все ще не знаю, куди я біжу
У останній свій вечір в Коломиї хотіла грюкнути дверима, піти в кіно, піти гуляти, піти на смачну вечерю самій, і хоча відголоски вранішньої недосварки з хлопцем кололи мені нутро, сил на цю всю показуху не вистачило. Я просто калачиком скрутилась на балконі, поки за плечима нагромаджувалась, набирала в легені повітря і психувала пуста квартира. Я не люблю її, це приміщення, лише почала звикати до неї тут, на балконі, тут і прощаюсь. У переїзді, тобто у тому, що скачеш між містами і роботами як блоха на собаці, є один нюанс - ти стомлюєшся. Стомлюєшся дивуватися, стомлюєшся переживати емоції, стомлюєшся навіть бути вихованою. Все це відлущується від розгубленої мене як спечена на сонці шкіра, як шкорлупа від стиглого горіха.
Злюсь. Без цього всього оголюється моє вуличне виховання й самозахист. Мені і далі боляче, коли штрикають осуджуючими словами, але перше у такому стані я кусаюсь і відгавкуюсь, а лиш потім - плачу в куточку.
Я не знаю як це назвати. Втома? Усвідомлення? Мені здається, що впутуюсь у таке болото, у яке точно стибати не хотіла. Але чому ж я майже там?
Не знаю.
0 коментарі: