Біси ім'я яким Легіон

Вам ніколи не здавалось, що світ втратив барви? Ні, ви не стали страждати на короткочасний дальтонізм, якщо такий взагалі існує. І різні відтінки апельсина й шоколадного морозива ви все ще бачите на шторах й стінах, але  це втратило сенс чи то чарівливість. Навіть рідні люди потоплені в життєвому багні інколи здаються занадто важкими й прісними.
Не розумію чому зараз почуваюсь так, зрештою все це в нашій голові. Але не кричу, що треба щось змінювати, в кінці кінців нащо? І що саме змінювати? Просто хочу абстрагуватись, втекти. Це ж саме легше. А з іншого боку, що в цій ситуації саме я можу зробити? Нагодувати бездомного пса, поступитись місцем в маршрутці, просто сказати:"доброго ранку"?
Ніби, десь там хтось казав, що існує істина: ми створені для самореалізації. Але кому буде щастя і користь, якщо ми всі будемо самореалізованими виродками? Вижити, заробити, нажертись, напитись, прожити, натрахатись,  народити, навиховувати, зламати і зламатись. Ну хіба ми не чудові?

Мене криє. Вибачте будь ласка за мій песимізм. Врешті решт нікому він нічого хорошо не принесе. А як нам казали на факультеті, в кожному своєму творі і в кожній проблемі, що описуєш, шукай причини й шляхи виходу. Тож якщо причини лежать як карти на руках, то вихід я ще не навчилась знаходити. Ніби з темної кімнати переповненої бісами, ім'я яким Легіон, ти шарахаєшся від стіни до стіни намагаючись не впустити чи не випустити темряву ще гіршу від тієї, що всередині тебе.

Але одного разу я знайшла вихід з паніки й темної кімнати, потрохи навчилась відвертатись й ставати спиною до жахів. Сподіваюсь, одного разу мені вистачить духу подивитись в лице страху й здолати його. Бо  не лише в казках добро перемагає зло, а й в житті. А якщо так не є зараз, то колись таки обов'язково буде. Авжеш.