Робити вибір

22:54 Коли думки не дають спати 0 Comments

Відкривати білі простирадла сторінок блогу після майже двомісячної паузи - соромно. Так само майже як у дитинстві пояснювати, чому не вивчив домашнього завдання. Так само соромно як і визнавати, що ти, напевно, нікудишній автор блогу. І хоча за закритими дверима нашаровуються і збираються у купи електронного сміття чернетки, на світло не виходить нічого. Було б легше, напевно, коли нічого б було сказати. А так слова приходять в голову, лізуть до думок про майбутню вечерю чи заповнюють повністю черепну коробку під час рафтингу по Ганзі. Я відмахувалась від них до останнього, а потім...Потім вони просто перестали приходити і в роті пересохло. Намагалась ним ворушити, декламувати якісь вірші для внутрішнього тирана, але виходив лише тихий шурхіт шершавого язика, що ледь поміщався в роті. Присмак крові, присмак моєї крові стояв в кімнаті. Чи не всоте закопувала себе заживо і ще не одна спроба попереду.
Чого я постійно шукаю? Балансу, золотого стандарту, вічности. Натомість я поміщаю себе у різні агрегатні стани і дивлюсь, що зі мною станеться. Зі мною стаюсь я. Кожного разу це схоже на гру вуличних розводил - "спробуй ще раз, цього разу ти точно отримаєш приз!" А потім залишаюсь з носом. Мені здається що ось-ось зі  мною має статись щось прекрасне. Воно саме до мене має прийти і статись. Тому кожного разу як я чиню щось - лізу в петлю. Ось тут і ось так мені точно буде добре - а потім я прокидаюсь від ріжучого болю під лопаткою праворуч і вию і обіцяю ніколи більш так себе не гробити. Дотримуюсь обіцянки, убиваю себе по-іншому. Ні від кого нічого не очікую, хочеться в кінці додати "вже", але це ж буде нахабною брехнею. Я очікую від цього світу милостивості, хоча не було таких, що пообіцяли мені її.
Я очікую, що все буде добре. Я очікую. А поки я в цьому перманентному стані, інші ( ну ті, що більш дієвіші) вже будуть плани мого життя. Бо так легше, бо так простіше, бо ти це можеш, "ну що за дурощі". А у відповідь лише хочеться закричати, що я навряд чи зможу когось врятувати. Я ще не знаю свого шляху та навіть не намітила дорогу, а мені пропонують вже засунути себе у рамки і зобов'язання. Натомість лише хочу розібратись та розібрати, що варто робити далі, а що ні. Що варто залишати на своєму полотні життя, а які фігури вже давно мають зникнути. Щасливці ті, хто робить вибір за мить. Чи можливо ті, хто таки на нього наважується?