про жирафів
Хоча, скоріше для жирафів. Таких як я, котрим потрібно, щоб граблі зробили спершу вм'ятини на лобі, а потім можна буде і висновки робити. Я ніколи не роблю висновків, поки мене не втопчуть в ситуацію по вуха. Ніколи не боюсь. Ні, не так, я вважаю себе безсмертною. Сідаю в автівки до незнайомців, кажу нервовому хлопцю, що він не в моєму смаку, не пишу практику коли потрібно, зрештою, не поступаюсь місцям бабуням в плацкарті. Я в такі моменти невїбічно безстрашна, і здається лише тоді, живу по-справжньому.Отак танюючи лише вдвох на пустому танцполі, горланячи пісні до хрипоти і обіймаючи найближчих ми самі створюємо магію, магію життя, кожного моменту. Мені правда чомусь мурахи по спині йдуть останнім часом. Дивлюсь на людей, а від них або током б'є, або злість накочується. А інші тримають мене за руки і кажуть "агов, ти можеш, просто зроби це, просто живи". Вдивляюсь в їхні очі і вірю.
Вірю, але ж пам'ятаєте про граблі? Вірю і благословенно ігнорую свою втому і відсутність сил, ходжу з температурою +37 три дні, а через декілька валюсь з ніг від незрозумілої херні, потім ще одної, тоді ще одної. Я навчилась прокидатись в лікарнях, медитувати в чергах та тримати себе в руках, коли лікарі кажуть "ми не знаємо що з вами і чому Це не минає". Я знаю, чому Це не минає. Бо я зробила все для цього: вимотувати собі нерви, забивати на відпочинок і ігнорувати свої потреби і турботу про себе. Дивно, що лейкоцити ще не склались в слова "фак ю" на моїх аналізах, бо саме так я себе почуваю. І на цьому золотому фоні вже час вкотре собі пообіцяти потурбуватись про себе, про своє здоров'я. Але ж мені потрібно ще декілька грабель, правда?
0 коментарі: