не поспішайте або чому ми починаємо любити оливки
Тема дорослості дуже знайома нам 21-річним ( ну по крайній мірі нам так здається). Здається, що ми вже скуштували сповна цього життя і ніяк по іншому аніж "дорослі" нас тепер не можна називати.Та в цьому помилка і не тільки нашого покоління. Помиляються так всі.
Але перед викриттям нашої помилки треба розібратись чому ж ми таки починаємо любити оливки?
Спершу було так: ви їх спробували в енному віці і фиркнули "гидота, ніколи їх не їстиму", але от уже вам стукає 20, 23, 25 і ви починаєте зиркати з непідробною цікавістю на баночки з оливками у супермаркеті і таємно про них думати. А одно дня зриваєтесь і як сильні і незалежні куштуєте їх знову і ... о диво, вони виявляються не такими гидотними як колись.Чому?
Напевно, тому що наші оцінки речей в дитинстві були зроблені лише з погляду " на стільки вони нам приносять задоволення". А негативні оцінки деякі речі отримали від негативних обставин, в яких ми знайомились з ними ( всі пам'ятають як їх змушували їсти суп?).І тому через дитинне бажання задовлення ми не змогли тоді розсмакувати пікантний, трохи терпкий смак оливок.
(Хоча кому я брешу, я не знаю який смак в оливок - я їх все ще не їм.
Але тепер уже не табуюю - молоко, каву та борщ.)
В дитинстві ці всі речі, як зрештою як і кусючі светри та шапки, не приносили мені задоволення. Я хотіла лише насолоджуватись - цю потребу ідеально задовольняли цукерки. Тож ми в дитинстві керуючись лише цим бажанням гуляли без шапок, стрибали по калюжах, могли нічого не їсти окрім цукерок і навідріз відмовлялись від підозрілих, але як казали дорослі, таких важливих і корисних продуктів та речей.
Та щось змінилось.
Що?
Ми набрались трохи досвіду. Ми впізнали, що окрім Хочу є Треба. І це треба спонукало нас поводитись більш обдумано ніж в дитинстві. Аби не так то зараз всі б продовжували вечеряти найсолодшими цукерками і ходили б на роботу в піжамах ( ну аби взагалі на неї б ходили).Цей стан називається дорослішання.
Я доросту до енного віку і стану дуже дорослим!
Однією з наших помилок є те, що віку коли ви остаточно і до кінця подорослішаєте - не існує.Не можливо переступили позначку в 21, 25, чи 30 років і стати супер-пупер дорослим. В цієї штуки немає закінчення, адже насправді процес дорослішання це процес навчання і набуття досвіду.
Вчитись ніколи не пізно, чи не так? Головне потім застосовувати свої знання і діяти спираючись на досвід.
І тому людина у 21 не може сказати, я вже доросла/дорослий. Дорослість це насправді не тоді коли ви закінчили школу, вуз і знайшли роботу. Дорослість полягає знову ж таки у навчанні та набутті досвіду. І ті хто зупиняється в тих самих 21, знаходе роботу і каже "всьо, мені нічого не треба, я дорослий", насправді не живе, а лише задовольняє капіталістичну машину нашого світу, яка говорить людям: Зупиніться, будьте дурними, не розвивайтесь, просто заробляйте гроші і витрачайте їх на їжу та інші речі побутового вжитку, не вчіться, вам не треба, ви вже дорослі. Просто споживайте і продукуйте. Споживайте і продукуйте.
Я слішком стар для етого
Тож виявляється, що ви ніколи не станете занадто старими. Занадто дорослими. Ви просто не зможете діяти "як колись", адже вже маєте досвід і оцінюєте з погляду набутих знань.Так, наприклад, я в 30 років не зможу гарцювати у фан-зоні під Бумбокс. Бо знаю, що в тому віці я цінуватиму більше комфорт і особистій простір, ніж кайф від спільного виконання пісні з незнайомими людішками. Я роблю цей висновок на основі свого досвіду і своїх бажань. І в цьому заключається гармонія.
В тому, щоб не вважати себе "супер дорослим" та не "поводитись як дитина".
Баланс між Хочу і Треба має завжди зберігатись.
Адже пам'ятаєте транзакційний аналіз Еріка Берна? Він розглядає три еґо-стани: Дорослий, Батько і Дитина.Так от людина завжди вступає в контакт з іншими людьми у одному з цих станів. І всі вони потрібні і важливі, але найстійкіший стан з них - Дорослий. Цей стан характеризується тим, що людина в ньому отримує інформацію, аналізує її і на основі цього приймає рішення для найефективнішої взаємодії з навколишнім світом. Тобто це баланс між Хочу і Треба. А от коли переважає стан Дитини, в якому людина маніпулює, капризує, але разом з тим є занадто відкритою та емоційною, чи Батько, коли людина всіх повчає, виховує та є постійно впевнена в своїй правоті.
Тож, що я хотіла цим всім сказати.
Абсолютної дорослості не існує, і ви фактично все життя перебуваєте у стані "дорослішання" - набуття досвіду і вмінь. І це прекрасно. Це означає, що ви не старієте, в просто вичитесь чогось нового.І тут дійсно важливо вчитись, а не зупинятись на місці і вважати себе супер-пупер дорослим.
А ще важливо ніколи не забувати про свою внутрішню дитину в цьому процесі. Адже без неї ви будете тією самою бабулькою/дідулькою, які всіх повчають і розказують, що "маладьош нікуда не годицця". А ви ж цього не хочете, пра?)
П.С Чому я вагалі почала цю тему? Просто сьогодні у мене в руках дивним чином опинилась кружка з кавою. Я хотіла пити і зовсім розкреїлась без сил, а на роботі потрібна була енергія. Тож переборовши свою нелюбов до досить гіркої та несмачної кави, почала її сьорбати, бо ж отримаю енегрію!!. Що я вам скажу? Жодного результату.
Тому інколи варто слухати свою внутрішню дитину і не піддаватись на всі ці "вона наповнить тебе силами", " всі жити не можуть без кави", " такий заряд енергії". Я не хочу і моя внутрішня дитина не хоче піддаватись у кавове рабство ( з якого розказуть потім важко вибратись) за якусь там енергію. Знаю, що вона в мене і так візьметься, навтіь без кави. А залежностей у мене і так вистачає. Тож не знаю як ви, а моя внутрішня дитина перемогла, і я не готова пити каву, так само як і їсти оливки.
Дорослішання прекрасне, але в міру.
0 коментарі: