Як торкатись колишніх коханців
Врешті у свої 22 сідаю втомлена після перепалки в месенджері і розумію, що ніколи нікого не кохала. Була залежна, була втомлена, очікувала "долюбові", компенсувала свої вимоги перекриваючи потреби іншого, напивалась, займалась сексом, готувала їжу, говорила та навіть проводила сеанси психотерапії, але жодного разу ні каплі не кохала. Як і не кохали мене. Хоча можливо кохали, але тих людей, давно відкинула і не прийняла їхніх почуттів.
Я завжди була залежна. Капризне дитя, якому заборгували. І якщо на мій крик і плач ніхто не приходив, моя злість падала на голови кривдників ніби шматок арматури.
Чи простять мене чи пробачу я - це інші питання.
Головне, що мені в середині щось чешеться. Невже нутро відчуває цю святкову дату? Невже воно ще пам'ятає про наркотик, що сидів в мені?
Однозначно. Цього ніколи не забудеш, як ніхто ніколи не забуває свій перший раз. Такі річниці як ця дуже вартісні та болючі. Ти ніколи їх не чекаєш, але коли наступає дата, в середині щось перевертається і ти точно знаєш в чому річ.
А річниці закінчення перших серйозних стосунків ще більш особливі. На словах вони такі меланхолійні, романтичні, такі сильні. Але розумію, що 46 пропушених дзвінків у вайбері чи сльози, які ти ковтаєш і прикушуєш собі нижню губу, щоб не видати схлипу чи безцільне скитання днями з думками лише про одне - іншу людину не є чимось аж таки романтичним. Насправді це гівняний досвід, таки на 100% гівняний. Бо в такі дні в тебе здається їде дах, а на все що є в твоєму житті, тобі начхати.
Але що найстрашніше - все це вартує того, щоб його пережити. Бо без цього б досвіду ти не міг би жити далі. Я б не змогла точно. Без цих стосунків, без цього розриву я була б не я зараз. І начхати, що ми не любили один одного, що в нам це не виходило і не вийшло, бо ми намагались. Знаю, що в реальному житті слова "я намагався" такий собі аргумент, але розумію скільки між нами всього стояло і скільки ми всього подолали. Ці стосунки були ненормальні, в них провалювалась з головою, в них не вірила і не могла жити без них. Крутішого допінга для мене не існувало. Так жадати іншу людину, так жадати любові та тепла, що витрушувати його з істериками та сльозами. Навзаєм намагатись віддати все своє тепло та турботу, яку вимагає людина з такою силою ніби зараз викрутить тобі руки. Потім після чергової сварки запускає в стінку телефон, коли ти сказала не те.
Це не так страшно як звучить. Були примирення. Ми переживати етапи "привіт, як справи?", і етапи п'яного сексу і шампанського на вулицях закинутого міста. Етапи пошуку бариги і сну в холодному будинку його бабусі. Етапи лежання на пекучому асфальті та прогулянки босоніж. Етапи "дай пароль від своєї сторінки" і " все нормально".
Скажіть мені, що це були гівняні стосунки і я ніколи з вами не погоджусь. Ми тоді були саме такими як могли бути. Не треба тут розповідати, що все могло б бути не так. Не могло, бо ми хотіли саме так, зі всіма провалами і взлетами, зі всіма недомовками та відштовхуванням один одного. І одного разу ми захотіли це припинити, не вперше, але вперше так сильно. Вперше ми з такою силою відштовхнули один одного і вирішили, що так краще. Не зразу, але вирішили, що поодинці краще ніж разом.
Не знаю, інколи в мене є передчуття з приводу людей. Інколи можу провідчувати чи буду спілкуватись з людиною і чи вона "моя". Не знаю, що з приводу його, не знаю як все повернеться, але він здається вже іншою планетою, від якої я пішки пройшла третину Космосу. Його оболонка, тобто фізичне тіло, здається мені таким далеким. Він вже такий дорослий і не побоюсь цього слова - чужий. Він вже скільки всього пережив і побачив, скільки злості виливалось в його різких руках і криках. Скільки ран він отримав і скільки болю завдав, собі. Невже люди можу здаватись ще більш далекими? Розкажіть мені про процес, коли людина, кожен сантиметр тіла якої ти торкався і любив, стає раптом іншою. Настільки, що ти навтіь боїшся простягнути руку і торкнутись. Це здається божевільною ідеєю. Бо в середині тебе живе страх що, коли доторкнешся - пальці відчують холодний камінь.
Як торкатись колишніх коханців?
В мене є рецепт: ніколи їх не торкайтесь після того як ви возненавиділи один одного. Тікаю. Втеча - спосіб захисту від того, що може відкритись, після того як я торкнусь його.
Боюсь, але ніколи не забуду. Ті моменти ДО - повністю моя власність. Мої спогади, моє все чесно нажите. І це нажите, було надзвичайно важливим періодом життя. Таким, який не можливо ні заховати ні пропустити.
Хоча досі соромно, що я пишу про це. Досі здається, що чужі розбирають твоє життя на частинки, обговорюють та оцінюють тебе. Та нарешті приходить розуміння, що писати про те, що ти відчуваєш для мене обов'язково. І те, що я відчуваю, то моє, а те, як ви це трактуєте - то ваше.
0 коментарі: