Що тут? Що я тут роблю? Чому в кімнаті двері настіж і темнота перевалюється через вікно, вливається чорною гидкою жижею і не рятує навіть писклява жовта лампочка. Чому я відчуваю себе ніби я не тут і ніби я не я. А завтра семінар, купа матеріалу, який треба ще перечитати, немої гості роздовбують морозок комусь і вбиваються своїм поверхневим життям. Чи можна їх за це судити? Чи маю право Я їх судити?
Не можу переватири наскільки глибокі тексти за один день. Можливо це свобода? Читати важкі речі, які притягують тебе, жерти смачну їжу вночі, і слухати те що покайфу, мені самотньо і це я приймаю як належне, так треба. так треба інколи незнаходити собі місця і не добирати гарних метафор. Мене уже не вбиває те, що читаю, воно дає інше бачення на світ, на те, в що треба і в що можна вірити. Що робити, щоб вижити? З силою вдавлюю очні яблука в череп і думаю, що це мене врятує, прояснить зір та розуміння. Я жива, та не до кінця, відчуваю це по атрофованим деяким відчуттям і почуттям. Порізала руку ножницями, коли відкривала вино, через необережність футболку, руки, ноги залила кисло-солодка червона рідина. Не скажу, що я одуріла але мені сподобалось злизувати вино, як потім виявилось разом з кров"ю, та це мене не зупинило, а лише підштовхнуло це робити. На солодкі руки з порізом і з потемнівшими нігтями від вина не могла надивитись. Правду кажуть, що людина, це найстрашніша істота. Я впиваюсь і вбиваюсь та мені мало, бо, здається, не відчуваю справжності цього світу. все: квіти, дерева, будинки, люди та навіть це сонце здається мені штучним і нереальним. ніби мене помістили за скло, у якусь дешеву вітрину занехаяного магазинчика. Я боюсь повертатись до кімнати і сідати на ліжко, боюсь засинати, це якийсь дурнуватий захисний механізм проти цього світу? Просто провалюватись в сон, мене забирає пухова ковдра і мяка подушка,
коли я почну жити?
0 коментарі: