прощаємось і махаємо
Не уявляю як деякі читачі можуть переглядати мої старіші публікації. Для мене деякі з них така дурня, що читати я їх не можу, мене зразу починає підкидати. Але зрештою відзначаю про себе "добре, що вони взагалі є". Це ж все таки ріст, зміни, новий досвід. І це приємно.Бачити і знати, що хоч щось робиш. Хоча інколи це "хоч щось робиш" дається такими титанічними зусиллями, що ти ледве вигрібаєш. І найсмішніше, що всі ці сили і потуги внутрішні, а отже для інших - ти просто лежиш на ліжку, а в тобі світи руйнуються. А в тобі така пустка була, і така безвихідь, що здавалось, закриєш очі і втонеш. Навіки. Мені тоді було страшно. Кілька тижнів я знаходилась у стані коми. Ховалась від людей, не розуміла, що вони від мене хочуть і навіщо. Кожного разу, мені хотілось підійти до людини, потягнути за рукав і тихенько запитати на вухо: "навіщо це? Я ж мертва, я вже мертва". Але я мовчала і лише глибше втискалась в свої бетонні стіни і внутрішні руїни. Чесно? Я не знаю, що мене витягло, чи як я сама так змогла. Напевно, просто від світу вчасно почали приходити повідомлення. Вони почали з такою частотою приходити і такою наполегливістю, ніби ті сови з листом Гаррі Потерру. Я просто не могла ігнорувати слова, які звучали звідусюди:
програвати нормально, помилятись нормально, для того щоб досягти чогось, потрібно намагатись. Сотні разів.
І я нарешті сприйняла цей інсайд. Хоча тоді мені, як і всім нам, здавалось, що вистачить лише цієї інформації. Що ти дізнаєшся якийсь секрет щастя, і все, ти божа корівка і щасливе цуценя і все в твоєму житті враз стане на місце і ніколи-ніколи ти більше не будеш на сумній хвилі.
Але ні, виявилось, що завжди потрібно діяти. Виявилось, що "намагатись сотні разів" це не метафора. Працювати дійсно потрібно. Завжди і з усім. З собою, з своїми почуттями, з своєю головою, працювати на свою мрію та заради свого щастя. І я хоча не впевнена, але здається я нарешті почала це робити. І від цього вільно і спокійно. Трохи медитацій, трохи практик, кілька сеансів лоботомії емоцій, і виявилось, що інші люди не винні. Овва? Так-так.
Ми всі не ідеальні, в нас свої емоційні зажими, дитячі травми і стереотипи. Але я чи не вперше щиро кажу, що я рада цьому. По-іншому ( за умови, що ми були б всі досконалими) ми були б нудні, і ні, я не кажу, що дитячі травми це круто. Насправді навпаки, але ми ж уже не діти? Ми ж в силах, якщо захочемо, "зцілитися" і стати повноцінними. Перестати шукати собі коханих лиш для того, щоб доотримати любов, припинити бачити іншу людину через призми свої стереотипів і комплексів, припинити жалітись на життя і казати, що хтось інший винний у твоїх бідах, припинити думати, що щастя в твоє життя може принести хтось інший, і що саме головне - що світ проти тебе і ти не можеш банально жити, а не виживати.
Ми можемо, але ж і не кожен хоче це бачити. Не буду приводити до прикладу дічайші розмови, що в мене відбувались, але до мене дійшло нарешті те, що всі давно знали: або ти розбираєшся зі своїм життям і живеш так як хочеш, або жалієшся на інших. Знаю, що це дибільні висновки і якісь такі, як для 5 класу. Але мене просто вражають дорослі статечні люди, які при конфронтації, починають на тебе котити бочку і кричати "ти все вирішила, ну канєшно, тобі так простіше, нащо тобі заморочуватись". Таких людей хочеться тріснути по голові і попросити, щоб не тягнули мене в розбір своєї брудної білизни. І особливо не треба кричати "твої принципи все псують, не дають зробити тебе щасливою".
Мої принципи мене сотню разів витягували, хай як я не мала рації і як я тупила. Але Вони витягували мене. Тож чергова відповідь готова - я знову позбуваюсь людей у своєму житті. І добре що мирно позбуваюсь і здається це дуже правильне рішення. Бо всі що приходили останній півроку були як ілюстації моїх тарганів в голові.
Тож прощаємось і махаємо, усміхаємось і махаємо.
А з тарганами в своїй голові обов'язково треба йти миритись, щоб свиню не підсовували наступного разу 😃
0 коментарі: