26.10
десь далеко в  діжках бродить домашнє вино, а мені хочеться плакати від реальності цих стін, плакати, горювати й носити чорне як знак всесильно трауру по моєму життю. бо здається все і всі послали нормальний всесвітній устрій під три чорти. а я в замкнутому колі, й дивно що пари таки мене розважають. абсолютний похуй. інколи мені здається, що я не вмію відчувати, окрім як допікати дурними жартами й пустою турботою.

пишу як граю на фортепіано, абсолютно не маючи слуху й таланту. пишу, подобається як пальці лягають на чорно білі кнопки, ніби зменшені клавіші. інь янь в одному флаконі.Пишу і страждаю, Боже, чому батьки не віддали мене на театральні курси? Мені ж бо тільки підучитись і я  ще в 16 отримала б Оскара. Но нєт нєт нєт

"У житті доводиться обирати: або цікаву муку або нецікаве щастя. Більшість, звичайно, обирає щастя, хай і нецікаве (точніше: вони воліють цікавого щастя, але здобувають украй нецікаве)" (Василь Стут листо до сина)

19.11
/// Напевне саме так себе  відчувають люди, що тільки вийшли з коми. Стабільність. тотальна стабільність. тотальний баланс. ніби ти та людинка на рухомій платформі в французькій короткометражці  "Баланс".  стоїш,  в кінці всіх подій, але стоїш, навіть не з шкатулкою а сам. Самісінький. І знаєш, що лиш від тебе залежить твоє положення, і навіть якось рухаєшся, але ця тотальна привязаність до рухомого квадрата здається пекельною, а спроба оступитись аж ніяк не є виходом. Занадто просто, зараз все занадто просто. Я  вбиваю себе навчанням, навіть не самими завданнями, а думками про завдання, ще з самого ранку б"ю собі по голові як камінням, думками про майбутні дедлайни, що як петля на шиї, просто затягни більше, просто затягнись. Затягнись сигаретою й ... нічого не відчуй. Бо насправді сигарета то ритуал, ти можеш курити хоч й мяту немає різниці. Все в твой голові. Все. в. твоїй. голові. Але забий. Адже я тут - на платформі, і все навкруг таке далеке, навіть голоси лунаюсь як справді з музичної скриньки. такі рипучі й характерно вінілово-кайфові.
Я плачу, але мене пробиває лиш на чуттєвих моментах фільмів, інколи в житті, ніколи при щасті й помірному болю. Та й зрештою для болю в мене є пігулки, тобто від, від болю є пігулки. Головне не плутати, не путати й не заблудитись в черствості стін й чорного хліба, що гидко валяється на столі.
Головне ще й інколи бути з собою, сама з собою. Бо ізолюватись від усіх й замикатись в себе в голові не вихід, люди не зникнуть, якщо закритись в темній кімнаті, закрити очі, закрити вуха й кривати собі "їх немає їх немає". То вони нікуди не зникнуть. Зрештою ти просто миришся, з усім, просто, ось так.

А я хочу на зимове море, хочу прожити десятки життів й побачити сотні неймовірних місць. Адже поки  молоді -  безсмертні, правда це розуміємо лиш в старості, після того як безсмертя витекло з нас ччерез пальці соціальних мереж. Ми крадії часу і,  як на мене, за це треба судити втричі жорстокіше ніж за інші злочини. А ти мене вчиш, просто втовкмачуєш в голову, що зобов"язана жити собі в кайф, живи так як хочеш й чини як заманеться. Й мене рятують голоси: наркоманські, голос Бумбокса й твій.

а мені далі чи знову важко писати, я просто топлюсь в життєвій жижі й відривки речень - ковток повітря, але вони губляться серез нерівного дихання, нерівного плавання. Здається я чомусь зараз здаюсь, не бачу сенсу в парах, страшусь тих самих завдань, хочу сміятись, де треба бути серйозною й навпаки. А настрій взагалі російський реп. Карочі, рібята, ми в дерьмє! І солодке навіть не рятує, напевне врятує рожеве вино з солодких суничним смаком й чомусь терпким післясмаком. Зрештою я втомилась, хочу частинку свята постійно з собою носити й думаю вже про новорічні подарунки, мандаринки, шоколад й листтівки, що хочу подарувати близьким. Хочу написати листа, листи чи просто привітання, які зостануться у ваших серцях, хочу чогось чарівного, нагадайте мені що життя прикрасне. бо я здаюсь. Всього навсього балансую. але ж  баланс це ще не все