Гидота

Щось  липкей й брудне намагається витягнути свої лапи з моєї черевної порожнини, чіпляється кістлявими пальцями за ребра, зісховзує, чорні кігті раз по раз зачіпляються за стінки. Це схоже на народження маленької гидкої дитини, яку я ненавиджу. І ненавиділа, коли вона була лиш випадковою думкою, коли лиш була проектом. Здається я виношую її все своє життя, це схоже на те ніби, ти зараз блюватимеш. І не метеликами. Згадай сама всі ті рази, коли вимушено чи ні кланялась й шукала своє змарноване відображення в блюдці унітазу. Все на межі, всі на межі й ти страждалець номер один.  Жалієш себе, всі жаліють тебе, а якщо ні, то все одно мають. Згадай свій голос в той момент, він не такий як зазвичай. Не такий, як ти говориш з коханою людиною, не такий голос коли говориш з друзями.
Я ненавиджу тебе й щаслива, що можу писати це, щаслива що можу сказати це своїм особливим голосом. Мене роздирає на шмаття те маленьке чудовисько, яке годую з дня на день. Мене вбиває й я тихо цьому кланаюсь, не вмію про таке кричати, лиш беззвучно.
Не знаю коли навчуся опановувати себе в яких випадках, не знаю, чому хочеться втікти від цього бісового світу. Закрити руками вуха й співати "ля-ля-ля". Хочу враз стати маленькою семирічною дівчинкою й скинути десять шкір й оболонок як змія, хочу вмитись й зтерти той загнаний, вбитий вираз обличчя. В мені вже немає балансу, це як ванна, що давно набрала достатню кількість води. Але вона все тече, бо забули. От так і люди вливають в мене стоки інформації, почуттів й переживань, зовсім забуваючи, що є межа. В мені є межа, просто припиніть. Й звісно дуже сумно в таких випадках, коли єдине твоє джерело розради виявляється з солоною водою. Й ще сумніше спершу цього не помічати: ти п'єш й сповнюєшся  енергією цієї води, але потім до твого мозку (завжди спершу до мозку) доходить сигнал, що це солона вода. Мозок приймає інфу й посилає її рецепторам смаку на твоєму язиці, і вже потім(уяви все це в заторможеній зйомці) твоє горло здавлює спазм, твої зіниці розширюються й на очах зявляються сльози, дихання перекривається - ти захлинаєшся. Тобі просто доста. Хочеться кричати, плакати, тікати й ще раз кричати. Ніде немає чудового місця, ніколи не можна втікти від себе, але можна від людей. І тепер я прекрасно розумію чому так люблю прогулянки наодинці, чому так кайфую. Мене ніхто не перевантажує, я знаходжусь у вакуумі і є лиш один голос - мій. Немає жодної людини, що біжить й падає, щоб її вислухали, немає, жодної, що фальшивить й прикривається словами "дружба" заради чергового сеансу безкоштовного психотерапевта.
Не здивуюсь, якщо ці лікарі душ багато п'ють чи сповідують буддизм. Але мені вже доста, де мій червоний диплом?я ж умніца

Сучасні дівчата

Чорт, це про кого писали романи? яких ніжних і пристрасних, прекрасних у своїй цноті, дівчат бачили чоловіки минулих століть? Про кого Ви зараз намагаєтесь написати? З кого з нас пишете свої портрети  милих дитячих незайманок чи розпусних курв? Здвється мені, що ви й приблизно не уявляєте, яка вона "сучасна дівчина".
У неї сьогодні цв'ях між лопаток ржавий, у неї на підлозі поряд з кішкою  сміття - ваші подарунки, на ліжку бардак. Поряд з вчорашньою блузкою зімяті  почуття не першої свіжості таких самих поверхнених хлопчиків. В сучасної дівчини купа записок, записів й таємних речей по блокнотах, полях зошитів з занудних пар, купи спроб малювати, писати вірші й зізнаватись в коханні. Вона незалежна, але не стільки пригноблена, щоб самій тягнути важкелезну валізу. Кожна дівчина по-своєму прекрасна, її посмішка, чи те як мило пчихає, аристократичні манери під час ну дуже культурних тусовок, чи можливо її святенна вірність серед п'яних і молодих. В Кожну   можна закохатись до нестями. Але також в кожної є свої причуди. Сучасна дівчина інколи втомлюється світитись 24/7, а більшіть так просто цього не роблять. У нас є зручні хвостики й дитячі піжами, звички їсти в тиші чи навпаки чавкати з смаком під улюблений серіал. В майже кожної є міні-бар на випадок сердечних справ, чи подруга що завжди прийде на допомогу з солодким напівсухим. Сучасна дівчина не вибачає сексизму й сама намагається стерти гендерні стереотипи. Вона хоче говорити з своїм  хлопцем  й чути його, хоче розуміти й намагатись бути найкращою. Але взамін бажає, щоб її кохали до нестями. Щоб їй це казали й нагадували. Щоб хотіли для неї щось робити й робили. Адже сучасні дівчтала  заради своїх коханих чоловіків готові піти, поїхати на край світу.(і я зараз цілком серйозно).
Також у них є списки книг на прочитання, купи місць на карті та кілька фільмів в закладках.
Сучасна дівчина не відчуває себе памятником чи монументом. З неї уже не можна просто писати картину, треба хапати за руку й бігти поряд. Ділитись собою, ділитись десертом й приймати її кохання. 
Сучасні дівчата прекрасні, не втратьте їх.

грудну клітину ніби проткнули у двох місцях.  закрутили два здоровенних шурупи  в спині, й я вже не вмію сміятись: збивається дихання й слова перетворюються на зірваний хрип. вчора вже виблювала всі свої внутріші органи й потім з гарячновим поспіхом кинулась заповнювати пустку, щоб не побачили інші. Кисть лівої руки ниє при кожному поруху, а я ще й умудряюсь писати ніби в мене обидві руки ліві. Ми всі розучились піднімати голову, забуваємо що архітекрута нашого міста прекрасна не в дорозі, під ногами, а у красі й вбраннях старовинних будинків. Гидко, але бачу зірки тепер тільки на sky-map.org  і визнаю, що сузір"я Андромеди  й Пегаса прекрасні. Давай дивитись на них разом, навіть  якщо вони будуть лиш застарілими мертвих зірок фотографіями, давай навіть так. Але будь ласка не переставаймо бачити щось чарівне в цьому світі, в людях. Хочу жити, справді жити кожен день. Мати в серці те, що не вмирає й мати когось святого поряд. Мені чомусь так страшно й мертво, й на плечі хтось поклав цілий світ, який я не зможу нести. Чорт, та я ж не Атлант, щоб тримати небо й спокій мого моря. Чому бавлю лінь й спокій, чому поклонаюсь тиші й пустці кімнат? Потяги мене почали лякати, навіть був випадок, коли це велике чудовисько мене майже з"їло. Я чесно готувалась до цієї зустрічі, навіть вважала його за друга, але коли я ліниво й якось показово розслаблено читала книгу, стоячи біля своїх спакованих речей, він злякав мене. Зразу закортіло втікти подалі від нього, подалі від втоми на плечах й нескінченного очікування.
Мені вже осточортіло писати рецензії на цей світ, на твори, публіцистику, аналітику, на чужі дії, на чужі почуття. Я перетворююсь чи то на стороннього спостерігача чи то на критика, не встигаю жити своїм життям. НЕ готова жертвувати заради інших своїм часом, мені вже боляче б"є відсутність подорожей, відсутність улюблених книг, не готова я ставати дорослою відповідальною, не готова перетворювати совє життя на ще одне таке ж як і у всіх, не готова повертати й утихомирювати свої емоції, амбіції та поведінку в тихе русло "нормальності". Мені уже боляче полишати дурний і негарний сміх з тупих жартів, мені вже гидко самотньо без звички пити воду цілий день й помирати зранку, якщо лягла як завжди в 3. Я не кажу, що мене не бісить мій гуртожиток, пари та постійне життя "онлайн". Але чи готова я до кардинальний змін, до серйозних вчинків та до нігтів, що ніколи вже не матимусь чорний колір?

дорослішати чи бути дитиною?

///Наше поколение осмотрелось по сторонам и пришло к выводу, что взрослеть совсем не обязательно. Можно не жениться/выходить замуж, заводить детей, тащить семью. Вместо этого можно смотреть мультики, сутками сидеть за играми и есть сладости. Это ведь лучше, верно? Мы делаем выбор в пользу страны вечного детства. Книги о Гарри Поттере, Властелине колец, приставки, игрушки прочно обосновались в наших комнатах. Мы бежим от слов как от огня: ответственность, выбор, отчет, работа. Нам никто не объяснил, как надо взрослеть. Нам страшно.

Я бы мог еще много об этом писать, вдохновлять и мотивировать. Но мне пора перечитывать Гарри Поттера.///

я б лиш хотіла доповнити це висловлювання маленькою ремаркою:

так, нам страшно, страшно дорослішати, страшно жити, коли повинен рахувати кожну гривню й на перед думати в чому себе обмежити й куди вкласти гроші. страшно кудись їхати, бо у відголосках чули про жорстокість світу, нам страшно з кимось знайомитись й пускати в наше життя, страшно що зроблять боляче. Так, нам страшно від всього що називається доросле життя, і не тому, чи можливо не тільки тому, що нас "не навчили дорослішати" а й тому, що ми хочемо завжди залишатись в безпеці. В безпеці, бо батьки піклуються, підтримують годують тебе. Тобі не доводиться вибирати друзів - твоя дружба з ними зумовлена вже однією школою, садочком, одним двором, нікуди не треба їхати - твоя зона комфорту, тобі здається ідеально.

Але зрештою приходить час і обставини за яких ти не можеш залишатись дитиною. Ти або сам виходиш з своєї зони комфорту, або тебе грубо виштовхують.  І розуміння світового ладу по трішки приходить в голову, та й сам ти починаєш хворіти меркантильністю. 

Як я багато хочу розповісти, хочу щоб ви відчули те дорослішання що з’являється непомітно, ніби пилюка на давно полишеній шафі. Я не можу пояснити, що при цьому відчуваєш, але щось просто клацає й з кожним разом все гучніше. Ти чи я вже готові вийти з зони комфорту заради якоїсь мети/людини, готові переоцінювати свої погляди на певні речі. Готові говорити про все серйозно чи навіть сприймати світ на межі вимирання з усмішкою на обличчі. Мені чомусь здається, що не можна завжди і у всьому залишатись дітьми. Стан дитинності дає тобі чарівливу можливість пізнавати світ, можливо навіть робити його жорсткі закони слабшими й не такими суворими, але ніколи не можливо залишатись дитиною до кінця.

Звісно  в дитинстві ми репетирували роль дорослих, бо тоді ще помічали певну магію дорослості, так само як і підводні камені.

 Діти мають свою валюту, яку дістати простіше простого: зірви листки з дерева.  І не було  в наших головах страшних слів: девальвація, дефолт. Ми розігрували товарні відносини, бо це має наліт серйозності й  розуміння ринкових відносин( хоча по-моєму навіть дорослі в цьому не розбираються). Ми хотіли відчути, що таке сім"я з погляду дорослих,  тому обирали собі чоловіка, виходили заміж й вибирали дітей. В наших головах не було ні натяку на претензії чи словосполучення "ти мені винен". Ми заводили дітей, бо знали що любити  їх, піклуватись про них приносить невимовне щастя й до певної міри жадану відповідальність. Ми розвивали свої бажання й мрії: хочеш бути архітектором - ціла пісочниця твоя, хочеш бути кухарем - в твоєму розпорядженні найрізноманітніші рослини, земля, пісок, вода і т.д. І звичайно поряд найкращі помічники, дегустатори,  порадники - твої друзі.

Діти - фантазери, але чи ж хто забирає тобі уяву з віком? Чому на місті того величезного моря на дорозі, тепер я бачу просту калюжу? Що ж з нами стається?

З нами стаються гормони й підлітковий вік. Нарешті ми помічаємо, що окрім величезного світу існуємо й Ми. А хто такі ми? Чому я тут? І чому мене змушують підкорюватись якимось нормам і порядку? Підлітки відчувають себе постарівшими немовлятами, яким потрібна увага й всесвітня любов за будь-яких умов.  Ми усвідомили себе, і зразу почали здобувати все найперше в цьому житті: першу сигарету, перший поцілунок, перші проблеми з шкірою, першу серйозну сварку з батьками, перше розбите серце,  перше протистояння ти - суспільна група. Я дійсно не знаю як нас Такими терпіли батьки.

Але все ж коли ми вже вкотре понаступали на граблі, переказились й погодились прийняти тепер і Світ і себе як ви є, приходить молодість. Приходить серйозний вибір свого майбутнього, хоча ви як дурні кричите, що не реально отак в 17 вирішити чим ти будеш займатись наступні 80 років. Та ти це робиш, збираєш своє манаття й їдеш геть, тікаєш з дому, бо вже почав задихатись від тісноти свого колишнього світу.(якщо пам’ятаєш дитині більше ніж достатньо її місця прожиття, ніколи далі за зону комфорту). І далі реально починається гра "останній герой», молоді зазвичай не знайомі слова "усвідомлена витрата грошей", "прагматичність", "логічність вчинків". Чорт, і я дійсно люблю цю пору. Адже хоч трішки але мені буде про що розповісти дітям: про зимову Одесу й хриплий вініл, про відсутність паперових сердечок й повну незалежність трьох дівчат( можете сміятись - мені все рівно  це було більше ніж незабутньо),  про весняну сакуру в Ужгороді й  теплий прийом, про двіжові Чернівці. І оцей я не так багато міст побачила, але всі пригоди й не тільки там. ціную і боготворю нам на першому курсі й наше задротство до 4 ранку над парами, нашу сумлінність й дитячу наївність. Обожнюю наш драйвовий другий курс з юнацьким максималізмом й соціалізацією в гуртожитку,з rock й The Black Keys – Lonley Boy з ненависною нашою поведінкою, але дякувати Богу хоч перебісились. ухаха.

А зараз я інколи забуваю, що на третьому курсі вчусь, чесно. Це для мене щось нереальне, невже я така доросла? І мене справді таки засотує в дорослий світ, якщо я на рівні з мамою починаю хвилюватись над відсутністю в мене зимового взуття. Але мені, хоч страшно визнавати, це подобається. звісно це не значить, що зразу маю йти в монастир або бути суперсерйозною. Просто ти вже вчишся розставляти пріорітети, знаєш що хочеш від життя й з ким хочеш провести його залишок.

Тож  я дуже рада, що знайшла людину, з якою хочу дорослішати й бути поряд завжди. Він дійсно велике щастя й спокій для моєї  душі.

Тож не будьте дітьми, діти  зазвичай егоїсти і нікого не приймають у свій світ. Краще подорослішайте, покохайте і створюйте свій власний світ з щастям, добробутом й звісно дитячими дурощами, ну куди ж без них.)

26.10
десь далеко в  діжках бродить домашнє вино, а мені хочеться плакати від реальності цих стін, плакати, горювати й носити чорне як знак всесильно трауру по моєму життю. бо здається все і всі послали нормальний всесвітній устрій під три чорти. а я в замкнутому колі, й дивно що пари таки мене розважають. абсолютний похуй. інколи мені здається, що я не вмію відчувати, окрім як допікати дурними жартами й пустою турботою.

пишу як граю на фортепіано, абсолютно не маючи слуху й таланту. пишу, подобається як пальці лягають на чорно білі кнопки, ніби зменшені клавіші. інь янь в одному флаконі.Пишу і страждаю, Боже, чому батьки не віддали мене на театральні курси? Мені ж бо тільки підучитись і я  ще в 16 отримала б Оскара. Но нєт нєт нєт

"У житті доводиться обирати: або цікаву муку або нецікаве щастя. Більшість, звичайно, обирає щастя, хай і нецікаве (точніше: вони воліють цікавого щастя, але здобувають украй нецікаве)" (Василь Стут листо до сина)

19.11
/// Напевне саме так себе  відчувають люди, що тільки вийшли з коми. Стабільність. тотальна стабільність. тотальний баланс. ніби ти та людинка на рухомій платформі в французькій короткометражці  "Баланс".  стоїш,  в кінці всіх подій, але стоїш, навіть не з шкатулкою а сам. Самісінький. І знаєш, що лиш від тебе залежить твоє положення, і навіть якось рухаєшся, але ця тотальна привязаність до рухомого квадрата здається пекельною, а спроба оступитись аж ніяк не є виходом. Занадто просто, зараз все занадто просто. Я  вбиваю себе навчанням, навіть не самими завданнями, а думками про завдання, ще з самого ранку б"ю собі по голові як камінням, думками про майбутні дедлайни, що як петля на шиї, просто затягни більше, просто затягнись. Затягнись сигаретою й ... нічого не відчуй. Бо насправді сигарета то ритуал, ти можеш курити хоч й мяту немає різниці. Все в твой голові. Все. в. твоїй. голові. Але забий. Адже я тут - на платформі, і все навкруг таке далеке, навіть голоси лунаюсь як справді з музичної скриньки. такі рипучі й характерно вінілово-кайфові.
Я плачу, але мене пробиває лиш на чуттєвих моментах фільмів, інколи в житті, ніколи при щасті й помірному болю. Та й зрештою для болю в мене є пігулки, тобто від, від болю є пігулки. Головне не плутати, не путати й не заблудитись в черствості стін й чорного хліба, що гидко валяється на столі.
Головне ще й інколи бути з собою, сама з собою. Бо ізолюватись від усіх й замикатись в себе в голові не вихід, люди не зникнуть, якщо закритись в темній кімнаті, закрити очі, закрити вуха й кривати собі "їх немає їх немає". То вони нікуди не зникнуть. Зрештою ти просто миришся, з усім, просто, ось так.

А я хочу на зимове море, хочу прожити десятки життів й побачити сотні неймовірних місць. Адже поки  молоді -  безсмертні, правда це розуміємо лиш в старості, після того як безсмертя витекло з нас ччерез пальці соціальних мереж. Ми крадії часу і,  як на мене, за це треба судити втричі жорстокіше ніж за інші злочини. А ти мене вчиш, просто втовкмачуєш в голову, що зобов"язана жити собі в кайф, живи так як хочеш й чини як заманеться. Й мене рятують голоси: наркоманські, голос Бумбокса й твій.

а мені далі чи знову важко писати, я просто топлюсь в життєвій жижі й відривки речень - ковток повітря, але вони губляться серез нерівного дихання, нерівного плавання. Здається я чомусь зараз здаюсь, не бачу сенсу в парах, страшусь тих самих завдань, хочу сміятись, де треба бути серйозною й навпаки. А настрій взагалі російський реп. Карочі, рібята, ми в дерьмє! І солодке навіть не рятує, напевне врятує рожеве вино з солодких суничним смаком й чомусь терпким післясмаком. Зрештою я втомилась, хочу частинку свята постійно з собою носити й думаю вже про новорічні подарунки, мандаринки, шоколад й листтівки, що хочу подарувати близьким. Хочу написати листа, листи чи просто привітання, які зостануться у ваших серцях, хочу чогось чарівного, нагадайте мені що життя прикрасне. бо я здаюсь. Всього навсього балансую. але ж  баланс це ще не все

коли сама

ходити босоніж по брудній деревяній підлозі брудним тілом, кутатись в чужий напевне також брудний коцик й вперше бачити на очах сльози. Господи як боляче, і боль не тільки переламує мені хребет в попереку, він закіпає в середині й викливає нудоту.Чому я зараз така слабка, чому мені  самотньо. Арістотель не дарма казав, що людина -  соціальна тварина. Ми не можем жити поза суспільством. І я завалила це випробування. Кілька днів, та навіть не більше 24 годин я не витримала сама. Мені немає про що з собою говорити, намагаюсь заповнити пустоту їжею, серіалами, і ніби добре, правда інколи хочеться плакати. Не театрально, як у кіно, а з запухшими червоними очима, соплями в носі й гидким виразом обличчя. Не приємно, хані? Знаю, але це життя, тут мало чого є приємного.
Не відчуваю ніякої підтримки, тільки гидке почуття суму за рідними щкребеться на душі. Вони ж здається лиш одні вгадують за 700 км, що я відчуваю й що збираюсь робити. Це викликає здивування, сміх а інколи навіть тягне за собою довгі- доооовгі розмови про "як ти?"
Тільки за рідних, справді за рідних я готова кидатись на інших з криками й піною в куточку губ, бо страх втратити когось з них доводить до сказу. А ситуації "на межі" здебільшого ламають людей. В такі ситуації ми егоїсти, так егоїсти. Але тільки "на межі" ми - це ми, а не хтось інший.  Тільки у стаху втрати ми знаходимо любов, прозріваємо, осягаємо нарешті, що світ це не гроші, бренди й шмотки.
Але згодом, коли все знову тече в своєму руслі, ми забуваємо. Постійно треба нагадування,  потрібна смерть, щоб говорити про нашу  скінченність. Напевне саме тому Бог вигадав рак, лейкемію, СНІД - щоб ми дивились. Споглядали і страждали. Бог жорстокий. Люди вчаться у нього, або він вчиться у нас. Але й від такого шоу ми звикли ховати очі, ми ігноруємо брудних калік на вулиця, ігноруєм тіла дідусів і бабусь, що заледве дихають і ходять. Ігноруємо невиліковних й смерть, з якою ходять в парі. Нам гидко й страшно від них. Від передбачливого їнього запаху могильника й зогнившої шкіри.
"Вона була на два роки старша за мене. Вона підхопила це... і вона лежала в дальній кімнаті...Вона лежала в дальній кімнаті, наче якась брудна таємниця, Луїсе. Вона помирала там, моя сестра помирла в дальній кімнаті, і вона була саме брудною таємницею, вона завжди була брудною таємницею."
"Кладвишче домажніх тварин" Стівен Кінг
Такі почвари є в кожної людини, У родинах, де був безнадійно хворий, у перші шість місяців після його смерті кількість суїцидів стрибає до небес. Люди ковтаюсь таблетки, випускають газ або ж просто вибивають собі мізки. Їхня ненависть, втома. Це все добиває їх.

чому я взагалі про це говорю? чому такий песемізм живе моїй голові? можливо від книг? Останні, що прочила були 1. про дитячі жахи, 2. жорстокість людей в ізоляції 3. смерть від наркотиків. Але мені не здається це чимось страшним, я приймаю цю частину світу як належне і не відторгаю. Інколи наіть думаю про смерть  людей, я  інколи справді ХОЧУ щоб вони померли. Попри те що буду горювати, просто інколи це здається  правильним.

і постскриптум
я кохаю тебе,
та мені важко так, ніби  без підготовки стрибаю з парашутом.  ці дні з тобою пролітають шалено щасливо як і кілька секунд в повітрі з вічуттям божественної сили в собі, в тобі, в нас. але далі- земля, відстань і тут вже страх переламати собі ноги від невдалого приземлення, тут вже страх забуття. Я кохаю тебе, але мені до чортиків важко так будувати стосунки. Здається ніби ми забуваємо про існування один одного й спілкуємось, коли випаде час і можливість.
в наш час я не можу претендувати повністю на твоє тіло, душу, серце й кров, але мені цього так хочеться. Так, ми кохаємо один одного, але що у нас є окрім цих слів, що постійно повторюємо в кінці кожної розмови. Зрештою, що важать ці слова, коли  не знаходиться час й можливість поговорити, не кажу навіть відчувати поряд один одного. І ні, не виходить втискати в ті 18 годин (максимум тоого що маємо з 720  годин в місяці). Не виходить бути більше навіть в тих 72 годинах, що нам дається. А я б послала до біса весь світ заради тебе, але знову ж таки  не виходить, по якійсь блядській причині не виходить.
пост посткриптум 
я кохаю тебе

коли думки не дають спати

Іколи тобі треба сил, сил а не відпочинку. Інколи тобі треба оголені нерви, щоб відчувати найчистіший гнів і радість, смуток і, щоб сміх зароджувався глибоко в середині, глибше навіть кишок, а не лиш легенько торкав вуста. І нічого, що він буде схожий на сміх єнота чи гієни чи можливо зміксується в сумбурний коктейль з кашлю й дикого ржачу, головне щоб тобі було кайфово. Але не забудь повсякчас повторювати ближнім і заразним:"будь здорова". Адже ми не безсмертні.  Хоча я б в цьому не була так впевнена. Здається, ми просто витрачаємо запас безсмертя ще в молодості, а  він же не вічний. Чи ви геть чистої халяви хотіли? 
Тож ми в молодості проживаємо багато життів: своїх, чужих, далеких, близьких, дуже гидких нам чи  омріяним. 

Говорять не можливо змінитись, та  не можливо залишатись сталим, однаковим повсякчас. З кожним кинутим поглядом, з кожною секундою, розмовою з мамою, з кожним завареним чаєм - ми змінюємось. Робимо нові зарубки на коробці внутрішніх дверей життя, але всі вони  позначаються горизонтально до відповідних змін в тобі. А не до примарного росту мозку чи видовжування кісток. і згодом ми вже повноправно зможемо бурчати:" моя кость слишком стара для етого дерьма". 

Чесно, бачу зморшки біля очей - через сміх і не доспані ночі( от навіть зараз з годин 30 поспала всього 4). Але то якось все рівно, коли ти заливаєшся сміхом і тупо жартуєш за курінням м'яти. За вином, за їжою о 3 ночі, за подорожами й тихою смертю на парах, з усіма прочитаниими книгами, збитими шкарами й тупими мріями про шмотки і свободу душі.

Світ такий перенасичений стереотипами, правилами, зразками.  Світ такий суворий до нас, і ми його наслідуємо, вчимося жорстокості, старечого маарзму й черствості. 

Однолітки вже одружуються, а я стрімаюсь великої відповідальності перед іншою людиною і просто забиваю собі ще одну самокрутку. А я хочу якщо й знайти когось, то на все життя, щоб ховати його вставні зуби, і на пару закидатись чаєм на кухні, коли схопить поперек чи серце, щоб няньчити внуків і навіть стібатись з них. Але то все дурні думки, й як ми зараз любимо говорити: краще не загадувати на перед, аджепо-молоості чого дурного не зробиш, але так само краще кидати чужу людину десь на півдорозі, ніж потім нести на плечах осоружний вантаж і мучатись. 

а повертаючись до нашої реальності треба добряче подумати, що ти таке є і чи є в тобі  більше ніж просто щось в тілі, як сосиска в тісті. Бо недорозвинуте особистісне ядро чи взагалі його відсутність, не позбавляють нас думок, характеру,  бажань, мрій чи душі. Але позбавляє цілісності цих компонентів, що призводить ніби до втрати всіх відчуттів. Ти стаєш людиною, а зрештою і був спочатку також, в зародженні, без зору, нюху, тактильних відчуттів. Та одногоразу тебе виштовхали на світ, щоб БУМ ти був, жив, розвивався. Адже саморозвиток - сенс нашого життя. А без розвитку ти повертаєшся в ембріоний стан, але з недорозвиненим почуттям справедливості й весь світ тобі ніби винний  що ти ніщо. І останнім часом все більше і більше таких людей зявляється ванашому суспільстві. А вони так само впливають на загальний менталітет і поведінку в суспільсті, як і індивіди з гармонійним особистісним ядром - це вам жарт демократії. Тож  насправді дуже важливо знайти себе, свій шлях й ціль життя, жаль що останнім часмо все більше людей проце забуває. Сьогодні в пріорітеті гроші, але люди забуваю, що ти не купиш своє кохання, взаєморозуміння, спокій в душі й "своє місце" в цьому світі.

чорт, це важливо-важко бути тим ким є і ким хочеш бути

Стівене Спілберг, вдавися

- Куди, куди, моя фойна краля?! Шо се ти в біса коїш? припини це лайно, а то схойплю за спідницю й відхльойстаю по сраці!


коли залишається 40 сорінок, ти намагаєшся відсторонитись від зовнішнього світу, і, якщо щось порушує  концентрацію на книжці, -  лютуєш. Хоча холодний розум, зрештою промовляє до тебе, що це дурниці: злитись через такі дрібниці. Та ти  закупорюєш себе в маленький вакуум, що не дозволяє відволікатись довше ніж на 4 хвилини.  Фізичні потреби: перекусити, почухати носа чи сходити "пі-пі" просто відступають й зникають. Натомість ти занурюєшся, закопуєшся й злинаєш, ну авжеж .. ти злинаєш.
Коли розумієш, що розв"язка вже близько, то з наростаючим збудженням  рахуєш сторінки, намагаєшся контролювати ссебе, щоб не кінчити занадто швидко. щоб не кінчити книгу занадто швидко. Та коли  таки дочитуєш і з майже маніакальною силою закриваєш книгу, перша думка закинути швидше її на полицю. хай стоїть там як трофей. чи не відвідує  така ж  думка голови хлопців після ще однієї карлечки, яку вони змогли вкласти в постіль?

та зрештою, всі думки відпливають, навколишній світ тане й ти зосередруєшся лиш на одному відчутті - що лине по твоїй шкірі і змушує котитись хвилі енергії в твоїй голові,  ти отримуєш оргазм, та не в лоні чи в примітивних тілесних штуках вся суть, дурбелику. це щось Над, НАД тілесне й НАДзвичайне. воно в голові та таке сильне, що  це неменуче  призводить до головно болю.  та воно того варте.
після цього слабкість  хвилею тебе закриває й майже поглинає дрімота. ти готова навіть зараз скрутитись клубочком на ліжку й задрімати. й майже на це підписуєшся, обіймаючи в руках книгу й відчуваючи тепло ковдри.
Але ж думки штибу:" агов, міс, життя не чекає" змушують підніматись з ліжка. й ти йдеш  в пянкому екстазі,  йдеш щось робити, щось що треба, хоча вже втратило суть і барви. хоча б на цей малий проміжок часу, поки серце не перестане так калатати, руки трястись а дихання прийде в норму.

мій коханий вміє Це робити. він вміє писати книги

Біси ім'я яким Легіон

Вам ніколи не здавалось, що світ втратив барви? Ні, ви не стали страждати на короткочасний дальтонізм, якщо такий взагалі існує. І різні відтінки апельсина й шоколадного морозива ви все ще бачите на шторах й стінах, але  це втратило сенс чи то чарівливість. Навіть рідні люди потоплені в життєвому багні інколи здаються занадто важкими й прісними.
Не розумію чому зараз почуваюсь так, зрештою все це в нашій голові. Але не кричу, що треба щось змінювати, в кінці кінців нащо? І що саме змінювати? Просто хочу абстрагуватись, втекти. Це ж саме легше. А з іншого боку, що в цій ситуації саме я можу зробити? Нагодувати бездомного пса, поступитись місцем в маршрутці, просто сказати:"доброго ранку"?
Ніби, десь там хтось казав, що існує істина: ми створені для самореалізації. Але кому буде щастя і користь, якщо ми всі будемо самореалізованими виродками? Вижити, заробити, нажертись, напитись, прожити, натрахатись,  народити, навиховувати, зламати і зламатись. Ну хіба ми не чудові?

Мене криє. Вибачте будь ласка за мій песимізм. Врешті решт нікому він нічого хорошо не принесе. А як нам казали на факультеті, в кожному своєму творі і в кожній проблемі, що описуєш, шукай причини й шляхи виходу. Тож якщо причини лежать як карти на руках, то вихід я ще не навчилась знаходити. Ніби з темної кімнати переповненої бісами, ім'я яким Легіон, ти шарахаєшся від стіни до стіни намагаючись не впустити чи не випустити темряву ще гіршу від тієї, що всередині тебе.

Але одного разу я знайшла вихід з паніки й темної кімнати, потрохи навчилась відвертатись й ставати спиною до жахів. Сподіваюсь, одного разу мені вистачить духу подивитись в лице страху й здолати його. Бо  не лише в казках добро перемагає зло, а й в житті. А якщо так не є зараз, то колись таки обов'язково буде. Авжеш.

Вінчік

Пути Господни неисповедимы. Немає єдиновизначеного процесу закоханості, немає виграшного шаблону сюжету повісті, немає єдиної форми смерті. Але єдиний процес народження. Дивно, Це, ніби, робить нас усіх рівними, але не в очах інших, це робить нас вільними, але в залежності від кольору шкіри, це робить нас могутніми, але якщо ти не жінка. Дорослість, це коли ти можеш витримати важкий погляд, дорослість, це коли ти не хничиш за минулим чи дитячим садочком. Зрештою, це розуміння і прийняття людей. Ніби ти не поряд, не в один зрість, а відсторонено. Люди часто нервуються чи звинувачують себе в тому, що б і так сталость. Тож заспокоювати когось на чужій кухні об одинадцятій ночі означає дорослість.
І ця дорослість не приходить о 12 ночі твого 18-ого дня народження. Вона як і будь-яка жінка чи депресія приходить тихо, не порушуючи твого особистого простору, вона ставить туфлі на підлогу, зрештою завжди ходить боса, і приємно пропонує вино. Вона не спокушає чи змушує пити, адже знає що й так погодишся. Чоловіки ніколи не відмовляються від коханих жінок, а жінки від вина. Тож вона нічого тобі не говорить і не нависає, а просто слухає. Слухає тишу, тебе, те, як ти німо кричиш, вона все розуміє. Це ти усвідомлюєш без слів, вона те що треба. І повір вона дійсно те, що треба. Тож заспокойся, не лагай і подружись з нею. Хоча б тому, що вона завжди приносить вінчік.

Ахуєть

неможливо стати краще деградуючи, а деградувати поступово також нереально. Ти або впиваєшся, накурюєшся і матюкаєш на чому світ стоїть, або не бреши собі. Тобі щось заважає відчувати себе краще? Вільніше?
 Що саме? те як ти виглядаєш, те як поводишся чи те як до тебе ставляться оточуючі? Малишка, чесно кажучи краще б ти слухала Толстого і Джимі Ґолда. Не будь псевдодругом, не будь псевдопсихологом чи псевдоісусом, зрещтою найгірша брехня - брехня самій  собі. Тож просто розслабся, знайти свій шлях до Дзен і повторюй як мантру: "Лайно? Ну й насрати!". Ти просто зачаровуєшся вільними і живеш так, ніби в наступну секунду все те лайно що зробила і залишила на тілі й душі можна змити фейрі й хлоркою. Впринципі це таки можна зробити, але запах громадського туалету від себе вже не відмиєш потім, тож як казали хуйзна-хто думай довбешкою, а потім роби.
І ти просто кайфуєш від кадрів життя інших, і думаєш а хулі я так не можу? Що не дає мені жити?а сама голублю і колисаю свій гріх на лоні.
До біса все, виправляйся кохана

Діло в тобі

Пальці знову в липкому сигаретному диму, але губи цнотливі й замкнуті. В дівчаток знову в руках викрутка й гучні пісні, а хтось взагалі на заспокійливому сидить. Просто тонаж життєвого лайна  топить, і в цьому випадку я егоїстично заявляю " добре, що не мене". Хоча мені й не добре, а херово, херово, херово без тебе. Починаю себе накручувати, а музика лунає і Аня знає Що ставити, коли ми вдвох намагаємось розгребти ії проблеми. До чорта все - я розкриваю карти.
Все почалось влітку 2007, одна одинадцятирічна дівчинка почула пісню в сестри на мобільному. Відтоді слова не виходять з голови, напевне в такому півнапів дитячо-підлітковому віці ми запамятовуємо все в рази краще й ніколи не викидаємо це з серця. В когось з сім'ї пішов тато, хтось на шкурі вже відчув подих кризи 2008 немов собаки відчувають землетруси, а я запамятала пісню. І ця пісня - Бумбокс "Вахтерам" на все життя залишилась улюбленою і найголовнішою, не залежно від музичних смаків. А група - голосом в темряві, не дарма ж Настя уже знає, коли в мене немає настрою, бо ж лікую себе  Бумбоксами. Я знаю майже всі пісні і не можу стриматись, щоб не підспівувати, ніби падаю в прірву, жадану прірву. І зараз не стоїть навіть вибору - розслабляюсь і падаю. Я не ххочу і не маю проводити паралелі між піснями і життям чи привязувати людей до пісень, а можливо навпаки. Але роблю це, бо ти далеко, бо мені сумно, бо зі мною Бумбокси, бо страшно, що я ось так купилась на твої очі чисті і наївні, так тобі не підходящі, на обійми великі і чисті, на мову як моя. Фак, куди мене занесло? Це лякає, чому так хочу до тебе? Інколи думаю: а можливо було б краще, щоб цього всього не було? Адже так було б легше, простіше чи ні?
Та вся ця дурня зникає з голови, коли бачу твоє ім'я на мобільному. Адже ми пережили суперхолодні дні капризливого січня, його снігопади й дощі, вечори просто так з розмовами про ніщо й все за разом. Пережили разом відривні туси, хмільні відходняки зранку, коли також не могли вимовити ні слова. Дурощі типу обливання водою, валяння на дорозі, наші прогулянки, де я босоніж,  пікніки й збиті ноги. Тож якась там відстань, особливо недовгочасна, не може забрати у нас нашого Ми. Головне не забувай мене.

Залізло в голову

Відкриваю вікно настіж й закутуюсь в ковдру до половини. До половини зїдаю пачку сухариків з смаком сметани й кидаю їх геть. Я малолюдна й майже пуста, ніби та пляшка вчорашнього вина, що стоїть на столі серед бардаку.
В мені
лиш ностальгія, усмішки забутих людей й осінній вітер, що не обтяжує себе роздумами, з чим гратись: чи то мертвим й ніжним листям чи то волоссям дівчат.
В руках
морозиво з тертим гірким шоколадом і столовою ложкою червоного напівсолодкого

Тоторо валяється під ліжком з запакованими літніми речами й вечорами, що так подобались мені. Книги висотують останні гроші чи то я сама викидаю їх. Сьогодні не вистачило всього 10 гривень на  ще одну, ще одненьку. Я наркоманка, запиваю цей факт імбирним чаєм з свіжою м'ятою.
Та відсутність грошей менше тривожить, ніж відсутність тебе поряд.
Не кажіть мені що все буде добре, я тут задихаюсь й помираю від спраги. Таскаю книги, що не читаю, купую воду - літрами, й засинаю у трамваях. Ми лікуємо холодні вечори алкоголем, себе псевдоспілкуванням псевдодрузів, хоча ваша приязність закінчується на відстані витягнутої руки. Руки зашарпаної й брудної як у волоцюги. Волоцюги міста Лева. Тупо й нереально? От так і ми зараз виглядаємо у своїх помешканнях, недодорослі давнонедіти. Уже не відчуваю себе 19-річною, завдяки тобі я постійно думаю, що маю 20. Та й зациклиність на цифрах зійшла на ніц. Ніц немаю проти геїв та лезбійок, зрештою ми ж не задубілі консерватори, ми ж вирвались з СРСР? Ну ж, скажи? Ми ж не будемо своїми батьками? В нас буде трішки більше любові та щирості, нас же не було затиснуто в стальні лабери нагляду, зради та ницості. Ми будемо

Просто бути

Міста, де ви виросли, як колишні хлопці. Ви можете зійтися знову, навіть прожити поряд ще порядну кількість часу, але спогади нікуди не подінуться й згодом, вам обом не вистачатиме повітря або ж ти просто ніколи його не полюбиш. По дорозі до міста, з якого треба тікати, я бачила напівмертві вагони з провідником на прізвище Козлов, бачила купу зачинених дверей з вивіскою 'відчинено', втомлені й вбиті міста, що мстяться труячи своїх жителів, бачила нічний помпезно-аристократичний вокзал в світлі ліхтарів  оповитий  нудним туманом. Мене відпускав Львів бездушно, ніби говорячи, що ми ж дорослі люди, все маємо зрозуміти, він бережливо садовив на підлогу залізничної станції й шумів у перехожих.
Мені так хотілось розповідати, кричати, ділитись тим, що ми дорослі. Що з віком приходять не лише  заморочений прагматизм, а й свобода, свобода вибору. Не бігти на чужі, примітивні туси, а створювати свої з нотками аристократизму. Сміятись, сидіти на підвіконні й вдихати прохолодне повітря. Говорити і курити( як в Кузьми) на балконі, бути розслабленими  й засинати знову о 3 ночі. Й мати в серці тебе, мати якийсь вселенський спокій, що все буде добре.

Але повернемось до теми міст. Якщо так гарно подумати, то ми лицеміри, прості дурні лицеміри. Розриваємось і кричимо, що ці міста нам набридли, а в тих ми не бути, а ну в інші я страх як хочу побувати. Ми самі підлаштовуємось під місця, де живемо чи перебуваємо, а потім плачемось, що вони прямо таки ламають нам життя. Дурні діти. Хто тобі не дає бути собою будь-де? Гробити своє життя сигаретами обов'язкого тільки вдома чи тільки у Львові? Обов'язково ділити міста для навчання, самовдосконалення й деградування? Ми занадто правильними були: там - тихо, скромно, тут - до купання у вині. Як часто світ говорить: ти не такий як інший, ну хоч ти трісни, в тебе  не така зовнішність, доля, рідне місто, й останнім часом я бачу в цій штуці прелєсть.
Прокинутись, прокинутись, не лицемірити самій собі, не думати  й обдумувати, а робити. Бо так я пропускаю життя повз. Відпустити те, що за спиною й забити. Іщо найсмішніше, коли минуле знімаєш з рук перстнями й ховаєш в коробки, воно повертається. А я хочу милуватись своїми синцями й бути поруч з тобою. Не приймаю й вважаю абсурдом метелики в животі, але щось мене повільно вбиває. Як це тупо: коли треба, я не маю і не знаю, що сказати. Але ми є, а зараз, сьогодні, вчора ми поряд. І я хочу тебе задушити в обіймах через те, що ти такий, через те, що люблю тебе, через те, що ти виявився глибоким колодязем. Ти навіть не уявляєш скільки мені даєш, скільки розуміння приходить в мою тупу голову. І так,  виявляється можна пити шампанське не лише з Мариною. І можна мати спокій, сидіти на лавці, говорити, і можна бути разом, можна бути.