А ти приходиш і дивишся
Важко собі зізнаватися в тому, що все сама пускаєш під три чорти. Зізнатись, що робиш все наперекір порадам/лайфхакам та чіємусь життєвому (розумному) досвіді. Мені самій треба вляпатись, і я це благополучно роблю а потім ридаю. Ридаю, бо не розумію "чому?" І хочу втікти. Втікти, забути, приховати - зробити все щоб не боліло. Але це не правильно, треба пережити, перемучатись і ще багато пере щоб мене перестало штормити. Щоб просте зависання в інтернеті не переключалось повністю на тебе і роздуми, які я також засуваю куди подалі, бо це не принесе нічого. А ти знову робиш діч а я падаю і прошу не копати мене ногами, бо це Боляче.
Дивно і дико. Я мучаюсь, а ти читаєш це. В правильному варіанті ми б мали красиво розійтись на вокзалі наших міст чи почуттів і ніколи більше не бачитись. А так: не було ні вокзалу, ні кінця. І кожного разу, коли я тебе не згадую, все гуд, але як тільки з'являєшся ти мені хочеться вити і вдарити тебе. Вдарити за те, що не пишеш мені, вдарити, що вчинив ось так, вдарити, що попри все нагадуєш про себе і від цього мені як кислотою роз'їдає нутрощі.
І від цього я тікаю. Блокую тебе, видаляю сторінки, уникаю і закриваюсь. Я тікаю від нового болю і подавляю тебе в собі.
І ці тупі нагадування про себе, що для тебе, здається, просто гра знову вирізають мені сердечко на серці.
І я зриваюсь. Мені боляче і можна вже вити на місяць.
А ти приходиш і читаєш це. Дивишся на мої скалічені почуття. Знаєш, це все не смішно. Ти або зроби щось, або іди.
0 коментарі: