Підсумки

11:49 Коли думки не дають спати 0 Comments

Писати. Нарешті. Писати у ліжку готельного номера.Писати під монотонний приглушений біль голови. Писати після випитого напередодні вина. Цей статус можна назвати "дорвалась", але саме він найкраще ілюструє рік, що минає. Це найкраще його закінчення. Писати про те, що я люблю прокидатись у готелях, що люблю їхні білі холодні постелі та ванни, в яких можна топитись на радощах. Я люблю все, що маю, а що не маю, обов'язково отримаю і полюблю. І саме похмільний ранок у черговому місті дає зрозуміти, що цього року подорожей було багато. Можна більше, як завжди. Але їх було саме достатньо. Достатньо, щоб зрозуміти з ким у подорожі не варто їздити, чи які міста потрібні мені. Подорожі, щоб зрозуміти одночасно все і нічого.

Зрозуміти, що підсумків як таких не буде. Я лише чи не вперше спробую зупинити мою землю і обернутись на все, що відбулось в цьому році, поглянути на себе. А дивитись є на кого. Я ледве впізнаю в собі ту дівчину, яка вступила у 2018 рік і заливисто сміялась від маминого привітання " бажаю знайти собі вірного пса". Пса не знайшла, але здається роздобула десь трохи  хоробрості. Вимолила, випросила у якогось чарівника чи забрала те, що мало належати мені за правом? Не знаю, але я тепер віртуозно заходжу в аптеки, спілкуюсь з у 2-3 старшими людьми і прошу дати мені моє і беру його. Цього року я переродилась. Звучить пафосно і голослівно враховуючи, що багато людей бачили мої сторіз і їх характер не змінився - все ті ж трохи смішні, трохи дурнуваті та іронічні (я так вважаю). Але хто стоїть за ними? Що є в мені? Не знаю,  поки починаю вивчати себе нову, ймовірно, ту, яка чи не найближче стоїть до себе щирої та справжньої.

У минулому році, всі кажуть було важко. Я ж усвідомлюю, що у 2018 році будувались і з тріском проломлювались всі мої установки, правила, стереотипи та уявлення. Кожного разу, кожного, чорт забирай, разу я летіла разом з ними сторч головою. Від таких польотів часто опускались руки. Чесно. Я сиділа і беззвучно ридала на літніх терасах кафе чи на вулицях, поки мені у слухавку казали "не вигадуй, а ну візьми себе в руки". А сили вистачало тільки на те, щоб витерти сльози і запухлим обличчям так-сяк усміхнутись офіціанту та попросити рахунок.
- Було смачно?
- О так, дуже. - говорила та, якій ніби відбили всі смакові рецептори.  Було смачно і довго і страшно так жити. Спати кожного дня по 12 годин і прокидатись без сил, плакати і сидіти мовчки в кімнаті повернутою до стінки і врешті не мати грошей на психолога, тому почати писати. Писати всього три дні підряд, і не цілий блокнот, а так. Але знайти шлях до себе. Це страшно, але я так вдячна цьому періоду.
Так вдячна всьому, що сталось в тому році. Я якась шалена з того всього. Жодних вагань, трохи страху та багато хоробрості і вимушені дні в лікарняних коридорах, незрозумілі діагнози та десятки процедур нарешті змусили звернути увагу на своє тіло. Слухати себе та бачити, почати його відчувати.
Чесність принесла мені багато тепла у життя. Тягти тягар незрозумілих стосунків з 2008 року і одного вечора таки написати " ну добре, якщо все так між нами дивно і довго, то давай спробуємо" і отримати відмову. І ожити після цього. Скинути якийсь важкий вантаж зі спини і чиїсь липкі пальці собі з стегон. Більше не грати у "нас щось тримає разом, якийсь тваринний магнетизм, давай зустрінемось, коли приїдеш додому". Більше не грати у чийогось психолога чи  групу підтримки. Чесно писати повідомлення " нащо ти мені пишеш?" і " я не знаю, що сказати" і припиняти потоки повідомлень. Хоча знати, що інколи всім нам потрібно щось сказати іншій людині, попросити пробачення. Тут уже не суть у твоєму прощенні чи активній участі, ти як тло. А дія це закрити гештальт. Нехай це станеться і дивом відпустить всіх учасників ситуації. Правда.

І якщо зізнатись собі, що ти хочеш і сформулювати це, воно до тебе прийде. Прийде, якщо перестати боятись. Якщо "псіханути" і сказати "так, мені страшно, та моє бажання сильніше ". А потім жити і випадково закохуватись, шаленіти від чиїхось дотиків та перероджуватись. У себе, в ту, котра зараз пише цей текст. Змагається з головним болем та є абсолютно задоволеною, що святкує новий рік так, як цього бажає. Яка абсолютно по-новому відчуває себе і світ. Яка шалено дякує всім людям, які пішли з мого життя, які влаштовували мені ситуації для росту та розвитку. Обіймаю і ціную ще більше тих, хто залишився поряд і з якими все ще можна горланити пісень Бумбокса та пити вино/воду/сік/чай/какао в теплій компанії. Я дякую всесвіту та людям, які прийшли у моє життя у цьому році, або стали ближчими. Я вас вибрала, ви були або залишаєтесь моїми вчителями у житті. Ви відкриття цього року. Я дякую собі за сміливість, хоробрість та вибір жити щиро. Любити щиро, висловлювати свої думки щиро. Бути собою без людських "Богів" над своєю головою, бути собою і проявляти любов до себе.

0 коментарі:

Падаючі люди

18:46 Коли думки не дають спати 0 Comments

Інколи важко говорили слова іншим. Важко тримати свою уяву при собі, чи можливо просто не придумувати відповіді і підтексти за інших. Вони і так здорово самі з цим впораються. Інколи важко слухати себе, чи не слухати, а чути. Прислухатись і вмикати якесь внутрішнє вухо і "прослуховувати" свої відчуття, свої почуття та думки. Важко вчергове пояснювати людям, що абсолютно не налаштована на загальну хвилю "гумору" і все, що мені говорять сприймаю серйозно з обиччям мудреця, яке інколи змінюється на вираз повного дурня. Не важко, але складно налаштуватись з кимось на одну хвилю, тобто не так вже і складно, якщо дати собі і іншому час та знову ж таки ввімкнути внутрішнє вухо. Але ж у 22 здається, що час це дорогоцінна валюта, еге ж? Тому ми не даємо собі час, а шукаємо експрес методів, рецептів та планів, слідуючи яким у нас точно все вийде. Про це сказали у ютубі. Нам порекламував знайомий і ми вчергове приміряємо на себе чіюсь "панацею".
А я вчергове не маю що сказати. Тобто маю, але сил та бажання вистачає лише на прокручування цих думок у себе в голові і на міцний сон. Або не дуже міцний, але довгий, або до обіду. У мене з ним (з сном звісно, а не новим хлопцем) незрозуміла ситуація.  Я збрешу, якщо скажу, що всі мої сили йдуть на написання диплому, сесію чи навчання загалом, але вони кудись таки йдуть. Десь в мені велика пробоїна, яка зжирає добрячий пласт енергії і залишає потому чорну діру. Добре, що не у грудях шепчу я і віддихуюсь. Добре, що не у грудях.
Але щось мені підказує, що це все ще дуже важлива штука. І коли інші не можуть розібратись з поломкою у мені, я починаю осідати як і пилюка на старому холодильнику. Запасу енергії не вистачає на буйні протести чи, не дай Боже, крик. Все, що з себе видавлюю це навіть не питання "за що мені це?" а таке тихеньке "чому так важко?" Питаюсь себе, важко дихаю і закриваю месенджери, щоб відкрити їх через 7 хвилин, а потім через 25, а потім перерватись на годину сну і знову проціджуватичас у Facebook.
Чому так важко? - питаюсь, але кожного ще більше до мене доходить, що відповідь закладена лиш в мені.  Так важко інколи тримати баланс, а я як навіжене дитя, ніколи того балансу і не хотіла. Стрибки з аскетизму до нігілізму, вседоволеності в мене ставались настільки різко та часто, що  тепер я щиро можу сказати, що мала майже всі види залежностей. Так, так, немає чим пишатись. Але ж яка історія! Матеріал для якоїсь книжки у м'якій палітурці.  Але все ж про баланс. Складна штука, варто вчитись. Чи щоб навчили? А як, якщо навколо одні лиш падаючі люди?

0 коментарі:

Набивати шишки

09:51 Коли думки не дають спати 0 Comments


В мене виходить набивати шишки. Чи як це називається, коли ти знаєш, що робити щось не було б доцільно, але так солодко це зробити? Кожного такого разу мені вдається занурювати своє лице під воду і тримати його до останнього, поки не скажу «більше не можу». Таких "більше не можу" наступало дуже багато. І це здається мить, коли я в чергове дивлюсь на тишу води і її сон перед тим, як топити себе в чергове. В чергове набивати шишки.
Але з іншого боку я пізнаю світ. Я визначаю що мені подобається, а що ні. Так от за ці 39 годин я зрозуміла:

Мені подобається запах чоловічого AXE з шоколадними нотками (а ще більше подобається просто його запах тіла), але не подобається запах смажених яєць, що стоїть на кухні.


Мені подобається бути самій в квартирі. Подобається коли з місцем, простором, де я знаходжусь, встановлений зв'язок. Я надзвичайно люблю простір, що належить тільки мені і мені потрібен з ним час. Але мені не подобається перебувати там постійно самій. Мені потрібні люди у моїй системі координат. І я готова їх в пускати.

Я люблю доторки, погладжування, обійми та стиснута легенько рука у згоді, погляд який цілує. Це теж доторк. Мені не подобається коли ці доторки хоче зробити хтось мені незнайомий чи не близький. Не подобається коли люди не слухають мене, коли доторкаються до тіла.

Мені подобається «мати справу». Не роботу, бо робота буває і дуже огидна чи занудна тобі. А мати справу, міні-обв’язок, коли він тебе щось залежить, це круто. Це робить з тебе людину, а не тварину чи паразита.

Мені подобається бути в потоці, працювати самовіддано. Але я не люблю, коли думки з-під щойно надрукованих букв втікають до когось іншого.
Хоча зараз мої думки втікають до людини, яка спить в кімнаті поряд.

Що нас чекає? Що мене веде до цією людини?

Невже, перше, що мені спадає на думку, це відчуття, що тебе приймуть і любитимуть. Я, яка позиціонує себе досить дорослою, раптом намагаюсь стримати сльози. Чому картинки якихось близьких стосунків викликають у мене такі емоції? Чому мені від цього боляче?

Це не стосується його, це стосується загалом стосунків. Моментів, коли  був щасливий і в цих моментах всесвіт ніби сповільнювався і ти секунду простої радості проживав ніби 10 вічностей. Навіть не це зараз приносить мені дискомфорт, а те відчуття. Та плата, яку ти маєш зробити за ці миті вічності:  щирість. Ти маєш бути абсолютно щирим та ранимим у своїй щирості. І я знаю, що в такі моменти ти можеш відчути біль. Як гостро відчути щастя моменту, так і крах цієї миті.

Я поки не виробила здоровий цинізм. Чи взагалі такий існує? Але відпускати інших людей чи прощатись з близькими не легко. Ніхто не може вийти незранений.  І зараз сльози цієї рани просяться на волю, а я не хочу дати їм вихід, бо не дуже то вчасно плакати з незрозумілих причин вранці на кухні в чужій квартирі. Зазвичай, після такого йде тривога інших і питання, на які ти не те, що не маєш відповіді. Ти навіть не знаєш як ставити їх собі.
Так, напевно самий біль від колишніх стосунків не минув. Ні, це не пов'язане з людиною. З суб'єктом все обговорено, висновки зроблені і тут, на цьому моменті я навіть можу бути цинічною – все просіяно через сито. Все очевидно, Ватсонс.

Але не очевидний біль, який я не до кінця проплакала. Намагалась його заговорити, заплакати, поділитись, перекласти на когось, пожаліти себе. Але я ніколи не хотіла його відчувати. Впускати в себе як солодко-терпкий густий дим кальяну і пропускати його через всі свої легені. Я не хотіла, бо знала що це боляче. Але інколи біль це ріст, біль це плата, біль це РОЗплата. Ми дійсно часто ставимось до ненависті, болю чи інших негативних штучок з пересторогою. Намагаємось включити опцію «не відчувати», «не проживати», «не піддаватись» і руйнуємо себе з середини. Але це не приходить звідкись. Воно народжується в нас. В нас є сила творення і руйнації. Ми джерело свої емоцій.
Біль одна з найважливіших реакцій організму. Перше, вона дає нам зрозуміти, що ми живі. Що здатні відчувати і дихати. Хоч дуже часто ми майже задихаємось.

І біль, який відкрила в собі і намагаюсь переживати, це знак. Знак, що мені не все одно. Мені не все одно було до стосунків, я любила їх і коли вони розірвались, мені було боляче. Зникло, те що я цінувала. Це нормально. Жаль, що тільки зараз я це кажу, жаль, що тільки зараз прийшло розуміння, що це нормально. Хей, ти жива. Тобі болить. Але це таки старт. Такий копняк догори.

Друге, біль говорить, що щось не так. Не так було зроблено, або не зроблено. Це сигнал – поміть мене і зроби щось. В мені дійсно щось не так – я ростила і леліяла в собі страх, хоча на показ говорила про стосунки, жалілась та навіть фліртувала. Але постійно було щось не так.
Одного разу черговий кавалер, від якого я намагалась якнайшвидше дати драпака на першому побаченні, написав мені після зустрічі.

«я не розумію, ти весела, мила, але здається, що далі – стіна. Що ти носиш маску.»

Я його послала театрально закотивши очі. Яка до біса маска? Про що це він? Це я. ЦЕ Я.
Мені хотілось кричати і я кричала. Була милою, доброю, але не живою. Так це важко помітити, адже я сама так жила майже 2 роки – нічого не відчуваючи. Але тільки я визнала, що мені страшно до тремору в колінках. Тільки визнала, що мені боляче  навіть дивитись на людину, не те, що почати їй симпатизувати, тоді пелена з очей спала. Зруйнувалась стіна. Я ожила. Називайте як хочете.

Але я відчула. Нарешті. Я відчула, що можу обирати і можу відчувати. І тоді мій організм сам 
зробив крок – він запустив гормони і я «втюрилась» в іншу людину, яка як мені здається просто опинилась поряд. А може і ні. Але хто його розбере.
Лиш зараз, коли я нарешті дописую цей текст і вже не бігаю по кімнаті з викриками «що це таке?», «Що я відчуваю?», « чому мені так дивно??», лише зараз я знаю, що в мене все вийде. І не важливо з цією людиною чи з іншою. Я просто знаю, що нарешті готова до стосунків. Готова відкрити своє серце.



0 коментарі:

За мене не хвилюйся, покорми кота

16:56 Коли думки не дають спати 0 Comments

Поки я дописую свої останніх два рядки, ти закидаєш ноги якоїсь дівчини собі на плечі і входиш в неї. Поки я тут збираюсь з силами, ти там і навіть не знаєш, що став причиною. Не головною звісно, лише одною з...

Я чекаю поки таблетки подіють і запиваю все малиновим вином. Воно обпікає горло і дає провідчувати весь шлунок. Лягаю на ліжко і втуплююсь в гірдянду на моїй стелі. Поки грає музика голоси в моїй голові не такі гучні. Поки грає музика я ставлю бокал собі на живіт. Він балансує, наповнений вином, виною, винністю. Наповнений пустотою, якою я намагаюсь наповнити внутрішню пустку. Залити, заїсти, затрахати, заплакати, замазати.

Я пригадую тебе. Точніше роблю спроби. Не пам'ятаю твого голосу, тіла, не пам'ятаю тебе як живої істоти без чи поза нашим союзом. Пам'ятаю себе. Ким я тоді була?
Тією, яка не вірила пророченням і бридким циганкам. Так само як і не вірила життю.
Як писав один письменник, люди в його історіях це другорядне. Вони призма, скло, проектор, через який транслюються, вбачаються, дістають до тебе почуття і емоції. Ти безликий, трамплін, досвід, інсайд, що прийшов вчасно. Ти це я. Я твоє відображення.

Тільки я це розумію, як ноги на твоїх плечах виявляються моїми. Я стаю тою дівчиною, в тій же самій мірі, в якій ти стаєш тим хлопцем. Ти стаєш ним.
Звісно, ти не він. І Він не ти. Ти взагалі не є ніким, окрім себе. І поки я проводжу тобі емоційну лоботомію, ти звірієш і даєш мені ляпаса. Ми стаємо ними - двійко ідіотів, які вже мають минуле і жодного шансу на майбутнє. Ми приймаємо це. Я ковтаю сльози, образу, злість, вино і шампанське. Святкую. Святкую той момент, коли виставив мене з машини і сказав "котись". Я ладна була кричати і посилати тебе до троюрідного брата батька - дідька у сотому поколінні. Ладна була цілувати тобі руки за можливіть піти від тебе саме тоді. Саме вчасно. Саме вчасно, щоб зрозуміти, що жодне з твоїх втілень, в яких приходив до мене, мені не близьке.

Останнього такого разу я прийшла до тебе гола з нічим в кишенях. Сіла навпроти і ти б тільки почув моє серце, воно так шаленіло. Стукіт було чутно аж у скронях. Ковтала сльози і мліла поки говорила з тобою. Мої нутрощі крутило, а живіт пекло. Востаннє я зробила спробу наблизитись і не вкусити. Вирости з тої дівчинки, котра не заводила серйозні стосунки, а зближатись з нею потрібно було як і з полохливою дичиною - просто заманити в пастку.

Я виросла і тикнула в темінь. За законом жанра ти мав бути там - під моїми пальцями. Але ні. Видихнула. Тепер прощай.

За мене не хвилюйся, покорми кота.


0 коментарі:

Співпадіння з реальними людьми випадкове

20:56 Коли думки не дають спати 0 Comments

Він запустив пальці мені у волосся, почав масувати шкіру. Я застигла і закинула голову піддаючись його пальцям.
 - Що?
- Мені подобається масаж голови.
- Це  не масаж голови - сказав він і силою потягнув за волосся до себе. Я з вирячиними очима вже відкрила рота, щоб  було запротестувати, та він перехопив мій подих і запхав свого язика мені до рота. Його губи були мякими, а поцілунок дотягував до пристойного романтика.
Він був одним з них хлопців, з яким не знаєш як опиняєшся у богом забутому місті на окраїні цивілізації. Він бере за руку на вулиці ніби випадково переплітаючи свої пальці з моїми, а потім так само і відпускає. Намагається затримати свою руку  на плечі, коли сидимо у піцерії. Скромно довгої їсть і не нічого не говорить за те, що їм піцу руками. Разом з розмовами про те, що любить, а що ні в їжі, побіжно говорить, що він сьогодні надзвичайно багато говорить. Я йому подобаюсь.

Коли ми залишаємось вдвох накидається з поцілунками і укусами на шиї. Укотре переконусь, що коли не розуміти ситуацію, або навіть не запарюватись над нею буде простіше. Ми багато цілуємось. Настільки, що я вже вивчила його рухи в себе в роті і навіть намагалась приборкати чи змінити траєкторію. В таких спробах ми стукнутись зубами і я припинила ці потуги на хвилин 10, поки під його натиском мені знову не стало нудто. Піддаюсь і муркочу від його по раз різких ляпасів та того як він міцно намотує моє волосся на свій кулак. Хоча затягнуті поцілунки мені вже не подобаються і я відсторонюю його. 

Коли він відволікає мене від думок спробами спокусити, я досить агресивно реагую. Він миттєво з альфи перетворюється на ягнятко і величезними очима заглядає мені в рота, запитуючи що зробив не так. Знову практикую поцілунок з ним, виходить краще. Вже менше однотипних незрозумілих рухів у моєму роті. Він цілує губи, шию, нащось залізає язиком у моє вухо і повертається до шиї. Останні поцілунки прокладають свій шлях по хребті між лопаток. Я відправляю його спати.
Наступного ранку він цілує мене в шию, поки я навшпиньках виглядаю у затуманене вікно. Ми говоримо про відсторонені речі, а на пероні він говорить, що я диктатор. Я почуваючись від цього лише краще, смачно цілую його в губи і сідаю на потяг.

П. С. "36 пісень про життя" Хінкулової залишають відбитки :)

0 коментарі:

ступінь дохідливості

23:30 Коли думки не дають спати 0 Comments

Заходжу в туалет і зразу розумію, що в кожного свій ступінь дохідливості. Приходить час, коли ми все розуміємо. Розуміємо, що за собою прибирати варто, розуміємо, який ступінь забрудненості раковини для нас недопустимий і що найголовніше - розуміємо, як довго він може зберігатись, якщо ніхто окрім тебе його не прибиратиме. В моїх сусідок він стався через 1,3 роки. Я більше не кричу, адже ступінь дохідливості справді в кожного свій.
Я кричу тепер не на сусідок - сама не знаю як виходить - зривають на маму по телефону через косо сказане "алло". Розумію, що ситуація геть не алло і справа не в цьому слові. В мене також свій ступінь дохідливості. І тільки сьогодні я зрозуміла, що смертельно втомилась вислуховувати про її проблеми. Ні, я чесна і щира донька, яка готова підтримати, і пораз аж занадто. Настільки, що виходжу з ролі доньки і перетворююсь на дорослого, а вона на дитину: хникає і робить вигляд, що нічого не може змінити. І їй вистачає вже просто мені жалітись.
Я люблю її, люблю справедливість і готова захищати її. Тож озлюблююсь на все і кожного, що стало причиною частих її телефонних дзвінків. Останннім часом занадто частих. Поганого там аж занадто. Тож поки вона розповідає, мене починає підкидати. В уяві вже сварюсь з "ворогами" і несправедливою долею, і  це все починає мені боліти. А потім вона кладе слухавку.

І все, я залишаюсь з цим наодинці. Зараз видихаю і повторюю вже з усмішкою: в кожного свій ступінь дохідливості. В мене он знову в останній омент осяяння приходять.
Занадто часто. Занадто я намагаюсь боротись з чужими вітряками. Занадто часто я когось хочу вилікувати, полегшити життя, намагаючись таким чином врятувати себе.Але від цього ні мені не легше ні негативу не менше, адже я його збираю як гриби від інших. Тут навіть дурочкою себе не назвеш. Просто довгий час намагалась здаватись хорошою дівчинкою, нехай то навіть передбачало різні ролі: психолог-консультат, вільні вуха, чемна донька, відповідальний директор свята, класна сестра, пристрасна коханка, уважна студентка. Скільки ж з цього всього я робила проти себе і проти своєї волі. Скільки? Напевно 50 на 50, так що задоволення випаровувалось, адже забувала казати іншим ні. Ні, не хочу, ні, втомилась, ні, мені так не підходить, ні, хочу відпочити. "Ні" не вписувалось в мою концепцію хорошої дівчинки, конепцію, що жила зі мною, не побоюсь цієї цифри, до 22 років.

От тільки НІХТО НІКОМУ НІЧОГО НЕ ВИНЕН

я винна, мушу, повинна і кожного разу зривалась і бігла. Не важливо де і як я набула цього комплексу "хорошої", важливі результати: жертвування своїми зацікавленнями і життям заради інших. Я не альтруїст, я нездорова. І як завжди коли зриваєш гнійник: ти не відчуваєш полегшення, навпаки весь гній, запалення виливається і тобі гірше. Стає ще гірше, від того, що виявляється такими своїми діями ти не допомагаєш. Ні собі, ні іншим. В голові резонно пілікає питання: "як цееееее?" Я ж бо мати Тереза думала, що приношу полегшення іншим. Велично звучить, егеж? Книжок начиталась чи фільмів поганих надивилась.

Але залишаюсь я і нікому не потрібні мої жертви. Хоча, вони можливо потрібні, але люди просто ними користуються, алене дякують. Адже зрештою це твій вибір. Жертвувати і страждати. Майже усе в цьому житті твій вибір. І тут вже можна було вставити якусь клятву штибу "якщо я до 40 років не куплю машину/куплю дім/не заведу сім'ю (потрібне підкреслити) то можна закінчувати життя і тд". Але це тупо. І знов у кожного є вибір.
Я вибираю не бути фаталісткою і поки забити/забути на старшні прогнози чи бідкання родини. В кожного свій ступінь дохідливості, і нарешті до мене дійшло, що всі без всіх можуть, і люди без мене можуть бути. Лише Я сама без себе не зможу. Я найважливіша у своєму житті.

І якщо  для мого емоційного стану важливо менше слухати бідання родини, ок хай так і буде. Якщо важливо поки тримати подругу на відстані через свою слабкість та дурні порівняння з нею, ок поки хай буде. Просто кажу: окей,  є ще багато нюансів, але скоро змінюсь я і світ навколо.

0 коментарі:

Dim

21:56 Коли думки не дають спати 0 Comments

Дім – відчуття, що все частіше можу зустріти в себе в голові, ніж в реальності. Немає різниці: приїжджаєш на вихідні, півтижня чи можливо до вечора. Фокус не стається. Скоріше ти починаєш діяти за шаблоном, скільки б кілометрів та подій не було за твоїми плечами, тут ти переодягаєшся і вже нічого не може видати в тобі чужоземку. Немає різниці, чи прийдеш ти о 4 ночі чи підеш о 10 вечора. Тут все немає сенсу, твоє життя Поза - раптово перестає існувати. Лише зрідка намагається пробитись через вайфай в нагадуваннях чи небагатослівних повідомленнях. Які ти навіть не відкриваєш, тут і так все зрозуміло. Тут ти колишня. І немає сенсу знати скільки тобі 18 чи 25 – тут ти завжди маєш заданий набір звичок та характеристик. Це як входити в нове тіло, тобто старе, але вже чуже для тебе. 

Хтось скаже, що це дім, це родина і ще кілька пустих слів, якими прийнято називати ті коробки, з людьми. Але в цьому немає сенсу. Немає сенсу рахувати скільки людей в коробках, вони або коробки, або місця з запахом дому. Зараз я його не відчуваю, я бачу лише сценарії, що повторюються. 

Почула фразу, що варто запасатися житлом до весілля, особливо якщо ти дівчина. Бо всяке може бути, бо "всяке" може прийти у ролі поганого чоловіка, який скоріш роздере тебе на шматки чим віддасть хоч частину "спільно нажитого". Подумала про доцільність цих коробок. Їх всі намагаються купити, зробити ремонт, передати в спадок. Віддати дітям - хай живуть. Кому вони здебільшого брешуть? Кого хочуть переконати? Окей, батьки з домами в невеликих містах, кого вони хочуть переконати? З одного боку, так, будинки, квартири, домівки, свої чотири стіни  потрібні для дітей, та допоможуть їм в майбутньому. А з іншого, чи не бажають вони просто зіграти  похоронний марш в красивій квартирі? 

Бо будинки, для мене особисто є крутим вкладом грошей, але будинки у спадок у нас найчастіше руїна і тягар, який передається з почесностями і клеймом " я мучився, тепер твоя черга". Не знаю, чому я так ставлюсь до них. Напевно, через ту кількість чужих будинків, які вже перестали бути чиїмось домом. Там є мешканці, але аж ніяк не господарі. І не важливо, що написано в документах, важливо, що ти відчуваєш, коли входиш в них. Бо я бачила мешканців-зваручників, великих гарних будинків, та мешканців-паразитів, невеличких квартир. Класифікація суто моя і не претендує на науке підгрунтя, лише на класифікацію страждань. Одні не можуть кинути будинок і переїхати в інше місто, бо 15 років працювали суто на ремонт будівлі і "євростиль", інші не почувають любові (чи сили їм в щоденних турботах не вистачає почувати любов) до місця, де живеш. 

І всі заручники квадратних метрів простору, які бережуть для примарних наступників. 

Всі, застрягли між впевненістю і аксіомою - своє житло, це те, що не можуть вже відібрати, те, що точно залишиться, і житло простір без душі і емоцій – лише з'їдає час та наганяє сум. І вони все ще там, у тих будівлях. А їхні діти, якщо пощастить, не повернуться туди, а ні – будуть проживати історії своїх батьків: робити ремонт, будувати, жити і працювати на бездонного монстра, який мав стати рятівником та прихистком.
І я змучена і розлючена, бо і моя домівка, перетворюється на пастку, а всі світлі кольори змиваються разом з миючим засобом на кухні.

Ми всі занадто занепокоєні матеріальним, щоб створювати невидиме.

Щось з когорти невидимого мені не вистачило цього разу – затишку. 

Він ж бо створюється не новою плиткою у ванні та не новим персидським ковром.
Затишку. Тут немає затишку.  Свербить в мене в голові, поки я за інерцією взялася мити посуд. Саме тому, люблю зиму -  затишок створює хоча б ялинка і традиції, що йдуть під руку з святами. 

Мені все життя не вистачає затишку і щирості.
Щирості, мені не вистачає щирості. 
Навіть я, для якої слова любові стали звичними, стаю заручницею. Тут я знову одягаю старе тіло, з звичками і ролями.
Розмов. Мені конче не вистачає розмов.
Про життя, не про навчання і точно не в дусі "ти ж довчись" чи "як там робота?". Мені не вистачає розмов, щоб зрозуміти що за людина сидить навпроти мене.
Я знаю, тепер я знаю, що мамина манера намагатися всім допомоги і "дати щось в дорогу/передати", це лише бажання залишитись Мамою. Це її роль – піклування. І вона без цього вже не може. Тому я замість тиради, замовкаю, довго зі свистом випускаю повітря з легень і кажу вже спокійно "добре, як знаєш. Якщо ти цього хочеш". А татове "все на місці? Перевірила валізу?" Це лише спроба, залишити за собою право контролю, яке є досить недоречним на думку мене 22-річної, але право контролю він апріорі бачить за собою як тато. Це його роль.

Стою на порозі, за кілька годин, під час яких я встигла ввійти і вийти з первородного стану "доньки", я бачу їх чи не вперше такими – середньостатистичний чоловік і середньостатичтична жінка.

 Я не відчуваю до них дитячої любові. Дивлюсь на них чи не вперше як доросла людина, з своєю історією, на людей, в яких є свої, удвічі-втричі довші. Мені цікаві вони. Цікаві, як люди, що можуть розповісти про свої відкриті переломи, про свої вчинки "які б я ніколи не повторював", про свої миті падінь і злетів. Як жаль, що вони ніколи Так не відкриються. У їхньому світі, для них, я дитя, їхнє, і все. Це моя роль для них.
Так жаль, а я б хотіла познайомитися з людьми, в яких мені пощастило з'явитися на світ, які стали для мене батьками. Так жаль. Цілую їх і йду. 


0 коментарі:

Не гадьте людям в души и вообще

22:26 Коли думки не дають спати 0 Comments

Господи, блять, как же хочется писать о возвышенном. Но как, если сперва тебе нужно попросить людей убрать за собой дерьмо, и попутно объяснить им как это сделать. Господи, ну как чёрт подери тут о любви говорить, если все аж так плохо. Полозкова не помогает, она о чем то совершенно другом. Не об общагах и не о холенных девицах, которые умеют краситься, но не знают, что горсть макарон к херам забьет слив в умывальнике. И никакой нафиг я не будда, не просветленный, я маленький человек который пока пробует не орать, а тихо так подойти, объяснить. Который не верит у открытую наглость и выебоны. Да прости меня Господи за все и за эти слова в том числе. Но я хочу верить, нет я не вижу доказательств, но я верю.
И даже на слова "а как мы должны это убрать?" в просьбе изгибаю брови и даю инструкцию. О, как я верю в человеческую адекватность.

Нет наверное на земле такого человека больше. И знаю, что ласковое мое слово больше для того, чтобы не травмировать их и не отгрести от малолеток. Я слишком старый человек. У меня другая закалка и я не умею угрожать, но клянусь, если я должна буду убрать тут все, то пиздец их не минует. И эта клятва очень крепкая, такая же как нервы человека, с которым в комнате живут сотни две противных маленьких соседей, которые иногда приходять поесть твоих продуктов. 

И скоро все закончится, так или иначе. Но иногда мне кажется, что все те романтики никогда не жили в общагах или они сразу изливали боль психотерапевтам? Как после двух чашек грузинского вина, пары-тройки сигарет на холодном общажном балконе и разговоров о вечности, можно спокойно идти спать, если паралельно с твоим сном, который по-тихому приходит к пяненькой тебе, ты слышишь громкую ссору новоиспеченной пары: соседки и однокурсника. Все бы фигня и бытовуха, если б ты не услышала в конце очередного громкого предложения смачную пощечину и девчачье скуление, как в собаки.

Я запомнила ту пощечину. Она была первая в моей жизни и после нее я розрыдалась тихо в подушку. Он ударил её. Он позволил себе это. Для некоторых ночь или злость это карт-бланш. Такие старые рыхлые дома - карт-бланш.

Вы заметили? Мы очень часто позволяем себе очень много. Просто. По-жизни. Какие-то права на других людей, права на чужое личное пространство и переписки в телефонах. Права на ревность или на грубое слово. И нет, люди почему-то не думают, что ревность это их собственные проблемы с самооценкой или с доверием, а их право на вас и на негласное их присутствие у всех областях вашей жизни. И нет, грубые слова, это не невоспитанность, не излишки дозволености, а почему-то страсть и "прекрати мы же давно знакомы и что собственно такого в слове "дура"?"

И тут хочеться процитировать одного великого человека: "нет, это не ужасно, это просто пиздец. Пиздец, товарищи, ибо моя унылая и старая душёнка уже изжилась здесь. Почему-то отсутствие большого количества пар и семинарных заданий уже не радуют, и возможность по факту самой сделать тусовку тоже. Кажется, все мое вино уже было выпито на 2-3 курсах, все красивые мальчики в свое время были перецелованны. И надежды больше нет. Нет, не на парней, а на общагу. Это конечно своеобразная школа жизни, но когда приходять настолько тупые партии "новообращённых", которые не знаю, что чайную заварку нужно выбрасывать в мусор, а не умывальник, ну так блять извините, пардоньте, ескузюма, и ебись оно все через колено. И все тут. Больше не очем говорить. Ибо как мне здесь описовать чувства и душевные порывы, а потом идти и учить этих ребят убирать за собой, после того как они нагадили? У меня ответа нет.

0 коментарі:

Розповідати історії

22:00 Коли думки не дають спати 0 Comments

Я вмію розповідати історії. Не вигадувати. З цим в мене важко. Ніяких тобі фантастичних світів чи добрих лицарів і навіть жодного сценарію Середньовіччя. Лише історії, лише розповіді.

Я вмію це робити, так мені казали. І дійсно люблю. Прекрасне в історіях те, що вони всі реальні. В моєму світі, вони реальні від початку до кінця. І гарні. Саме тому, кожен хоче потрапити в них: стати героєм роману чи хоча б отримати епізодичну роль, але з обов'язковим штампом "це про мене". Ось це "це про мене" вони намагаються виділити, просіяти як борошно і відділити від вигадки, на їхню думку.
"Я бачив цей пост, і впізнав там себе". 

- Правда там далі точно не про мене. Я бачу де ти вигадала: то шматок про парфуми, адже так?
- Ні, ця людина існує. І ідеальні парфуми теж.
- Мені варто ревнувати?

Їхня головна проблема в тому, що вони не вміють читати мої історії. Вони вишуковують докази кохання чи відданості чи колишніх почуттів. "Вона все ще" чи "ще й досі не". Підправляють, підпасовують під категорії, ставлять межі і не розуміють, що це їхня гра з своїми ж межами. Про мене там жодного слова. Зрештою як і про них в моїх історіях.
Подія, людина, ситуація чи слово - нова зарубка на моєму внутрішньому. І кожного разу як я не хочу засвоювати пройдений урок/людину вона починає нити і кровоточити текстами. Бо я так відчуваю. Словами. Тихими віршами прочитаними собі в сороміцько-поганому настрої, аудіощоденником, який сподіваюся врятує мене в майбутньому, текстами, що переповнюють нотатки і так часто мені болять. Кожна людина для мене текст, заповнене полотно емоцій і спогадів. І якщо якась людина ще не гармоніює в історіях зі світлом, значить ще болить. Ще кровоточить. І інколи я сама  не розібралась, не дійшла згоди з Образами, обрАзами тієї людини в себе в голові, а інколи вона сама у своїй метушні зачіпає мене. Навідується лише для того, щоб сказати "я тут, стежу за тобою"  "ти гарна".
Кажу "дякую, я знаю." 
А самій хочеться сказати: оглянись, ми безмежно далеко один від одного. Ти ж не мене тримаєш в голові, а Образи, обрАзи на мене. І годі грати цей цирк.
А потім згадую, що не мені вирішувати скільки і кому гратись в цирк.
І закінчую розмову кнопкою delete.

Я вмію розповідати історії і часто лише це мене рятує. Хоча і вбиває. Бо часто в гонитві за ідеальною історією в себе в голові не звертаю увагу на реальність.
Так було з історією про зустріч випускників: на поготові за 2 тижні до... в голові була ідеальна картинка, а у замітках кілька речень про те, що "так, я зробила те, що так давно хотіла". Клас, лайк і до наступної зустрічі.

Але реальність була кардинально іншою. Іншими були і люди. Як дивно і страшно визнавати, що у своїх же історіях я ще та егоїстка. Люди, емоції - все було лише фоном, п'єдесталом для Я, але виявилося, що з людьми - активними героями буває ще крутіше. Виявилося, що запізнення на 40 хвилин норма і зрештою образ, стиль, музика. Шалений кіт, якого ми підкормлювали та люди зробили вечір. Виявилося, що круті люди і через 5 років круті. Виявилося, що зміни в нас самих, це величезні залами та ріст. Виявилося, що Кінг трохи мав рацію. І люди, які казали, що можна веселитися і без алкоголю.

Виявилось, що власний мозок і бажання драматизувати інколи на гірше. Адже ти відкриваєш двері гостям і говориш, щось типу "у мене є стіл, стілець, незаварений чай. Проходь, дивитися, я здаюсь сьогодні живою". А виявляються навіть просто будучи собою ти вже як мінімум робиш цікавий контент. А виявляється ти живеш, а твоє бажання драматизувати чи вигадувати дурню саме ж тобі заважає.
І загалом, хоча останнім часом в мене не виходить писати гарні історії (чомусь я їх уявляю обов'язково романтичними), я все ще пишу і дають собі право на "неромантичну історію", не ідеальний текст і реальну мене.

А там гляди і краще писатись буде і частіше.

0 коментарі:

Брехуха

22:27 Коли думки не дають спати 0 Comments

"Тема, людям потрібна Тема" - крутиться в мене в голові. "Пиши про щось конкретне". Людям потрібні пости. Так, і навіть тим, які вважають себе єдиними читачами. Тож людям потрібно. І про що буде наступний текст? І...

все. Все летить в Тартар. Я падаю на ліжко і в грудях шалено калатає серце. В голові німе питання: Що зі мною? Що зі мною?

Довго тиняюсь в себе в голові, заходжу у внутрішній храм і відповідь нарешті народжується: Ти просто не знаєш. Що? Про що? Ти не знаєш себе. Дивно і дико було приймати цю думку, але зрештою вона вірна. Останнім часом я втратилась і стала брехухою. Адже як я можу казати, що головне в моєму житті це письмо, коли я не можу сісти і вигадати тему, та чорт з тою темою. Коли я просто не можу сісти писати. Телефон вже переповнений незакінченими замітками, дивними історіями і вибухами моїх емоцій. У тих словах ще відчувається пил і тепло минулих внутрішніх битв, але в мене ні каплі цікавості до них. Я більше стала виражати, ні не відчувати, але емоційно виражати. Говорю людям "здрасті" на їхні тупі "здрасті", майже відмовилась від макіяжу на період хвороби і не боюсь спати обіймаючи ногами одіялко. Більше готую і нарешті купила тунця у банці. Я нарешті прийняла у свою кімнату сусідку і абсолютно можу сказати, що готова до іншої людини поряд. І ця готовність виражається у дивних для мене (відлюдька) способах: я готова чесно визнавати право людини на свою рівну частину території, готова зважати на її потреби і прислухатись навіть до бажань. Я готова.

Часто вечорами почала запитувати в себе, що я хочу на вечерю і о мій бог навіть холодильник побачив, щось на кшталт овочів. Я рада, що оживаю, хоч би коли не почався час смерті, він вже закінчується. Але це до біса дивне відчуття, адже старих звичок, старих моїх характеристик майже не залишилось. І мені страшно. Не стало в певний період письма, зацикленості на фемінізмі, пішло відчуття поломки. Звісно стало менше страху, менше дурниць і істерик і ненависті.

І тут ремарка: мені хотілось би про це все писати гарно. Писати як Полозкова про свої невдалі романи. Але я не можу. Таке відчуття, що я хотіла виправити баг у своїй внутрішній системі, а випадково знесла її під нуль. І цей нуль - нуль знань, хто я і що собою представляю, які тепер в мене характеристики, мене лякає. Тому немає закручених історії та дивних епітетів, які б запаковували якусь неважливі діч у гарну обгортку. Їх немає. Ні, дивні смішні історії залишились, немає пустих слів. Немає бажання здраматувати біль чи трагедію. Трагедії і так є: хвороби там, злі жіночки в маршрутках, злі люди загалом. Але вже немає (або його суттєво менше) бажання бути для когось/здаватись такою/ створювати враження. К хєрам все (пробачте мою французьку).
Бо я хочу ожити. Не хочу закопувати себе ще далі.

Я не хочу ставати злою, не хочу, щоб після моїх геройських 4 чи 5 років ведення блогу і крику про пошук себе, все прозаїчно закінчилось на періоді " я знайшла роботу і завал на останніх півроку навчання", тому не пишу, тому все потім. Я не хочу міняти роботу на себе. І зрештою не хочу працювати на такій роботі все своє життя, і навіть цілий рік не хочу. Ситуації в ході роботи показують мені, що робота в загальному вимагає таки великих сил - праці - і як мені вже сьогодні пояснили - навіть понаднормованої і по раз безоплатної. Я засмучена, що так потрібно, але я рада, що усвідомила, що це не для мене. Писати понаднормово чи хоч займатись тим, що тобі до душі - понаднормово все так само важко, але трохи приємніше, ніж так як зараз. І це трохи дає мені сили, знати, що я все ще обираю письмо. І це трохи засмучує мене, бо бачу як люди міняють себе на бридку роботу і всією душею ненавидять її.

І я поки вчусь: шукати роботу, пізнавати що мені подобається і зрештою вчусь знову чи навпаки вперше щиро проявляти почуття. І я навіть хочу написати про своє літо, адже воно було не настільки нудним, як мені по раз здається.


А для тих хто шукає сенс, то він всюди є. Як і теми є всюди, просто інколи саморефлексія це найкраща річ в світі для того, щоб зрозуміти що потрібно тобі і хто ти такий. І тепер питання: а хто ти такий, думав?
Можеш не писати, просто відволічись від пошуку сенсу в цьому тексті і знайти його в собі

0 коментарі:

про жирафів

23:03 Коли думки не дають спати 0 Comments

Хоча, скоріше для жирафів. Таких як я, котрим потрібно, щоб граблі зробили спершу вм'ятини на лобі, а потім можна буде і висновки робити. Я ніколи не роблю висновків, поки мене не втопчуть в ситуацію по вуха. Ніколи не боюсь. Ні, не так, я вважаю себе безсмертною. Сідаю в автівки до незнайомців, кажу нервовому хлопцю, що він не в моєму смаку, не пишу практику коли потрібно, зрештою, не поступаюсь місцям бабуням в плацкарті. Я в такі моменти невїбічно безстрашна, і здається лише тоді, живу по-справжньому.
Отак танюючи лише вдвох на пустому танцполі, горланячи пісні до хрипоти і обіймаючи найближчих ми самі створюємо магію, магію життя, кожного моменту. Мені правда чомусь мурахи по спині йдуть останнім часом. Дивлюсь на людей, а від них або током б'є, або злість накочується. А інші тримають мене за руки і кажуть "агов, ти можеш, просто зроби це, просто живи". Вдивляюсь в їхні очі і вірю.
Вірю, але ж пам'ятаєте про граблі? Вірю і благословенно ігнорую свою втому і відсутність сил, ходжу з температурою +37 три дні, а через декілька валюсь з ніг від незрозумілої херні, потім ще одної, тоді ще одної. Я навчилась прокидатись в лікарнях, медитувати в чергах та тримати себе в руках, коли лікарі кажуть "ми не знаємо що з вами і чому Це не минає". Я знаю, чому Це не минає. Бо я зробила все для цього: вимотувати собі нерви, забивати на відпочинок і ігнорувати свої потреби і турботу про себе. Дивно, що лейкоцити ще не склались в слова "фак ю" на моїх аналізах, бо саме так я себе почуваю. І на цьому золотому фоні вже час вкотре собі пообіцяти потурбуватись про себе, про своє здоров'я. Але ж мені потрібно ще декілька грабель, правда?

0 коментарі:

це літо пахне тобою

21:52 Коли думки не дають спати 0 Comments

солодкий концентрований парфум якоїсь дівчини перекриває мені дихання. Я стріпуюсь і намагаюсь зрозуміти як цей запах проник у мою ванну. Намагаюсь зрозуміти, що за запах, а  на язиці вже вертиться назва цього парфуму. Чорт, у мене здається такий самий був. Тільки я його використала скоріш ніж настала пора задушливої спеки і такі парфуми ще не перетворились на запахову бомбу. Поки я думаю про це внюхуюсь і він стає однорідно картиною цього вечора, літа.

Розгинаюсь і викручую важу постільну білизну, яка як дивно, пахне не пральним порошком а втомою. Втомою речей. Виходжу в коридор з оберемком мокрих речей і розумію звідки цей парфум. Коридор наскрізь ним просочений, здається він розливається на все як липкий мед. Входжу в нього і повертаючись бачу дівчат на балконі. Це одна з них залишила шлейф солодкого запаху. Он та, в червоних шортах. Хоча вона стоїть до мене спиною і між нами скляні двері та приблизно 20 метрів відстані, я знаю це вона. Вони їй пасують. Сама прямую на балкон, в іншій частині коридору. Поки розвішую білизну відчуваю втому плечей і пустку.

Літо стало для мене лише порожнім словом. Все, що воно означає для мене, це сукупність трьох місяців у спекотну пору року. Ніякого моря, соковитих яблук чи вечірніх посиденьок - нічого, щоб змусило реанімувати літо у моїх 22. Чи справа не у віці?

Зате багато трігерів з минулого. Через них інколи відчуваю себе голою маленькою дитиною, яка загубилась у світі. Вже другий день традиційно вибігаючи з дому і приготувавшись бігти спринт до зупинки, зупиняюсь в ступорі. Поки моє тіло вираховує де стався збій, в мозку по нейронним зв'язкам бігають мурашки. Вони щось шукають, шукають і знаходять. Це було раніше. ТАК було раніше.

Все через вітер. Зранку сонце ще плутається своїм промінням між гуртожитками та деревами. Від цього повітря ще прохолодне, а коли вітер підхоплює його і торкається шкіри - відчуття ніби вкутують прохолодною ковдрою, або дають морозиво у спекотний день.
 Щастя.
 Я зупиняюсь і піддаюсь цьому відчуттю. Вітер пестить мої помежовані зеленими венами руки, торкається напружених плечей та цілує в щиколотку. Відмикаю голову і пам'ять зразу приносить спогади про схожі почуття.
Ліниве сидіння на холодних каменюках, примружені очі та літнє нічогочекання. Той момент спокою та впорядкованості передається мені. Сміх, дослідження польових трав, примружені посмішки, поцятковані веснянками носи і спрага, яку зможе подолати лише чиста холодна вода з криниці. Стан, коли підставляєш почервоніле лице під вітер і відчуваєш каплю поту, що прокладає собі шлях від лопаток до попереку під сукнею. Відчуття справ, але мінімальної тривогою за них. Ніяких термінів здачі, початку роботи о 9 ранку чи обіду за графіком. Лише назбирати малини до вечора. І хоча виконати це було б набагато краще скоріше, ти сповзаєш з-поміж своїх пухових перин лише по 11, збираєшся і прокидаєшся остаточно до 12 і лише опісля йдеш збирати її під палючим сонцем. Але окрім тебе і малини немає більше нікого, не існує більше нікого. На відстані 20, 50, 100 метрів і взагалі цілого світу. Є тиша, зелені зарослі, стигла, майже чорна малина та її колючки. Коли ти втомлюєшся і наїдаєшся, сідаєш по-турецьки на землю і намагаєшся дослідити всіх комашок, що повзають біля тебе, або з такої ж цікавості наповзають на тебе.

Або інше відчуття, яке постійно тебе змушує очікувати літа як свята. Шум, звук підборів і дівчачий сміх, що зливається у гамір натовпу. На задньому фоні звучить музика з двома трьома словами, що повторюється і ритмом туц-туц-туц. Усмішки і  "ооо привіт!" Маленьке місто, коли приїжджаєш у нього знову і знову, кожного разу як атракціон в парку розваг. Якщо витримувати періодичність і не кататись більше 2 разів підряд, може залишитись наймилішим для вашого серця. А ще розмови. Напівстишені і напівзабуті. Чужі таємниці, які безсоромно розкривають третім особам, страшні звістки та останні новини, які розлітаються з звуком цокання склянок. Нові зустрічі з старими друзями, нові друзі, які ніколи не бувають по-справжньому новими у маленьких містечках. Відчуття всього на своєму місці і правильності моменту. Відчуття захисту, який буває лише там, де ти довіряєшся на 100%.

Але от мить пройшла і все розвіюється, відкриваєш очі і не можеш повірити, що ти виявляється тут. Під гуртожитом, підставляєш руки сонцю і вже немилосердно спізнюєшся на роботу. Ти все ще тут. А там ти була кільканадцях років тому, і здається на кілька життів молодшою. Починаєш знову бігти, йти, бачити і заробляти, але літо смакує тобі вже як паперове яблуко. Відкушуєш шматок і випльовуєш. Намагаєшся шукати події цього літа, які врізались в пам'ять. Приходять в голову лише погані.

Що смакувало цього літа?

Перебираєш в голові вечори з фільмами під відкритим небом, але згадуєш лише зайву метушню людей. То тебе хтось хотів з кимось познайомити, то фільм потребував постійного обговорення то голови тих, хто дивився, були настільки важкими, що фільм був лише шумом. А закінчувалось все як завжди втомленими лицями, розмовами, які обивались на  "пробач, що там важко, просто я хочу щоб ти вже нарешті виплуталась (вся)". І ні, літо не суперважке, просто складне. У плані становлення, самостійності та виживання.

Вчитись самостійності у 22 гірше ніж у 21 чи 19. Це як пізніше почати ходити - те, що ти засидівся, нічим тобі не допоможе.

Це літо солоне - солоне до судом щелеп солодкими ягодами, черешнею, полуницею та персиками. Воно липке та хмільне сухим італійським  чи сицилійським. Воно крикливе і бунтівне твоїми концертами. Воно ніжне і завелике для тебе як і подарована лляна італійська блуза як і почуття  дарувальника. Це літо просто не твоє, як і той хлопець, як і ця книга Кінга. Але саме страшне  те, що ти сама не хочеш, щоб воно було твоє. Воно таке як і твоя відмова від поїздок, походів та можливостей - дурна і ефемерна. Воно таке бо і ти така: сваришся за останні свої 200 гривень, але не хочеш отримати все в обмін на свою свободу. Воно таке як і ти, не знає Коли і Як йому починатись в той момент, коли могло це зробити давно-давно.

Воно це насправді шлях. Твій. З середини і до світу чи проникнення світу в тебе. Воно це усмішки і разом з неймовірною долею знічення твої висловлені думки. Воно це ти справжня і нова.

0 коментарі:

Лоїс Лейн для нього

21:59 Коли думки не дають спати 0 Comments

Що тобі розповісти, любий щоденнику? Про те, що  я тебе майже зрадила? Почала писати більше в інстаграм. Хочу, щоб мене чули і читали більше людей.
Про те, що я майстерно прикидась дурненькою і вже професійно кліпаю очима?
Розповісти тобі про те, що він намагається мені вже донести і сказати "щось" вже кілька днів. А я після першого повідомлення вже зрозуміла, що він хоче, але продовжую професійно "не розуміти" що такого важливого має бути в нашій розмові. Кажу, що переписуватись не хочу і вартувало б винести таку важливу на його думку розмову на офлайн. При цьому ліниво потягуюсь і не припиняю мило кліпати.
Він наважується і прилітає до мене перед потягом. Без квітів.  Ну жаль - відзначаю про себе. Виходжу з ним на сходовий майданчик моєї роботи і сама того не помічаючи спираюсь на стінку і втуплююсь в точку на стіні позаду нього. Він стоїть на протилежному боці коридорчику і хоча вищий на 1,5 голови за мене дивиться під ноги і я зовсім не бачу його очей. Ми як два підлітки, які не можуть знайти собі місця, хоча хочуть стояти поряд один з одним.
Я про себе знову відзначаю, що він прийшов саме для того, про що я і запідозрила. Дивлюсь як змія і чекаю поки кролик сам прийде до мене. Я не поспішаю.

Він плутається в словах, усміхається і на обличчі відбиваються всі нерви: очі бігають, він підбирає слова і ковтає їх на середині речення, неочікувано сміється, по обличчю йдуть спазми. У цей момент він не надто привабливий. Думаю про свою помаду і чи я не усміхаюсь так придуркувато.

Набридає вже його агонія. Якщо він не вимовить це через 10 хвилин - йду працювати.
Ще одна спроба:

- Як кажуть у кожного Супермена має бути його Лоїс Ле....А чорт забув.

Блін, жаль, я майже повелась. Ну усміхаюсь я точно. Дуже гарне порівняння. І романтичне. Він ще тужиться і я вже відслідковую свою реакцію. Цікаво, що я відчую, коли він таки вимовить це?

 - Світлано Ковальська, я хочу щоб ти була моєю дівчиною.

Дуже гарно запропонував, найкрасивіше ніж хто-небудь. Хоча стоп. Мені пропонували "зустрічатись", а не "бути дівчиною". Здається це красивіше. А скільки їх було за останній рік? Разом з цією пропозицією, то, здається, 4 рази. Так, чотири. Боже, а я ще нию, що мені самотньо. 

А
стоп
він.

 - Знаєш ... Госсподи, а це легше ніж я уявляла. 
- Ти мені подобається, мені приємно проводити з тобою час. Але ми мало провели його разом. Давай ще трохи поспілкуємось і далі я дам тобі відповідь.

Фіу. А через місяць-два можна щось вигадати.

- Світланко,  хоч наших зучстрічей було мало, але мені цього достатньо. Ти розумна, прекрасна, мила  і щира.

- Мені не достатньо. Давай все ще поки будемо більше часу проводити разом.

 Мать да ти жжош.

Він ще щось там розповідає, а я думаю про те, що я сприйняла це спокійно і гарно. З кожним разом  я все краще вчусь. До речі повз нам проходив один з наших співробітників. Він досить милий і жартує. Так не відволікатись. Щось йому говорю і йду вже, бо ця розмова мене втомила.



0 коментарі:

Это и есть жизнь

13:46 Коли думки не дають спати 0 Comments

Детка, прекрати лопать немытые яблоки, таскать сладкое с холодильника и есть до колек в зубах холодный арбуз во время ангины. Прекрати слушать музыку на всю катушку и всю мочь твоих барабанных перепонок. Ну глухой старухой будешь же, ну! Прекрати как подросток искать знаки на вывесках магазинов и цытатах с фильмов. Не читай больше взахлёб, ты же дурочка не спишь по ночам из-за книг, а завтра, тоесть сегодня, на работу. Ну же, где твоя голова?

Прекрати сбегать со свиданий. Не запирайся в туалете и не расказывай подруге со смехом какой попался странный субъект. Будь паинькой. И прекрати тупить. ТУпить в телефон, тупить в стенку и даже не начинай свои философские речи. Держи рот на замке, когда кто-то начинает говорить о психологии и "у всего есть причина, и в том что ты не любишь разговаривать по телефону тоже. Так может скажешь мне, что с тобой не так?" Вот в эти моменты особенно молчи, подчёркиваю, особенно в этих случаях. И когда тебя называют монашкой из-за своих убеждений и когда говорят что, это декольте слишком. Для тебя слишком и вообще. "И как тепер тебе в глаза смотреть?"

Они не могут и ты необъязала смотреть им в глаза. Но всегда говори правду, что суп невкусный, день сложный выдался, цветы хорошо пахнуть и что ты всегда выбираешь себя. Не работу, не кого-то другого, не деньги, а себя. И не реагируй на нападки "а про общение ты подумала? А обо мне ты подумала?" Когда люди так говорят самое вероятное, что ты просто не поступаешь так, как им выгодно и хорошо. И все. Тут как говорят "дело не в тебе", а в них. И всегда в принципе было дело в "них". Ведь каждый общается исходя со своей внутренней наполнености, и если человек полностью состоит из желчи, то выплеснуть на тебя радость  и любов не может. Физически. Их у него нет. Только желч. Желч, нннадо?
И если ты вежливо отказываешься, а прошу тебя, всегда отказывайся вежливо, то жди беды и  "я тебе сделаю вырванные годы". Тут вот говори спасибо, скромно добавляя в конце, что у тебя и свои есть.И иди прочь. Иди и не забывай за осанку, держи спину ровно, чтобы если бросали что-то в спину то не промахнулись. Имей же совесть, не подставляй людей.

И сама не подставляйся, не впутывай себя у странные истории, недостойное поведение и не пей больше 2 бокалов. Похмелье после 21 года жуткая вещь. Чесное слово.

И заботься, прошу, о себе, о близких. Помни важные даты и важные имена.

Ну и конечно все таки позволяй себе иногда немытые яблоки, любимые сладости и музыку до срыва головы, ведь из этого и состоит жизнь. Разве нет?



0 коментарі:

Як торкатись колишніх коханців

23:59 Коли думки не дають спати 0 Comments


Врешті у свої 22 сідаю втомлена після перепалки в месенджері і розумію, що ніколи нікого не кохала. Була залежна, була втомлена, очікувала "долюбові", компенсувала свої вимоги перекриваючи потреби іншого, напивалась, займалась сексом, готувала їжу, говорила та навіть проводила сеанси психотерапії, але жодного разу ні каплі не кохала. Як і не кохали мене. Хоча можливо кохали, але тих людей, давно відкинула і не прийняла їхніх почуттів.
Я завжди була залежна. Капризне дитя, якому заборгували. І якщо на мій крик і плач ніхто не приходив, моя злість падала на голови кривдників ніби шматок арматури.

Чи простять мене чи пробачу я - це інші питання.

Головне, що мені в середині щось чешеться. Невже нутро відчуває цю святкову дату? Невже воно ще пам'ятає про наркотик, що сидів в мені?

Однозначно. Цього ніколи не забудеш, як ніхто ніколи не забуває свій перший раз. Такі річниці як ця дуже вартісні та болючі. Ти ніколи їх не чекаєш, але коли наступає дата,  в середині щось перевертається і ти точно знаєш в чому річ.

А річниці закінчення перших серйозних стосунків ще більш особливі. На словах вони такі меланхолійні, романтичні, такі сильні. Але розумію, що 46 пропушених дзвінків у вайбері чи сльози, які ти ковтаєш і прикушуєш собі нижню губу, щоб не видати схлипу чи безцільне скитання днями з думками лише про одне - іншу людину не є чимось аж таки романтичним. Насправді це гівняний досвід, таки на 100% гівняний. Бо в такі дні в тебе здається їде дах, а на все що є в твоєму житті, тобі начхати.

Але що найстрашніше - все це вартує того, щоб його пережити. Бо без цього б досвіду ти не міг би жити далі. Я б не змогла точно. Без цих стосунків, без цього розриву я була б не я зараз. І начхати, що ми не любили один одного, що в нам це не виходило і не вийшло, бо ми намагались. Знаю, що в реальному житті слова "я намагався" такий собі аргумент, але розумію скільки між нами всього стояло і скільки ми всього подолали. Ці стосунки були ненормальні, в них провалювалась з головою, в них не вірила і не могла жити без них. Крутішого допінга для мене  не існувало. Так жадати іншу людину, так жадати любові та тепла, що витрушувати його з істериками та сльозами. Навзаєм намагатись віддати все своє тепло та турботу, яку вимагає людина з такою силою ніби зараз викрутить тобі руки. Потім після чергової сварки запускає в стінку телефон, коли ти сказала не те.
Це не так страшно як звучить.  Були примирення. Ми переживати етапи "привіт, як справи?", і етапи п'яного сексу і шампанського на вулицях закинутого міста. Етапи пошуку бариги і сну в холодному будинку його бабусі. Етапи лежання на пекучому асфальті та прогулянки босоніж. Етапи "дай пароль від своєї сторінки" і " все нормально".

Скажіть мені, що це були гівняні стосунки і  я ніколи з вами не погоджусь. Ми тоді були саме такими як могли бути. Не треба тут розповідати, що все могло б бути не так. Не могло, бо ми хотіли саме так, зі всіма провалами і взлетами, зі всіма недомовками та відштовхуванням один одного. І одного разу ми захотіли це припинити, не вперше, але вперше так сильно. Вперше ми з такою силою відштовхнули один одного і вирішили, що так краще. Не зразу, але вирішили, що поодинці краще ніж разом.

Не знаю, інколи в мене є передчуття з приводу людей. Інколи можу провідчувати чи буду спілкуватись з людиною і чи вона "моя". Не знаю, що з приводу його, не знаю як все повернеться, але він здається вже іншою планетою, від якої я пішки пройшла третину Космосу. Його оболонка, тобто фізичне тіло, здається мені таким далеким. Він вже такий дорослий і не побоюсь цього слова - чужий. Він вже скільки всього пережив і побачив, скільки злості виливалось в його різких руках і криках. Скільки ран він отримав і скільки болю завдав, собі. Невже люди можу здаватись ще більш далекими? Розкажіть мені про процес, коли людина, кожен сантиметр тіла якої ти торкався і любив, стає раптом іншою. Настільки, що ти навтіь боїшся простягнути руку і торкнутись. Це здається божевільною  ідеєю. Бо в середині тебе живе страх що, коли доторкнешся - пальці відчують холодний камінь.

Як торкатись колишніх коханців?

В мене є рецепт: ніколи їх не торкайтесь після того як ви возненавиділи один одного. Тікаю.  Втеча - спосіб захисту від того, що може відкритись, після того як я торкнусь його.
Боюсь, але ніколи не забуду. Ті моменти ДО - повністю моя власність. Мої спогади, моє все чесно нажите. І це нажите, було надзвичайно важливим періодом  життя. Таким, який не можливо ні заховати ні пропустити.

Хоча досі соромно, що я пишу про це. Досі здається, що чужі розбирають твоє життя на частинки, обговорюють та оцінюють тебе. Та нарешті приходить розуміння, що писати про те, що ти відчуваєш  для мене обов'язково. І те, що я відчуваю, то моє, а те, як ви це трактуєте  - то ваше.



0 коментарі:

Не повернеться кохання, не повернешся ти

23:21 Коли думки не дають спати 0 Comments

Жалкую інколи, що час і молодість не повернеш. Не повернеш багато своїх "вперше". Вперше закохатися, вперше пережити серйозну зраду друга, вперше круто проштрафитись і потрапити під домашній арешт. Всі ці вперше давали такі яскраві емоції, були такими соковитими як стигла черешня. Тоді ми плакали і страждали, боялись і сміялись до коліків в животі, тоді – це було надсерйозно і надважливо. Скажіть Це зараз нам. Нам, які були змушені після кількох смертей вставати і обтрушуватись, йти далі. Скажіть це нам зараз! Ну ж бо! Я хочу це почути!
Зараз таке соромно навіть пошепки сказати. Зараз ми можемо пирскнути зі сміху в лице людині, яка насмілиться це озвучити. Бо ми знаємо вже сотні рецептів "як вилікувати розбите серце". Він в нас стоїть поряд з рецептами від нежитю та діареї. Бо ж знаєте розбите серце можна приховати сяк так, а от діарею ні.
Хоча що стосується серйозних хвороб, то ми все ще не віримо, що вони для нас вже доступні. Серйозно? У 22? Та не говори дурниць. То голова від стресу болить, а шлунок, бо ти нічого не їси. Стоп. Яке запалення кишечнику та перетискання судин в голові? Лікарю, та ви жартуєте!
Тож можна якось повернутись туди, де серце болить Вперше, а тіло Ще не болить?
Можливо повернутися до того періоду, коли любов і закоханість то "навіки", а тусовка до 5 ранку здається абсолютним щастям?
Можливо, щоб наркотик так само сильно тримав при цьому Не збільшуючи дози?

Хоча кому я брешу, на останнє питання чудово знаю відповідь. 
На жаль чи на щастя.
Прекрасно зараз розумію сама себе. Коли вчишся, не все дається легко і зразу. Купа інформації в голові довго і повільно розжовується, а пазли стають на своє місце випадково і тоді, коли вже цього не очікував. І саме тоді, коли здається, що ти не  готовий/ не можеш/  не розумієш як рухатися далі, хочеться все повернути назад. Хочеться забути весь досвід і залишитись знову у первородному стані, в цей момент здається, що ти не зробиш  тих самих помилок  але ж як і зробиш, то це було так солодко! В 16 в тобі є кураж, і твій ілюзорний світ настільки простий! Здавалося, лише вирвись з цієї пастки, лише закінчила  школу/ зїдь від батьків/ знайди роботу і ...все! Твій кайфовий світ починається! І навіть якщо нам скажуть, що свобода дорослої людини схожа на баланс на краю прірви, жодна молода людина не повірить. В нас в головах: "у мене все точно не буде так", або "ми точно разом на віки",  "я буду працювати на крутій роботі". Знаю, що всі заперечення цих твердженнь песимістичні, але проблема не у твердженнях, а в нас самих. 
Чесно? Отак "супер Пупер" буде, якщо ви цього захочете і напряжетесь. Але воно прийде не у 16, та і не у 17, 18, і навіть не 20 чи 22.

Для цього потрібен час та зусилля. І зараз коли вони мені потрібні як ніколи, я слабка. Хочу повернутися до часу і мрії, що все саме собою і все просто так.
А поки я вже 2 тижні намагаюсь написати замітку.
Хоч про що-небудь: про останні новини, про твої фото, про купу цікавої інформації, але все що виливається в замітки, так це лише неперетравлені шматки статей з психології та книг з саморозвитку. Я вжахаюсь таких записів і ховаю їх.  Ні, все ще не можу сформувати, що в мене в голові. Скільки процесів і скільки думок, скільки інформації та вибору. 

Чому ніхто не сказав, що у дорослому житті все трохи складніше ніж показують у романтичних фільмах?
Чому ніхто не сказав, що не тільки перше кохання не повернеться, а не повернешся ти колишній?

0 коментарі:

його твіттер

15:51 Коли думки не дають спати 0 Comments

прочитала його записи за кілька місяців за 8 хвилин. Посміялась і задумалась. Або такий розумний і проникливий став, або "крав" десь частину цитат. Але дещо залишилось сталим  - його сум, сум і самотність. Чому вона живе в ньому і з ним? Я впевнена, їй він ніколи не зраджує, навіть коли в його ліжко лягають дівчата. Навтіь тоді він з останніх сил тримається за самотність. А коли він кінчає, також думаає про неї? Вона йому замінила навіть мене. Хоча, що мене заміняти, ми нормально то і не були знайомі. Так черговий епізод, коли він "точно назавжди" вирішив попрощатись з самотністю. В нас не вийшло як бачите. Та і не думаю, що вийшло б. В Мене від нього  було кілька записок, кілька букетів та кількатисяч світлових років, ми були не в одній площині, не в одних сподіванях і мареннях. Як можуть зійтись люди, коли він називає мене істеричкою і втраченою, а я його депресивним хлопчиком? В мене жалю і смутку було як соку у стиглих абрикосах, а тут він ще нудотно зранений. Я хапалась за землю і траву, ставала каменем і скалою і вивищувалась і відсторонювалась, а він в цей час будував мрійливі замки і ловив стрекоз.
Нам скільки тоді було? Десь по 17, а по історії ніби всі 45.
Він і зараз здається бореться з своїми внутрішніми вітряками і рознюхує "правильний" шлях. В нього ніхера не виходить, а його емоційні качелі я можу вже відстежувати і відзначати в календарі як чорні дати.
То він таки спить з нею? Напевно. Адже такий кайф залишатись зраненим і злизувати кров на своїх покалічених руках.

0 коментарі:

Завжди

20:28 Коли думки не дають спати 0 Comments

Вибирай себе. Завжди. Всюди.
В стосунках. 
Коли стоїть вибір або "стати трохи іншим, щоб кохали" чи самотнім придурком, обирай друге.
Коли ти "занадто" чи "все ще ні", обирай себе.
Коли кохаєш до сказу і інший для тебе наркотик, обирай чисту свідомості і себе. Залежності завжди закінчувалися погано. 
Переважно твоєю смертю. 
Спершу духовною а потім фізичною.

Обирай себе. 
Завжди і всюди.
 Повторюй як мантру про себе кожен день або набий тату.
Занадто егоїстично? Ну і що? Той хто обирає себе не слухає чужої критики.
Завжди і всюди обирай себе.
Обирай в сім'ї себе. Вчився не тому що мама просить, вчися, бо ти обираєш себе і сам хочеш будувати своє майбутнє. Вчися, або ні. Не вчись і обирай себе. Не вчись і знай, що це твоє рішення. Не "комусь на зло", не тому "нащо воно мені впало" а тому що я займусь чимось іншим, обираю займатись іншою справою і по-іншому будувати своє життя. Обирай своє життя і себе. Обирай життя.

Головне свідомо.

Обирай себе і свої можливості зробити своє життя таким, яке хочеш.

Або

живи несвідомо,
займи вічну позицію дитини.
І нехай у відсутності роботи буде винна тупа школа, у виборі школи винна мама, що не забезпечила приватну і дорогу. Мама винна в тому ще і що тато пішов, а тато винен в тому, що мудак. І в тебе не було нормальної чоловічої моделі поведінки. І тепер ти герой на кухні, але не на роботі. І дівчина в тебе дура, бо не розуміє. І так, обирай себе. І знай, Ти сам вибрав це. Це твоє життя і ти.

Обирай себе у дружбі.
Обирай себе і поважай себе настільки, щоб бути щирим. Щирим у горі, безвиході і нитті друзям. Не жалій їх і не приховуй свої почуття, коли хочеш стрибнути але мосту.
Обирай себе і слова.
Слова болю, радості. А головне обирай слова любові. Обирай слова любові, коли друзі піднімають тебе після стрибка з мосту. Обирай себе і кожного і кожну в тих, кого назвав друзями.

Обирай себе і своє тіло.
Я знаю це важко.
Але обирай себе і своє відображення. Тут важливо не циклиться на ЗАвеликому носі ЗАмаленьких грудях чи ЗАшироких стегнах. Бо ці всі "ЗА" це чужі рамки і стандарти. Коли обираєш себе, стираюттся всі "ЗА". Залишаються маленькі груди, великий ніс і широкі стегна. І ти обираєш їх, і це шлях до себе.

Я тебе прошу. 
Обирай свої смаки.
 Смаки і себе. 
Дякуй і кланяйся, коли перед тобою розводять тиради про твій як комусь здається атвратний смак в музиці, лаках чи стазах. 
Найбільший гріх в той момент це погодитися. Обрати чіюсь думку, але не себе.
Обирай свою музику, вірші, одяг, бо Ти це любиш. А значить це частинка тебе. Коли ти заперечуєш Це, заперечуєш себе в певній мірі.

А заперечена, хоч частково, людин  скарб для психолога  нещаслива. Це як ходити з третьою рукою, ну типу можна, пораз навіть зручно, але від інших своє "уродство" ховаєш.
Обирай себе і припини носити в собі своє "уродство".
Ти ж бо думаєш, що його не видно. Та кожен другий зараз носить в собі такий "скарб".
Обирай себе і нарешті подружись з своїми тарганами, протри від пилюки скелети у шафі і почаюй з ними хоч раз.
Обирай і приймай себе, а якщо ти все ще в пастці дитячих страхів чи спогадів, то саме зараз. Так, вже час. Обери  себе і позбудься їх нарешті. Відбери у них кермо управління і нарешті обери себе і життя за своїми правилами. Так, буде страшно, швидкість і круті повороти інколи доводять до передінфарктного стану, але і вони додають свого драйву. 
Все ж це краще ніж їхати в багажнику придавлений своїми страхами.
Обери себе.
Вже час.


0 коментарі:

милий мій

00:33 Коли думки не дають спати 0 Comments

Милий мій, про що тобі розповісти?
Так, я знаю, довго не писала. Забула і зовсім зникла з горизонтів.
Сумував? Ой ну пробач. Не хотіла зайвої тривоги.

Так, про що тобі розповісти? Ти і сам бачиш, що живу. Живу як завжди. Дихаю, ходжу, бачу і слухаю. Що саме? Не важливо. Не треба то тобі знати. Тобі ж, милий, як батькам, достатньо "жива, здорова, ще незаміжня". Цього достатньо, бо ні мої внутрішні тривоги тобі вже не по плечу, ні мені до твого єства більш ніколи не дістатись. Ми з тобою, милий мій, будемо вічними коханцями, десь, у паралельному всесвіті. І ти знову вливатимеш в мене прану. Своїми довгими пальцями братимеш моє обличчя так, як зачерпувєш воду у джерелі, і цілуватимеш в лоба. Колись ми зможемо зустрітись на довше ніж виділило нам це життя. І одного разу сидячи десь у Венеції за столиком скажемо один одному страшні речі. Скажемо, що нам весь цей час не вистачало один одного.
Але до цього моменту ще півтора життя, ще кількасот моїх текстів, ще десятки моїх злетів і падінь і майже така ж кількість опублікованих книг. І всі вони, всі, міститимуть частинку тебе: як передбачення, куплене у сотій крамничці з сувенірами десь у Львові, як згадка - назва твоїх улюблених парфумів, як один з дурних вчинків моїх героїв - вони ж бо так будуть схожі на нас, але їм стане духу.
Милий, що тобі розповісти? Говорімо про коханців чи про те,як я вже 2 місяці намагаюсь не з'їхати з котушок чи про те, як я кожен вечір витягую себе з петлі.
Говорімо про коханців. Про них найлегше. Це як пілюля, або як лайфхак: щоб не боліло в одному місці, вдарь себе в іншому. Це відволіче твою увагу. І так, вони відволікають мою увагу від монстра, що зжирає мене з середини. Бо коли не відволікають, я сиджу в кабінеті невропатолога у своєму сарафані в горошок і, зжимаючи телефон в руці, намагаюсь розповісти Що зі мною, і при цьому не заплакати. Не зрадити витримку і не розридатись просто таки при невідомому мужчині в білому халаті, який дивиться на тебе як на 12-річну. Хоча, можливо він мав рацію. Перед тим тоді сиділа 12-річна, яка доводила йому, що нібито все добре, але чомусь немає сил встати з ліжка, апетит зник і сон приходить з першим промінням сонця. Так, все добре, але я починаю плакати просто таки посеред міста в кафешці, бо не можу терпіти. Так, нічого такого тільки сил от немає і не бачу сенсу жити. Так все добре, лиш я раз сиджу і ридаю, поки це пишу. Так все добре, просто це знову треба заткнути музикою, людьми, справами.
Про що це ми? Точно, милий, ми ж про них. Про коханців. Знаєш, зустрічаю таких всіх цікавих, але зламаних. Вони час від часу виносять мені мозок, щоб розбавити свою картинку, інколи я виношу собі мозок і всіляко вбиваю в свою голову, що вони дуже важливі в моєму житті. Між нами - ніщо, окрім слів, таких сороміцьковідвертих слів і оголених травм. Інколи ми кричимо і ридаємо один одному на плечі. І звісно це все поки лише у фразах, метафорах, епітетах та максимум в поглядах. Торкатись один одного нам гидко, гидко і боляче, бо тоді старі шрами можуть почати нити, а свіжі рани так і взагалі кровоточити. Але це не заважає нам як сліпим котятам тягнутись до чогось кращого. Мріяти про добре, про спокій і про почуття. Але зараз лише ми доводимо, що зацікавлення у почуттях у нас суто прагматичні, або і взагалі відсутні. У мене - у нібито бажанні розібратися як все працює і на чому побудована система, у них на прагненні розібратись з справами, що накопичилися. Ми всі такі зайнятоправильні, а я постійно повторюю собі, що не варто вв'язуватися у цю херню. Але бажання ікти від внутрішнього монстра і страх слів "вам потрібно звернутися до психолога" виганяє мене на нічні вулиці, вливає у вени вишневий сидр і дозволяє цілувати в лоба. Швидко, боязно і ледь помітно, але це стається. Це стається як і кількагодинні розмови і я навіть починаю танцювати  і сміюсь. Але це схоже більше на черговий вихід на біс, щоб концерт не закінчувався так швидко, щоб не довелось повертатися до себе і до тої пустки, що їсть моє нутро чайною ложкою. Щоб не довелось повертатися до тої мене, що вклякає на ліжку, а слова і події звалюються на мене як стара 9-поверхівка. І так, милий мій, тут по закону жанру я маю почати курити і плестись по вулицях з відкоркованою пляшкою, кричати, плакати. Робити що-будь, але подавати сигнали, що я ще жива, ще борюсь чи нервуюсь з того життя. А сил вистачає лише на тихе скавуління. І так, милий мій, в середині щось зламалось. А вони все ще складають мені вірші і періодично звинувачують у страху, червствості і ще в бозначому.

Внутрішні дощі навіть не заглушать зливи у місті. Я вже всоте потрапляю під них і промокаю до нитки, коханці звісно турбуються, прибирають пасмо вологого волосся з лоба і просять не хворіти, бо потім кажуть, що лікуватимуть мене. А мені це звучить так фальшиво, як би я заспівала. Ми постійно мило всміхаємось підколюємо один одного, а за цім всім, здається, штовхнеш ширму і провалиться все.
І так, милий мій, коханці це золото, це знахідка, якщо хочеш вбити свою нудьгу, але не тоді коли хочеш вбити себе. Тоді не допомагає.
Тоді нічого не допомагає. А переривають-перебивають дзвінки, переселення сусідки, і переписки, тоді і плакати негоже, і запухша не піду відкривати двері. Отак ховаю внутрішні зливи, розставляю скелетів і киваю тій дамі, що зжирає мене з середини. Бувай милий, до нової зустрічі. Ти в моєму серці як і пустка. 

0 коментарі:

прощаємось і махаємо

01:16 Коли думки не дають спати 0 Comments

Не уявляю як деякі читачі можуть переглядати мої старіші публікації. Для мене деякі з них така дурня, що читати я їх не можу, мене зразу починає підкидати. Але зрештою відзначаю про себе "добре, що вони взагалі є". Це ж все таки ріст, зміни, новий досвід. І це приємно.

Бачити і знати, що хоч щось робиш. Хоча інколи це "хоч щось робиш"  дається такими титанічними зусиллями, що ти ледве вигрібаєш. І найсмішніше, що всі ці сили і потуги внутрішні, а отже для інших - ти просто лежиш на ліжку, а в тобі світи руйнуються. А в тобі така пустка була, і така безвихідь, що здавалось, закриєш очі і втонеш. Навіки. Мені тоді було страшно. Кілька тижнів я знаходилась у стані коми. Ховалась від людей, не розуміла, що вони від мене хочуть і навіщо. Кожного разу, мені хотілось підійти до людини, потягнути за рукав і тихенько запитати на вухо: "навіщо це? Я ж мертва, я вже мертва". Але я мовчала і лише глибше втискалась в свої бетонні стіни і внутрішні руїни. Чесно? Я не знаю, що мене витягло, чи як я сама так змогла. Напевно, просто від світу вчасно почали приходити повідомлення. Вони почали з такою частотою приходити і такою наполегливістю, ніби ті сови з листом Гаррі Потерру. Я просто не могла ігнорувати слова, які звучали звідусюди:

програвати нормально, помилятись нормально, для того щоб досягти чогось, потрібно намагатись. Сотні разів. 

І я нарешті сприйняла цей інсайд. Хоча тоді мені, як і всім нам, здавалось, що вистачить лише цієї інформації. Що ти дізнаєшся якийсь секрет щастя, і все, ти божа корівка і щасливе цуценя і все в твоєму житті враз стане на місце і ніколи-ніколи ти більше не будеш на сумній хвилі.

Але ні, виявилось, що завжди потрібно діяти. Виявилось, що "намагатись сотні разів" це не метафора. Працювати дійсно потрібно. Завжди і з усім. З собою, з своїми почуттями, з своєю головою, працювати на свою мрію та заради свого щастя. І я хоча не впевнена, але здається я нарешті почала це робити. І від цього вільно і спокійно. Трохи медитацій, трохи практик, кілька сеансів лоботомії емоцій, і виявилось, що інші люди не винні. Овва? Так-так.

Ми всі не ідеальні, в нас свої  емоційні зажими, дитячі травми і стереотипи. Але я чи не вперше  щиро кажу, що я рада цьому. По-іншому ( за умови, що ми були б всі досконалими) ми були б нудні, і ні, я не кажу, що дитячі травми це круто. Насправді навпаки,  але ми ж уже не діти? Ми ж в силах, якщо захочемо, "зцілитися" і стати повноцінними.  Перестати шукати собі коханих лиш для того, щоб доотримати любов, припинити бачити іншу людину через призми свої стереотипів і комплексів, припинити жалітись на життя і казати, що хтось інший винний у твоїх бідах, припинити думати, що щастя в твоє життя може принести хтось інший, і що саме головне  - що світ проти тебе і ти не можеш банально жити, а не виживати.
Ми можемо, але ж і не кожен хоче це бачити. Не буду приводити до прикладу дічайші розмови, що в мене відбувались, але до мене дійшло нарешті те, що всі давно знали: або ти розбираєшся зі своїм життям і живеш так як хочеш, або жалієшся на інших. Знаю, що це дибільні висновки і якісь такі, як для 5 класу. Але мене просто вражають дорослі статечні люди, які при конфронтації, починають на тебе котити бочку і кричати "ти все вирішила, ну канєшно, тобі так простіше, нащо тобі заморочуватись". Таких людей хочеться тріснути по голові і попросити, щоб не тягнули мене в розбір своєї брудної білизни. І особливо не треба кричати "твої принципи все псують, не дають зробити тебе щасливою".

Мої принципи мене сотню разів витягували, хай як я не мала рації і як я тупила. Але Вони витягували мене. Тож чергова відповідь готова - я знову позбуваюсь людей у своєму житті. І добре що мирно позбуваюсь і здається це дуже правильне рішення. Бо всі що приходили останній півроку були як ілюстації моїх тарганів в голові.
Тож прощаємось і махаємо, усміхаємось і махаємо.
А з тарганами в своїй голові обов'язково треба йти миритись, щоб свиню не підсовували наступного разу 😃

0 коментарі:

Викинь ту чортову лопату!

13:47 Коли думки не дають спати 0 Comments

  • У каждого есть что-то вроде навозной лопаты, которой в моменты стрессов и неприятностей вы начинаете копаться в себе, в своих мыслях и чувствах. Избавьтесь от нее. Сожгите ее. Иначе вырытая вами яма достигнет глубин подсознания, и тогда по ночам из нее будут выходить мертвецы.
  • Стивен Кинг 
Гугл-фото показало мені зображення зроблені в цей день рік тому. Знову знайшла там тему вина. От мене щиро дивує, коли люди кричать "ой фу, як ти можеш пити сама?сама! Так же ніхто з нормальних не робить." А потім я дивлюся на життя тих, хто так кричить.
Ну вже ні. Краще так як як ніж так як ви. Алкоголізм не залежить від компанії, а від того наскільки часто вам хочеться пити і як багато потрібно випити, щоб задовольнити цю потребу. Так, саме потребу, бо в залежних це вже не бажання, а одна з потреб організму, щоб функціонувати далі.
І немає різниці в тому, що сьогодні чійсь день народження, а завтра ти йдеш гуляти, а далі неділя. Залежно лише від твого бажання пити, а все зовнішнє то від лукавого то все другорядне. Тож я не розумію чому в тому, що я обираю кращу компанію - компанію себе, є щось погане.

Ну але менше з тим. Більше мене цікавить що ще сталось рік назад, і знаєте як мінімум це був веселий вікенд. Квіти, останній дзвоник, тусовка, вино, шаурма, лезбійка і ще купа дивної дічі. І мій страх, як зараз пам'ятаю страх перед майбутнім, перед роботою. Здається все змінилося глобально, скільки всього зруйновано, скільки пройдено, скільки сказано і побудовано. Скільки всього прийшло до мене, от тільки здається що та сама маленька дівчинка зі страхом залишилася. Дивно, не пам'ятаю нічого з того періоду окрім слів подруги "ти справишся, бо готова". До чого я була готова? До нової роботи? До того що припиню стосунки з хлопцем? До переїзду і нових закінчень? Ну вже ні. Зовсім не була готова. Та і невже муситила?
Отак сиджу і в голові з'являються лише слова деяких людей "от якби ти жила ближче", "от якби так вийшло, що ти переїхала", "ну ти вже така чудова, все б було класно, лиш ти далеко". До мене довго приходило розуміння. Та і зараз я починаю нервуватись від того "розуміння",відкладаю телефон і втуплююсь у ліс за вікном.

Мені здається я переїла обіцянок і відмовок. Дивно, у всіх одна була: відстань, "ну ти ж розумієш". "Ну ти ж розумієш", це розуміння, яке їхало по мені катком і не було розумінням, то було запрошенням проїхатись ще раз. і зараз неймовірна злість в мені закипає, закипає, бо "сама дура", бо багато чого зробила неправильно, але разом з тим оговтуюсь і розумію, що не могла тоді зробити по-іншому: продовжувати ті стосунки, не вступити, піти працювати хтозна-ким, потім не розплакатись, і не вибігти з машини так ніби тобі між лопаток  встромили ніж, а поговорити і погодитися. Я тоді, рік назад, не могла без страху, без нервів і злості. Я тоді, місяць назад, не могла не схаритись і не вчинити скандалу. Я не могла, бо так боліло і це здавалося єдиним виходом.
Я не могла  тиждень назад вчинити по-іншому, тобто взагалі не могла тоді діяти, коли таке відчуття, що ти, як казав Кінг, береш свою маленьку лопатку для відходів і починаєш самокопання. Тоді, коли ти настільки захоплюєшся, що засипаєш себе тими відходами і хорониш у свіжовиритій ямі. Я з тою лопаткою сиділа і дивилась на неї як ідіот. Що робити? Копати далі і шлак тебе поховає чи перестати це робити, встати і піти? Я не наважувалась піти, адже вважала що це мені потрібно. Потрібно поховати себе під купою відходів, Карл!? Я підходила розкопувала яму, "так, ага, страх брати на себе відповідальність, ну дійсно, точно мій!", і кидала його на купку. Йшла від ями, бо знала свою біду і...через деяких час поверталась знову. "Ну от, низька самооцінка, так і знала" і додавала це до переліку моїх бід поки не назбиралась купа розміром з триповерховий багатоквартирний будинок. Тільки коли ця купа погрожувала завалитися, я стала думати що з нею робити. А знаєте Що треба? Перестати копати! Якого біса було витягувати всіх скелетів з шафи, якщо я навіть не хотіла знайомитись з ними?
Тепер я розумію, що чим більше займалась "самоаналізом" тим більше закопувала себе. Не робіть так,тому як і Кінг раджу: викиньте нахер ту лопату для самокопання! Не завалюйте себе брудом! Коли якась біда само по собі вимиється з-під грунту, як от низька самооцінка (золота ви там не знайдете, і не сподівайтеся) то почніть з нею працювати. Не доводьте до гріха ні себе ні інших. І мені замість гратись у будівничого своїх проблем вартувало просто розбиратися по одній з кожною. І, як би не бісячо це не звучало, таки діяти. Бо якогось біса в мені, коли все усвідомлюю, прокидається оце "не хо". Хочеш жити по-іншому? Хо. А робити щось для цього? Не хо. Хоч бери і бий себе сама головою об стінку. Хоча і тут варто усвідомлювати, що це моя підсвідомості, яка каже, що "ну ти ж якось вижила! Значить мої установки, мої механізми захисту тобі знадобились, знач не роби херні, продовжуй в тому ж дусі". Але проблема в тому, що я не хочу продовжувати в тому ж дусі. Я хочу мороженку і спокій в душі, а не заледве вигрібати і боятись всього. Я хочу мороженку.

0 коментарі:

Підписатися на: Дописи (Atom)