Гидота

Щось  липкей й брудне намагається витягнути свої лапи з моєї черевної порожнини, чіпляється кістлявими пальцями за ребра, зісховзує, чорні кігті раз по раз зачіпляються за стінки. Це схоже на народження маленької гидкої дитини, яку я ненавиджу. І ненавиділа, коли вона була лиш випадковою думкою, коли лиш була проектом. Здається я виношую її все своє життя, це схоже на те ніби, ти зараз блюватимеш. І не метеликами. Згадай сама всі ті рази, коли вимушено чи ні кланялась й шукала своє змарноване відображення в блюдці унітазу. Все на межі, всі на межі й ти страждалець номер один.  Жалієш себе, всі жаліють тебе, а якщо ні, то все одно мають. Згадай свій голос в той момент, він не такий як зазвичай. Не такий, як ти говориш з коханою людиною, не такий голос коли говориш з друзями.
Я ненавиджу тебе й щаслива, що можу писати це, щаслива що можу сказати це своїм особливим голосом. Мене роздирає на шмаття те маленьке чудовисько, яке годую з дня на день. Мене вбиває й я тихо цьому кланаюсь, не вмію про таке кричати, лиш беззвучно.
Не знаю коли навчуся опановувати себе в яких випадках, не знаю, чому хочеться втікти від цього бісового світу. Закрити руками вуха й співати "ля-ля-ля". Хочу враз стати маленькою семирічною дівчинкою й скинути десять шкір й оболонок як змія, хочу вмитись й зтерти той загнаний, вбитий вираз обличчя. В мені вже немає балансу, це як ванна, що давно набрала достатню кількість води. Але вона все тече, бо забули. От так і люди вливають в мене стоки інформації, почуттів й переживань, зовсім забуваючи, що є межа. В мені є межа, просто припиніть. Й звісно дуже сумно в таких випадках, коли єдине твоє джерело розради виявляється з солоною водою. Й ще сумніше спершу цього не помічати: ти п'єш й сповнюєшся  енергією цієї води, але потім до твого мозку (завжди спершу до мозку) доходить сигнал, що це солона вода. Мозок приймає інфу й посилає її рецепторам смаку на твоєму язиці, і вже потім(уяви все це в заторможеній зйомці) твоє горло здавлює спазм, твої зіниці розширюються й на очах зявляються сльози, дихання перекривається - ти захлинаєшся. Тобі просто доста. Хочеться кричати, плакати, тікати й ще раз кричати. Ніде немає чудового місця, ніколи не можна втікти від себе, але можна від людей. І тепер я прекрасно розумію чому так люблю прогулянки наодинці, чому так кайфую. Мене ніхто не перевантажує, я знаходжусь у вакуумі і є лиш один голос - мій. Немає жодної людини, що біжить й падає, щоб її вислухали, немає, жодної, що фальшивить й прикривається словами "дружба" заради чергового сеансу безкоштовного психотерапевта.
Не здивуюсь, якщо ці лікарі душ багато п'ють чи сповідують буддизм. Але мені вже доста, де мій червоний диплом?я ж умніца