Так хочу бути малою дитиною. Так хочу повернутись назад. В ті спекотні літа, коли ти не виходиш на вулицю і читаєш книгу, а сонце цілує тебе через вікна. Хочеться тої безтурботності і вперед з головою в історію. Так солодко було читати "Тигроловів" так, щоб по вінця і втонути. Так солодко було там, колись. А зараз прокидаєшся в неділю зранку, о 7 годині і не знаєш що робити. Про цінність часу знаєш, про свій вихідний також, а в голову нічого не приходить, ну тобто сил немає щось робити. Хоча вчора сон настільки зморив, що в піжамку не переодяглась навіть. 

На вчи ме не пи са ТИ?

По раз емоційна напруга, інтелектуальна робота вимотують сильніше за фізичну, тоді просто валюсь з ніг. А зранку змушую себе захотіти зайнятись йогою. Поки що, правда, йожу лише в позі Шавасани. І так вже кілька тижнів. Я стараюсь чесно, стараюсь бути/жити і чинити так як треба. Але все ще відчуваю себе не в своїй тарілці і ставлю зайві частки на початку речень. Хочу щоб все було зв'язано, гарно, щоб все поєднувалось. А виявляється такими штуками лише утворюю сумбур в своєму житті. Хай люди, які мене ненавидять, не читають мене. Бо писати оглядаючись на когось, назад, витягує лише більше моєї сили. Бо я хвилююсь, щоб нікого не образити. Таки моя "зручність"  і  агресія даються взнаки. 

Якщо подумати раніше в мене взагалі не було нормального стану, я або нила, або агресувала. Інколи і зараз доводиться умовно закривати собі рот. Щоб не зірватись, не взлитись і не закричати. І це приносить мені лише хороші плоди. Донедавна одна з найважливіших людей в моєму житті, яку я нівелювала, сказала мені страшну річ з своїх вуст : " не ображайся, я хочу для тебе тільки найкращого". Господи, це було так потрібно.Не варто було боротись, кричати, вимагати. Коли ти стаєш собою, все стає на місця. Якщо тебе не приймають такою одні люди, не приймають самою собою, будуть інші. Які не протестуватимуть і не мститимуться тобі за тебе. Я впевнена. 

Джокер

Але "Я" це потрібно своє ще знайти. Таке відчуття, що я відкрила в собі його лише в 21, і то випадковим чином. Ніколи не розуміла свої емоції, забороняла копатись в собі, ну тобто розбиралась але поверхово, просто для вигляду.  А коли почала пізнавати себе, то зрозуміла, що мені подобаються платтячка, мені подобається просити, щоб мені щось дали, а не вимагати цього. Що мені ближче не сваритись, не кричати, щоб у співбесідника, хлопця, падало забрало і він вважав мене ворогом. Ні, тепер ні.Стоп істерикам, стоп сваркам, де злість тебе накриває і ти стаєш як сліпе кошеня. Годі неусвідомленості. Хочу і буду робити все що в моїх силах, і відступати. В будь-яких стосунках ( дружбі, зустрічанннях, взаєминах з батьками) ніколи не можна наступати на ноги партнеру і нервувати, "а чо він неправильно танцює". Потрібно намагатись слухати і чути, і дати можливість зробити іншій людині свій потрібний крок. І я даю цей простір. 

пафос/мімімішність

Правда і сама себе по раз не певно поводжу на цьому тансмайданчику))). Напевно тому, в мене такі перепади в пошуку себе: від (як Таня назвала їх) "ошийників" до рожевих нігтів. Я коливаюсь від образів себе, які я бачу у дзеркалі і намагаюсь відчути що ближче мені. Хоча зараз настрій надягнути сарафан, не фарбуватись і поїхати з сонцем в волоссі на ринок. Купити молодої кукурудзи і влаштувати собі день добрих фільмів. Окей, гарних фільмів. Наприклад, передивитись "Леона", його бачила лише в років 10. Не пам'ятаю навіть сюжет. 

І так ще хочу додому, ненадовго, але до рідних. Життя розставило так, що з рідними і близькими бачимось не часто. Бо просто не виходить. А алкоголь до речі вже не пре. І навіть коли зустрілись з Танею, рік по тому, на тому самому дитячому майданчику, то все що ми говоримо це "вітаю, ще один рік" і далі між нами тільки тиша. Але це комфортна і спокійна тиша, ми десь в собі, в своєму, десь там. Але поряд ми один з одним, ми дозволяємо собі мовчати, бо знаємо, що по раз слів не потрібно. Потрібно лише людина, з якою ми почуватимемось в безпеці. 

Немає нічого сталого

Для нас уже не існує трагедій. Тобто, жодна з них не торкає аж на стільки. Я дуже сентиментальна, але і вже більше усвідомлена. Чи це називається черствість? Боже, ми такі розумні. Покажіть на нас пальцями і скажіть нам колишнім, що стільки всього станеться. Ми, я б, не повірила що так все обернеться. Що до нас прийдуть рішення, що ми прийняли. Що ми поводитимось так, як зараз. Що за півроку( саме за цей період) все зміниться. Я подорослішала до певної міри. І коли тепер кажу про свої "старі" 21, коли мені дають 18-19, я на повному серйозі. Стільки всього ми пережили. Хоча дитячість в мені, напевно, залишитись до смерті. Або поки я зможу сковзатись в торгових центрах і мене не підведе спина, щоб залізти в рожевий замок принцеси. Один лише виняток, я так хочу на відпочинок. На море, щоб сонце випалило волосся, щоб засмагнути до мулатки і накупатись. Все це сподіваюсь справдиться.

Мені спокійно, здається, я знову повернулась до свого щоденникового ведення блоґу. Це очищує мозок і фокусує мою є увазу на собі. Не хочу поки висувати чи розяснювати щось. До біса всі маніфестанські записи.