Брехуха
"Тема, людям потрібна Тема" - крутиться в мене в голові. "Пиши про щось конкретне". Людям потрібні пости. Так, і навіть тим, які вважають себе єдиними читачами. Тож людям потрібно. І про що буде наступний текст? І...все. Все летить в Тартар. Я падаю на ліжко і в грудях шалено калатає серце. В голові німе питання: Що зі мною? Що зі мною?
Довго тиняюсь в себе в голові, заходжу у внутрішній храм і відповідь нарешті народжується: Ти просто не знаєш. Що? Про що? Ти не знаєш себе. Дивно і дико було приймати цю думку, але зрештою вона вірна. Останнім часом я втратилась і стала брехухою. Адже як я можу казати, що головне в моєму житті це письмо, коли я не можу сісти і вигадати тему, та чорт з тою темою. Коли я просто не можу сісти писати. Телефон вже переповнений незакінченими замітками, дивними історіями і вибухами моїх емоцій. У тих словах ще відчувається пил і тепло минулих внутрішніх битв, але в мене ні каплі цікавості до них. Я більше стала виражати, ні не відчувати, але емоційно виражати. Говорю людям "здрасті" на їхні тупі "здрасті", майже відмовилась від макіяжу на період хвороби і не боюсь спати обіймаючи ногами одіялко. Більше готую і нарешті купила тунця у банці. Я нарешті прийняла у свою кімнату сусідку і абсолютно можу сказати, що готова до іншої людини поряд. І ця готовність виражається у дивних для мене (відлюдька) способах: я готова чесно визнавати право людини на свою рівну частину території, готова зважати на її потреби і прислухатись навіть до бажань. Я готова.
Часто вечорами почала запитувати в себе, що я хочу на вечерю і о мій бог навіть холодильник побачив, щось на кшталт овочів. Я рада, що оживаю, хоч би коли не почався час смерті, він вже закінчується. Але це до біса дивне відчуття, адже старих звичок, старих моїх характеристик майже не залишилось. І мені страшно. Не стало в певний період письма, зацикленості на фемінізмі, пішло відчуття поломки. Звісно стало менше страху, менше дурниць і істерик і ненависті.
І тут ремарка: мені хотілось би про це все писати гарно. Писати як Полозкова про свої невдалі романи. Але я не можу. Таке відчуття, що я хотіла виправити баг у своїй внутрішній системі, а випадково знесла її під нуль. І цей нуль - нуль знань, хто я і що собою представляю, які тепер в мене характеристики, мене лякає. Тому немає закручених історії та дивних епітетів, які б запаковували якусь неважливі діч у гарну обгортку. Їх немає. Ні, дивні смішні історії залишились, немає пустих слів. Немає бажання здраматувати біль чи трагедію. Трагедії і так є: хвороби там, злі жіночки в маршрутках, злі люди загалом. Але вже немає (або його суттєво менше) бажання бути для когось/здаватись такою/ створювати враження. К хєрам все (пробачте мою французьку).
Бо я хочу ожити. Не хочу закопувати себе ще далі.
Я не хочу ставати злою, не хочу, щоб після моїх геройських 4 чи 5 років ведення блогу і крику про пошук себе, все прозаїчно закінчилось на періоді " я знайшла роботу і завал на останніх півроку навчання", тому не пишу, тому все потім. Я не хочу міняти роботу на себе. І зрештою не хочу працювати на такій роботі все своє життя, і навіть цілий рік не хочу. Ситуації в ході роботи показують мені, що робота в загальному вимагає таки великих сил - праці - і як мені вже сьогодні пояснили - навіть понаднормованої і по раз безоплатної. Я засмучена, що так потрібно, але я рада, що усвідомила, що це не для мене. Писати понаднормово чи хоч займатись тим, що тобі до душі - понаднормово все так само важко, але трохи приємніше, ніж так як зараз. І це трохи дає мені сили, знати, що я все ще обираю письмо. І це трохи засмучує мене, бо бачу як люди міняють себе на бридку роботу і всією душею ненавидять її.
І я поки вчусь: шукати роботу, пізнавати що мені подобається і зрештою вчусь знову чи навпаки вперше щиро проявляти почуття. І я навіть хочу написати про своє літо, адже воно було не настільки нудним, як мені по раз здається.
А для тих хто шукає сенс, то він всюди є. Як і теми є всюди, просто інколи саморефлексія це найкраща річ в світі для того, щоб зрозуміти що потрібно тобі і хто ти такий. І тепер питання: а хто ти такий, думав?
Можеш не писати, просто відволічись від пошуку сенсу в цьому тексті і знайти його в собі
0 коментарі: