Просто бути

Міста, де ви виросли, як колишні хлопці. Ви можете зійтися знову, навіть прожити поряд ще порядну кількість часу, але спогади нікуди не подінуться й згодом, вам обом не вистачатиме повітря або ж ти просто ніколи його не полюбиш. По дорозі до міста, з якого треба тікати, я бачила напівмертві вагони з провідником на прізвище Козлов, бачила купу зачинених дверей з вивіскою 'відчинено', втомлені й вбиті міста, що мстяться труячи своїх жителів, бачила нічний помпезно-аристократичний вокзал в світлі ліхтарів  оповитий  нудним туманом. Мене відпускав Львів бездушно, ніби говорячи, що ми ж дорослі люди, все маємо зрозуміти, він бережливо садовив на підлогу залізничної станції й шумів у перехожих.
Мені так хотілось розповідати, кричати, ділитись тим, що ми дорослі. Що з віком приходять не лише  заморочений прагматизм, а й свобода, свобода вибору. Не бігти на чужі, примітивні туси, а створювати свої з нотками аристократизму. Сміятись, сидіти на підвіконні й вдихати прохолодне повітря. Говорити і курити( як в Кузьми) на балконі, бути розслабленими  й засинати знову о 3 ночі. Й мати в серці тебе, мати якийсь вселенський спокій, що все буде добре.

Але повернемось до теми міст. Якщо так гарно подумати, то ми лицеміри, прості дурні лицеміри. Розриваємось і кричимо, що ці міста нам набридли, а в тих ми не бути, а ну в інші я страх як хочу побувати. Ми самі підлаштовуємось під місця, де живемо чи перебуваємо, а потім плачемось, що вони прямо таки ламають нам життя. Дурні діти. Хто тобі не дає бути собою будь-де? Гробити своє життя сигаретами обов'язкого тільки вдома чи тільки у Львові? Обов'язково ділити міста для навчання, самовдосконалення й деградування? Ми занадто правильними були: там - тихо, скромно, тут - до купання у вині. Як часто світ говорить: ти не такий як інший, ну хоч ти трісни, в тебе  не така зовнішність, доля, рідне місто, й останнім часом я бачу в цій штуці прелєсть.
Прокинутись, прокинутись, не лицемірити самій собі, не думати  й обдумувати, а робити. Бо так я пропускаю життя повз. Відпустити те, що за спиною й забити. Іщо найсмішніше, коли минуле знімаєш з рук перстнями й ховаєш в коробки, воно повертається. А я хочу милуватись своїми синцями й бути поруч з тобою. Не приймаю й вважаю абсурдом метелики в животі, але щось мене повільно вбиває. Як це тупо: коли треба, я не маю і не знаю, що сказати. Але ми є, а зараз, сьогодні, вчора ми поряд. І я хочу тебе задушити в обіймах через те, що ти такий, через те, що люблю тебе, через те, що ти виявився глибоким колодязем. Ти навіть не уявляєш скільки мені даєш, скільки розуміння приходить в мою тупу голову. І так,  виявляється можна пити шампанське не лише з Мариною. І можна мати спокій, сидіти на лавці, говорити, і можна бути разом, можна бути.