Але, але. Мені потрібно було помітити дзвіночки ще на етапі, коли запис до майстрині манікюру злетів тричі. А потім валянь в ліжку не стало, стало багато внутрішньої роботи, консультацій з психологом, які мене захопили, але у всьому сумбурі, я забула про ще дещо. Ні не про хлопця, про нього я забула ще швидше. 

Я забула за своє тіло, яке стало "ломовою лошадкою". Так, воно витримувало роботу 5 днів на тиждень, хатні справи, спорт, поїздки в автобусі на роботу по 3.5 години. Приготування їжі опісля, час з близькими і сон. Правда мене як мене - особистості фактично не стало. Я розчинилась у своїй постійній рутині та новій, глибшій, рутині по детальному ознайомленні з собою.

Звісно, спершу це захоплювало. Одного дня після консультації з психологом я зрозуміла, що поряд зі мною ніби завжди був крутезний і смішний друг, якого я не помічала, не звертала увагу на нього. Але раптом прозріла, і мені захотілося погрузнути в це знайомство з головою. А потім і світ виявився великою побудовою з лего. Виявилося, що я можу його крутити, ламати, перебудовувати. Відчуття дало крила, але потім я виявилась неспроможною нічого зробити.

Не знаю як, але аж на відпочинку біля моря я зрозуміла як вселеньсько втомилась. Дивно, що я цього не помічала, ще на етапі коли плакала від втоми і казала "ти розумієш, розумієш, у мене ні на що немає сил" а потім вставала зранку і йшла на роботу поки в середині грудної клітки робили піруети тривога та страх. І я так жила місяць чи два.

І насправді були б тут якісь висновки, я б обов'язково щось написала. Порадила так не робити як я і посварила би вас пальчиком, але сама не знаю як краще.

Бо я розумію, що робота зі своєю душею - надважлива, зі своїм тілом - надважлива, своя реалізація - важлива, своя самостійність - важлива, відпочинок та сон - надважливий, стосунки - важливі, розвиток - надважливий, але як цим всім жонглювати? Адже з одного боку наповнювати себе, досліджувати, вміти зупиняти шторми в собі, ще до того як вони зроблять боляче іншим, я хочу навчитись, але як в глибині цього не розламати збудоване зовні, свою тиху гавань. 

А зараз просто я відмінила всі записи, всю роботу поки, всі покращення та розвиток в себе, бо моє тіло страждає. Я страждаю. Мені так довго в дитинстві говорили, що моє тіло - це не я. Я - це розум. Що я повірила. І не приймала його, не слухала, не співчувала, коли йому було боляче і не лікувала його вчасно та за інструкціями. І я ламалась. Не могла думати, жити, лише виживати. І дивно, але єдиною думкою було: за що це все мені? Чому воно (тіло) таке вередливе, неправильне, так побудоване, так хворіє?" Мені знадобилось років 7 на одинці з тілом, щоб нарешті дійти до того, що воно - моє. Воно це я. Воно не має почуттів, думок, воно не мститься мені, не погрожує, а працює та почувається так, як почувається, через мої дії. Через рішення мого великого мозку. Через такі рішення мого великого мозку я "гвалтувала" його о 12 ночі хулахупом, а потім не отримавши швидких результатів, сварила його і запихала замість адекватної їжі печиво на вечерю. Воно не могло нормально приймати його, тому вчергове давало збій, я плелась по лікарням і знову нарікала на нього. 

Не знаю скільки б тривав цей садомазохізм, але я наткнулась на книгу "Інтуїтивне харчування" і все по-іншому стало виглядати і відчуватися. Я нарешті подивилась і зізналась, що тіло - це я. Це така ж важлива частина як і мозок, і без нього моя геніальність котиться в клоаку.

Якби раніше мені хто б сказав про баланс, якийсь розподіл сил, по те, що сон чи відпочинок необхідний, як і обнімашки і розмови з друзями, УВАГА і так само важливий як РОБОТА, я б пирскнула сміхом йому в лице. Такого не може бути!!! Але буває. Бо ми не коняки в колгоспі, та впринципі ви пам'ятаєте, що кінь то найбільше працював, а головою не став.

Ну та ладно.

Суть в тому, щоб відпочивати. Ох і тупо звучить. Але правдиво. Я постійно забуваю про це і потрапляю в лікарні, на обстеження, терплю біль та корчусь. Але навіть за це я вдячна тілу, воно терпить, але не довго. Воно не накоплює в собі роками і не виливається в щось страшніше, воно терпить і здається, як і я. І тут ми вдаряємось об нове дно, і сидимо там, до останніх залишків повітря, і коли уже не сила терпіти, відштовхуємося і йдемо до верху. Бо це етап, це досвід, це нове загартування сили. І хай це виглядає як "кінець чогось старого і звичного, за ним обов'язково починається нове , незвідане й цікаве".

Я в це вірю.