""Часом мені хочеться взяти вино, включити музику і курити безперестанку від тих всіх розчарувань. Але малишка, це ж нічого не змінить.  ""- говорить вона з таки виразом обличчя ніби пізнала найгірше горе, і доторкнулась до найвищого щастя.  

А мені нічого не залишається, окрім погодитись з нею на всі двісті відсотків.

Напевно саме це відрізняє нас від поетів, письменників та інших замріяних особистостей. Вони вміють гарно  страждати в будь-якому віці. Вони театрально  викручують собі руки, моляться сонцю, клянуться у вічному коханні і клянуть своїх обранців. 

А ми що? А я що? Немає в мене того запалу і знаходжу себе в словах, що колись писала Сашка:

" нічого не зміниться якщо я назву тебе мудаком сотні разів. Ти зробив мені боляче, але сенсу зараз побиватись. Потрібно жити, і забувати тебе."

Бо я нічого не зможу зробити. Я не можу змусити тебе любити мене, чи змінювати свою думку, я не зможу перевиховати тебе, та якщо чесно і не хочу. Витягувати, вигрібати, намагатись і пробувати - не виходить. І я вже сотню разів проаналізувала ситуацію і дійшла висновку, що річ не в обставинах, річ в нас, і ми самі зробили все від нас залежне, все для того, щоб розійтись. Тому навіть ріки моїх сліз не виправлять ситуацію, бо я не збираюсь лягати тобі під ноги. І не тому, що я горда, а тому, що це буду не я. Вір мені, адже пам'ятаєш, що з тобою я взагалі забувала що таке гордість і що таке самоцінність і врешті-решт гірко за це поквиталась. Ніхто не любить рабів, а коли ти робиш щось заради іншої людини, лише заради іншої, то потім сам винен і лишаєшся. 

І так сталось. Багато образ полетіло в мою сторону, багато такого, що я б не пробачила і влаштовувала  б тобі розп'яття кожного разу, при кожній думці про тебе. Але я просто була слабка і закохана замість того, щоб бути розумною, і за це квитаюсь. Але через це не збираюсь тебе ненавидіти. Моє горе і моє щастя залишається зі мною. Зі мною залишиться все те хороше, що між нами було. З тобою ж твої образи в мій бік, весь той шлак, що ти милостиво виливається мені на голову. І навіть не смій тоді говорити, що я важлива тобі, що ти піклуєшся. Навіть не смій починати за то, бо твої дії самі говорять за себе.

І 

Колись я відучусь заходити на твою сторінку, переглядати збережені, колись вони вже  не приноситимуть мені стільки болю. Колись ти виникатимеш в моїй пам'яті  як перше болюче і прекрасне кохання ( можливо як і в Кінга) але не сьогодні. Сьогодні я розлючена і зранена, бо твої дії та слова кусають сильніше і небезпечніше за скажених собак. І я відчуваю себе такою одинокою інколи, навіть коли з відусіль лунає "ти маєш впоратись, маєш впоратись". Колись я вигребу, витягну, виживуть. Буду вільна від болю, завжди казатимуть тобі привіт (адже ненавиджу ці дитячі історії з нівелювання людей, які хоч колись були в твоєму житті важливими), усміхатимусь і в мені нічого не тривожитиметься, не болітиме, не скімлитиме за тобою. Колись, але не сьогодні.