де ти вигадала: то шматок про парфуми, адже так?
- Ні, ця людина існує. І ідеальні парфуми теж.
- Мені варто ревнувати?

Їхня головна проблема в тому, що вони не вміють читати мої історії. Вони вишуковують докази кохання чи відданості чи колишніх почуттів. "Вона все ще" чи "ще й досі не". Підправляють, підпасовують під категорії, ставлять межі і не розуміють, що це їхня гра з своїми ж межами. Про мене там жодного слова. Зрештою як і про них в моїх історіях.

Подія, людина, ситуація чи слово - нова зарубка на моєму внутрішньому. І кожного разу як я не хочу засвоювати пройдений урок/людину вона починає нити і кровоточити текстами. Бо я так відчуваю. Словами. Тихими віршами прочитаними собі в сороміцько-поганому настрої, аудіощоденником, який сподіваюся врятує мене в майбутньому, текстами, що переповнюють нотатки і так часто мені болять. Кожна людина для мене текст, заповнене полотно емоцій і спогадів. І якщо якась людина ще не гармоніює в історіях зі світлом, значить ще болить. Ще кровоточить. І інколи я сама  не розібралась, не дійшла згоди з Образами, обрАзами тієї людини в себе в голові, а інколи вона сама у своїй метушні зачіпає мене. Навідується лише для того, щоб сказати "я тут, стежу за тобою"  "ти гарна".

Кажу "дякую, я знаю." 

А самій хочеться сказати: оглянись, ми безмежно далеко один від одного. Ти ж не мене тримаєш в голові, а Образи, обрАзи на мене. І годі грати цей цирк.
А потім згадую, що не мені вирішувати скільки і кому гратись в цирк.
І закінчую розмову кнопкою delete.

Я вмію розповідати історії і часто лише це мене рятує. Хоча і вбиває. Бо часто в гонитві за ідеальною історією в себе в голові не звертаю увагу на реальність.
Так було з історією про зустріч випускників: на поготові за 2 тижні до... в голові була ідеальна картинка, а у замітках кілька речень про те, що "так, я зробила те, що так давно хотіла". Клас, лайк і до наступної зустрічі.

Але реальність була кардинально іншою. Іншими були і люди. Як дивно і страшно визнавати, що у своїх же історіях я ще та егоїстка. Люди, емоції - все було лише фоном, п'єдесталом для Я, але виявилося, що з людьми - активними героями буває ще крутіше. Виявилося, що запізнення на 40 хвилин норма і зрештою образ, стиль, музика. Шалений кіт, якого ми підкормлювали та люди зробили вечір. Виявилося, що круті люди і через 5 років круті. Виявилося, що зміни в нас самих, це величезні залами та ріст. Виявилося, що Кінг трохи мав рацію. І люди, які казали, що можна веселитися і без алкоголю.

Виявилось, що власний мозок і бажання драматизувати інколи на гірше. Адже ти відкриваєш двері гостям і говориш, щось типу "у мене є стіл, стілець, незаварений чай. Проходь, дивитися, я здаюсь сьогодні живою". А виявляються навіть просто будучи собою ти вже як мінімум робиш цікавий контент. А виявляється ти живеш, а твоє бажання драматизувати чи вигадувати дурню саме ж тобі заважає.

І загалом, хоча останнім часом в мене не виходить писати гарні історії (чомусь я їх уявляю обов'язково романтичними), я все ще пишу і дають собі право на "неромантичну історію", не ідеальний текст і реальну мене.

А там гляди і краще писатись буде і частіше.