Тут новина була нещодавно, що поблизу Львова в одному селі з молодого коника знущався його господар, ну як знущався - просто не доглядав.Так от в коня настільки був поганий стан, що короткий шнурок, за який він був прив'язаний, вріс йому в шкіру. Уявляєте? Але навіть не це саме страшне. Адже, здавалось, що хепі енд в цій історії настав - коня забрали і відвезли до заповіднику, чи куди там - загалом, туди де за ним мали дивитись. Та халепа: кінь упав, один раз, потім другий. Коли прийшов ветеринар і подивився на тварину, яка 2 дні підряд просто лежала, не реагувала ні на їжу, ні на капельниці, то  сказав, що цей стан означає, що тварина більше не хотіла боротись. І кінь здох.

Після прочитання історії я пирснула від сміху і заржала (ну по-ідеї як кінь). Ні, коня звісно жаль. Дуже. Але оце "здох" в кінці  насолило. Дуже вже здавалось знайомим відчуттям. 

Я сама чомусь з'їжджаю до стану коня. Типу вибралась з клоаки життя, здається, що попереду стільки можливостей, по раз відчуваєш як ейфорія тебе захоплює, а в інший момент ти така розгублена і байдужа. Яка можливість з стажувань, випробувань, якихось курсів, якщо ти  сидиш як кінь і віддихатись не можеш? Ніби і битися з колишніми поганцями тобі не треба, а якщо вже немає з ким битися - то що робити? І знову ж як кінь падаєш, бо не віриш, що все буде далі добре. Здається, що на все що спроможна, це битись і захищатись з поганцями, причому лише з тими, колишніми. А нове, краще, більше - можливе, лише воно тебе током б'є, коли руки до нього простягаєш, а можливо і не воно тебе током б'є, а ти сама себе, бо думаєш, що не варта - того, кращого. Бо думаєш, що той шнурок на шиї, то все що тобі світило. І чорт забирай, я вірю, що в того молодого коня,  все ще було б гуд. А що в мене - нє. 

Я щось пробую, роблю, але  розгубленість і самотність, здається, забирають мої сили. 

Просити тої сили в інших немає сенсу, вони б і хотіли, та з демонами - тепер внутрішніми - тільки мені боротись. І чесно? Я б вже починала кулаками махати, бо поки лише залапшала вуха знайомих. Розказую, розпинаюсь, вивертаюсь згідно з поз йоги, згідно чужих інструкцій, гри слів та психологічних прийомчиків і  при цьому театрально викручую руки (не їм, а собі) і горесно закочую очі з "ну ти ж розумієш, мені так боляче зробили". 

"Ти заїбала, можеш нормально пояснити? "- оговтує мене голос знайомої. А я на це починаю мотати головою з боку в бік ніби в припадку. А дійсно. Можу? Встаючи з калюжі ридань, оглядаюсь на всі мої страхи і розумію, що вони з'їдають мене разом з полущеним лаком на нігтях. "Та блять". 

Знову, знову, знову. Та якого хєра? В будь-яких пригодах і перипетіях, завжди підтримує мене моя внутрішня сила і рідні. Кожного разу у випадках успіху, мене підтримує маленька частинка, яка каже "так молодець, бо ти це можеш" "ти достойна". Я їй вірю, але у кризових ситуаціях страхи виростають як тіні, що відкидає полум'я, з залишків мого звичного укладу життя. Чим більше воно горить, чим більше всього змінюється, тим більші стають тіні-страхи. І вони танцюючи оточують мене. Тоді для себе самої стаю маленькою дитиною, яка все що може - це тримати під контролем свій сечовий міхур і говорити. Тому я починаю завжди бубніти всяку біліберду і стримувати рідини. Виглядає це паршиво. Поки я перебуваю лише в такому стані, чергуючись з станом лежачого коня.

Але ж вже варто повірити в себе!! Як там кажуть ті всі коучі: притягнути до себе грошенят, зайнятись нарешті тим, чим хочу і досягти в цьому прілічного успіху. Уже треба. Уже нада дєлать. Всьо ето дєлать.

Так от, кінь здох, а я ще тримаюсь. Але як перестати триматись (див. лежати як кінь), а натомість повірити в свої сили і таки почати рухатись? 

Как, Карл?