Відкриваю вікно настіж й закутуюсь в ковдру до половини. До половини зїдаю пачку сухариків з смаком сметани й кидаю їх геть. Я малолюдна й майже пуста, ніби та пляшка вчорашнього вина, що стоїть на столі серед бардаку.
В мені
лиш ностальгія, усмішки забутих людей й осінній вітер, що не обтяжує себе роздумами, з чим гратись: чи то мертвим й ніжним листям чи то волоссям дівчат.
В руках
морозиво з тертим гірким шоколадом і столовою ложкою червоного напівсолодкого
Тоторо валяється під ліжком з запакованими літніми речами й вечорами, що так подобались мені. Книги висотують останні гроші чи то я сама викидаю їх. Сьогодні не вистачило всього 10 гривень на ще одну, ще одненьку. Я наркоманка, запиваю цей факт імбирним чаєм з свіжою м'ятою.
Та відсутність грошей менше тривожить, ніж відсутність тебе поряд.
Не кажіть мені що все буде добре, я тут задихаюсь й помираю від спраги. Таскаю книги, що не читаю, купую воду - літрами, й засинаю у трамваях. Ми лікуємо холодні вечори алкоголем, себе псевдоспілкуванням псевдодрузів, хоча ваша приязність закінчується на відстані витягнутої руки. Руки зашарпаної й брудної як у волоцюги. Волоцюги міста Лева. Тупо й нереально? От так і ми зараз виглядаємо у своїх помешканнях, недодорослі давнонедіти. Уже не відчуваю себе 19-річною, завдяки тобі я постійно думаю, що маю 20. Та й зациклиність на цифрах зійшла на ніц. Ніц немаю проти геїв та лезбійок, зрештою ми ж не задубілі консерватори, ми ж вирвались з СРСР? Ну ж, скажи? Ми ж не будемо своїми батьками? В нас буде трішки більше любові та щирості, нас же не було затиснуто в стальні лабери нагляду, зради та ницості. Ми будемо
Немає коментарів:
Дописати коментар