грудну клітину ніби проткнули у двох місцях.  закрутили два здоровенних шурупи  в спині, й я вже не вмію сміятись: збивається дихання й слова перетворюються на зірваний хрип. вчора вже виблювала всі свої внутріші органи й потім з гарячновим поспіхом кинулась заповнювати пустку, щоб не побачили інші. Кисть лівої руки ниє при кожному поруху, а я ще й умудряюсь писати ніби в мене обидві руки ліві. Ми всі розучились піднімати голову, забуваємо що архітекрута нашого міста прекрасна не в дорозі, під ногами, а у красі й вбраннях старовинних будинків. Гидко, але бачу зірки тепер тільки на sky-map.org  і визнаю, що сузір"я Андромеди  й Пегаса прекрасні. Давай дивитись на них разом, навіть  якщо вони будуть лиш застарілими мертвих зірок фотографіями, давай навіть так. Але будь ласка не переставаймо бачити щось чарівне в цьому світі, в людях. Хочу жити, справді жити кожен день. Мати в серці те, що не вмирає й мати когось святого поряд. Мені чомусь так страшно й мертво, й на плечі хтось поклав цілий світ, який я не зможу нести. Чорт, та я ж не Атлант, щоб тримати небо й спокій мого моря. Чому бавлю лінь й спокій, чому поклонаюсь тиші й пустці кімнат? Потяги мене почали лякати, навіть був випадок, коли це велике чудовисько мене майже з"їло. Я чесно готувалась до цієї зустрічі, навіть вважала його за друга, але коли я ліниво й якось показово розслаблено читала книгу, стоячи біля своїх спакованих речей, він злякав мене. Зразу закортіло втікти подалі від нього, подалі від втоми на плечах й нескінченного очікування.
Мені вже осточортіло писати рецензії на цей світ, на твори, публіцистику, аналітику, на чужі дії, на чужі почуття. Я перетворююсь чи то на стороннього спостерігача чи то на критика, не встигаю жити своїм життям. НЕ готова жертвувати заради інших своїм часом, мені вже боляче б"є відсутність подорожей, відсутність улюблених книг, не готова я ставати дорослою відповідальною, не готова перетворювати совє життя на ще одне таке ж як і у всіх, не готова повертати й утихомирювати свої емоції, амбіції та поведінку в тихе русло "нормальності". Мені уже боляче полишати дурний і негарний сміх з тупих жартів, мені вже гидко самотньо без звички пити воду цілий день й помирати зранку, якщо лягла як завжди в 3. Я не кажу, що мене не бісить мій гуртожиток, пари та постійне життя "онлайн". Але чи готова я до кардинальний змін, до серйозних вчинків та до нігтів, що ніколи вже не матимусь чорний колір?