не моє
В будинку живуть незнайомі люди, що вітаються вимушено й боязко ніби з привидом. В дворі граються інші діти, за лицями яких я не впізнаю ні себе ні своїх знайомих. "Наші" дерева й далі ростуть, приносять плоди, але більш ніколи мене не насварить сусідська бабуся за зірвані яблука без дозволу. Я заздрю цим дітям через нові гойдалки, а не через їх 6 неповних років. Так, ми дорослі, але дорослі діти, які також катаються на гойдалках, правда вночі і з шампансьим в руках. Ми тепер п"ємо йдучи по місту і нас напівголосно називають аристократами. А потім завалюємось в бар, замовляємо найдешевше вино і ковтаємо залпом щоб "вставило". В дитинстві ти знайомишся з кожним новим, хто викликав твою цікавість. А зараз знаючи один одного в цьому місті 2*2 робимо вигляд, що ніколи не бачили цю людину й з фальшивою усмішкою пожимаємо один одному руки.Великі дівчатка уже не плачуть, коли зб"ють колінку, бо самі купують такі високі підбори. А кілька років назад ми лазили по нетривким дахам, вигадували свої фантастичні світи та уявляти себе дітьми з суперсилою. Ми влаштовували особисте життя нашим лялькам і хепі енд з принЦами, а зараз лиш зажимаємось й нюхаємо в брудних підворотнях. Продовжуємо боятись темноти, але бачимо в ній вже іншу небезпеку, там вже не бабайка, а щось гнітюче, липке і мерзотне, та наше єство відкливається йому. Тепер самі собі купуємо смаколики, хоча частіше - алкоголь. Ми вже говоримо про зальоти, оруження і наркотики, як про іжу, музику чи оцінки в універі й чекаємо дзвінка від мами "пора йти додому". Заповнюємо паузи не жартами, а сигаретним димом, цілуємось не лише з своїми принцами, а й з друзями, знайомими і дівчатками. Ходимо босими, і таскаємо в руках порвані босоніжки, та це вже не виглядає так весело, а тупо.
Бо потім ти стоїш під літнім сонцем, а воно докірливо кидається в тебе своїм промінням, поки ти борешся з похміллям і намагаєшся запхати в себе хоч воду.
Ти відчуваєш себе дорослою, коли повинна виховувати дітей, вчити їх соціалізуватись, а сама не розумієш, що відбувається навколо, і хочеш бігти куди очі бачать тільки вечір падає на твоє місто. Тут всі дивляються докірливо, з нерозумінням, таке відчуття що я приїхала до Вас додому, а не до себе. Та я вже й не впевнена, чи можу я назвати це місце "додом". Це місто, що виховало мене, що зіпсувало долі десяткам людей, тут занадто багато спогадів. Якщо хочеш лишатись - лишайся, але без мене.
Кажу що не можу але поводжусь як той пияк з "Маленького принца" тут - бо самотня, самотня - бо тут. Я говорю вам, але ви всі поглухли: можу бути в кімнаті з тобою, створювати ілюзію розмови, але ти ніколи мене не почуєш, між нами вже прірва,як гірко від цього. Але зрештою я вже доросла, зник юнацький максималізм, дурні мрії. Тут мене тепер можуть називати лиш божевільною, тобто нас. Бо хто ще буде обливатись водою в центрі міста чи лежати на мокрих тротуарах - і будь що буде. Час спиняється, біжить але ніколи не йде назад і я моживо одного дня поїду, щоб більш
0 коментарі: