Милий мій, про що тобі розповісти?
Так, я знаю, довго не писала. Забула і зовсім зникла з горизонтів.
Сумував? Ой ну пробач. Не хотіла зайвої тривоги.

Так, про що тобі розповісти? Ти і сам бачиш, що живу. Живу як завжди. Дихаю, ходжу, бачу і слухаю. Що саме? Не важливо. Не треба то тобі знати. Тобі ж, милий, як батькам, достатньо "жива, здорова, ще незаміжня". Цього достатньо, бо ні мої внутрішні тривоги тобі вже не по плечу, ні мені до твого єства більш ніколи не дістатись. Ми з тобою, милий мій, будемо вічними коханцями, десь, у паралельному всесвіті. І ти знову вливатимеш в мене прану. Своїми довгими пальцями братимеш моє обличчя так, як зачерпувєш воду у джерелі, і цілуватимеш в лоба. Колись ми зможемо зустрітись на довше ніж виділило нам це життя. І одного разу сидячи десь у Венеції за столиком скажемо один одному страшні речі. Скажемо, що нам весь цей час не вистачало один одного.
Але до цього моменту ще півтора життя, ще кількасот моїх текстів, ще десятки моїх злетів і падінь і майже така ж кількість опублікованих книг. І всі вони, всі, міститимуть частинку тебе: як передбачення, куплене у сотій крамничці з сувенірами десь у Львові, як згадка - назва твоїх улюблених парфумів, як один з дурних вчинків моїх героїв - вони ж бо так будуть схожі на нас, але їм стане духу.

Милий, що тобі розповісти? Говорімо про коханців чи про те,як я вже 2 місяці намагаюсь не з'їхати з котушок чи про те, як я кожен вечір витягую себе з петлі.
Говорімо про коханців. Про них найлегше. Це як пілюля, або як лайфхак: щоб не боліло в одному місці, вдарь себе в іншому. Це відволіче твою увагу. І так, вони відволікають мою увагу від монстра, що зжирає мене з середини. Бо коли не відволікають, я сиджу в кабінеті невропатолога у своєму сарафані в горошок і, зжимаючи телефон в руці, намагаюсь розповісти Що зі мною, і при цьому не заплакати. Не зрадити витримку і не розридатись просто таки при невідомому мужчині в білому халаті, який дивиться на тебе як на 12-річну. Хоча, можливо він мав рацію. Перед тим тоді сиділа 12-річна, яка доводила йому, що нібито все добре, але чомусь немає сил встати з ліжка, апетит зник і сон приходить з першим промінням сонця. Так, все добре, але я починаю плакати просто таки посеред міста в кафешці, бо не можу терпіти. Так, нічого такого тільки сил от немає і не бачу сенсу жити. Так все добре, лиш я раз сиджу і ридаю, поки це пишу. Так все добре, просто це знову треба заткнути музикою, людьми, справами.

Про що це ми? Точно, милий, ми ж про них. Про коханців. Знаєш, зустрічаю таких всіх цікавих, але зламаних. Вони час від часу виносять мені мозок, щоб розбавити свою картинку, інколи я виношу собі мозок і всіляко вбиваю в свою голову, що вони дуже важливі в моєму житті. Між нами - ніщо, окрім слів, таких сороміцьковідвертих слів і оголених травм. Інколи ми кричимо і ридаємо один одному на плечі. І звісно це все поки лише у фразах, метафорах, епітетах та максимум в поглядах. Торкатись один одного нам гидко, гидко і боляче, бо тоді старі шрами можуть почати нити, а свіжі рани так і взагалі кровоточити. Але це не заважає нам як сліпим котятам тягнутись до чогось кращого. Мріяти про добре, про спокій і про почуття. Але зараз лише ми доводимо, що зацікавлення у почуттях у нас суто прагматичні, або і взагалі відсутні. У мене - у нібито бажанні розібратися як все працює і на чому побудована система, у них на прагненні розібратись з справами, що накопичилися. Ми всі такі зайнятоправильні, а я постійно повторюю собі, що не варто вв'язуватися у цю херню. Але бажання ікти від внутрішнього монстра і страх слів "вам потрібно звернутися до психолога" виганяє мене на нічні вулиці, вливає у вени вишневий сидр і дозволяє цілувати в лоба. Швидко, боязно і ледь помітно, але це стається. Це стається як і кількагодинні розмови і я навіть починаю танцювати  і сміюсь. Але це схоже більше на черговий вихід на біс, щоб концерт не закінчувався так швидко, щоб не довелось повертатися до себе і до тої пустки, що їсть моє нутро чайною ложкою. Щоб не довелось повертатися до тої мене, що вклякає на ліжку, а слова і події звалюються на мене як стара 9-поверхівка. І так, милий мій, тут по закону жанру я маю почати курити і плестись по вулицях з відкоркованою пляшкою, кричати, плакати. Робити що-будь, але подавати сигнали, що я ще жива, ще борюсь чи нервуюсь з того життя. А сил вистачає лише на тихе скавуління. І так, милий мій, в середині щось зламалось. А вони все ще складають мені вірші і періодично звинувачують у страху, червствості і ще в бозначому.

Внутрішні дощі навіть не заглушать зливи у місті. Я вже всоте потрапляю під них і промокаю до нитки, коханці звісно турбуються, прибирають пасмо вологого волосся з лоба і просять не хворіти, бо потім кажуть, що лікуватимуть мене. А мені це звучить так фальшиво, як би я заспівала. Ми постійно мило всміхаємось підколюємо один одного, а за цім всім, здається, штовхнеш ширму і провалиться все.

І так, милий мій, коханці це золото, це знахідка, якщо хочеш вбити свою нудьгу, але не тоді коли хочеш вбити себе. Тоді не допомагає.

Тоді нічого не допомагає. А переривають-перебивають дзвінки, переселення сусідки, і переписки, тоді і плакати негоже, і запухша не піду відкривати двері. Отак ховаю внутрішні зливи, розставляю скелетів і киваю тій дамі, що зжирає мене з середини. Бувай милий, до нової зустрічі. Ти в моєму серці як і пустка.