Миттєво
Це досвід, - каже мама на мої чортихання про сучасну молодь і дурно невикористаний тихий час в садку. Вона каже це поки намотує моє волосся на бігуді, хоча моєму 6-річному племіннику це здається як мінімум дивним. Я скажу вам, майже всі жіночі процедури виглядають як середньовічні тортури, а ще вони найчастіше нелогічні. Мама каже, що зараз мерзенний дощ на дворі і мої локониволоссякудряшки стануть прямими як ноги в кукол барбі, але я миленько впрошуюсь і нию, що хочу лише бути трішечки гарнішою і вона здається. Тож моє дурне базікання не дає нам схаменутись і я вже слухаю Бумбокс, п'ялюсь на фактичний треш - вазу з жирафами (по- моєму фріковий смак в мене передався від тата, бо це він обирав вазу), виховую племінника і думаю, що ця осінь жорстока і правильна. Мені сумно навіть в своєму маленькому місті. Холодний вітер завіва в саму душу і від того стає мерзенно. Заспокоююсь лиш коли мама вкутує кілометровим теплим шарфом і вручає парасольку. От так я і крокую по калюжах, по мертвому листю і здається лиш моє зелене волосся вселяє сили хоч в щось. По магазинах я шукаю лиш найнеобхідніше: кока-колу, ваніль і чорний лак. Але виявляється в цьому божевільному районі це все в дефіциті. Невже тут багато таких навіжених як і я?
Але зразу відкидаю цю думку, бо ж тільки я іду одна вночі, тільки я борюсь з дощем і вітром за життя моєї парасолі. Ох я дійсно дурна. Кожного разу як Щось змушує мене виповзати з дому, змушує фарбувати губи чи крутити волосся, змушує бути молодою чи робити дурні речі. Напевно виною всьому страх. Страх невстигнути, не бути на відриві, не бути крутою, а можливо просто Не Бути. Можливо я просто намагаюсь зачепитись за чіюсь память, за спогади на шляху до страшної безодні. Можливо я хочу жити трішки більше ніж відведені мені 30-40-50-60-70 років. Амбіційно чи не так?
Напевно тому маю безмежну любов до племінників. Я просто сиджу на підлозі і дивлюсь як плюскається Квітка у воді. Я безмежно люблю Марго, і те як вона усміхається мені зараз своіми 8-ма зубами. Я безмежно люблю Олега і навіть такого великого першоклашку готова носити і підіймати, бо моя любов до них не вміщається у всіх поцілунках чи обіймах чи цукерках. Я інколи хочу собі таку ляльку. Це страшно? Адже попри все, знаю як з ними важко, знаю, що твоє життя не перекреслене, але на ньому буде навішано кілька десятків табу і заборон.
Це дивно, коли я сиджу навколішках біля ванночки з Марго і знаю, що через кілька годин піду напюсь і штовхатиму нікому не потрібні філософські речі? В мені боряться відчуття, цей страх протиріч. Я не знаю себе. Я не знаю, хто Я. Я не знаю, чого хочу.
Навіть якщо мене змусять обрати щось одне: вічні безморальні і неадекватні тусовки чи тихе мирне сімейне щастя, я не знаю, що оберу. Уявляєте, що твориться в мене в голові? Ох просто ніхто не розуміє апогею цієї хуйні в голові. Прастіті-ізвініті це ті 5%, про які ніхто і ніколи і нікому не розповідає. Кицько, виявляється я втікаю додому здебільшого не від нудьги чи бажання двіжу, я втікаю, бо хочу побути насамоті. Уявляєте, чорт забирай?! Я їду 720 км, 17 год щоб побути насамоті! Навіть зараз я сиджу у клубі і пишу все це, бо виявляється тільки тут відчуваю себе насамоті, відчуваю вільно. Чорт, скільки мені потрібно було часу, щоб це зрозуміти?
0 коментарі: