За 23 години до

Остання спроба, останні 2 вільні години, що в мене є в цьому році, я витрачу на підсумок, чи хоча б спробую. Бо не виходить в мене писати про цей рік по-нормальному: зазвичай люди скурпульозно розбирають всі події на дрібні частки і зважуюють. В мене так не виходить, не виходить і вишукувати погане. Цей рік був сумбурний, він пролетів як мить. Охохохо і я кажу праву. Інколи час зупинявся: як от перед вступними іспитами на магістратуру і зимовою сесією. Тоді я відчувала біль, недосип та спустошення кожною клітинкою свого тіла, але як тільки випробування проходили, хвилини починали летіти знову.  І я ні про що не жалію. Адже без контрастів  нам би було наздвичайно нудно.
Я зустрічала цей рік з коханою людиною і саме в новорічну ніч втратила лік часу. Напевно через те і не зчулась як все пролетіло. Пролетіли зимові канікули на останньому курсі бакалаврату, я написала бакалаврську, хай йому грець (не в останню ніч)!
Я зустріла свої 21, які б мали бути дуже свідомі та серйозні, а вийшли смішними, розслабленими і забудькуватими поряд з друзями. В свій 21 день народження я нарешті задекорувала кімнату так як хотіла, їла піцу, фотографувалась з кулькамиии з гелієм і надзвичайно багато сміялась, а найрідніші з різних кутків світу мене вітали. Також взимку я експерементувала з волоссям, була такою кольоровою якою хотіла, а допомагала мені в цьому мама.
Ще наздвичайно багато гуляла і насолоджувалась снігом. А коли прийшла весна, я обтяла своє волосся і цим самим закінчила еру довгих кос. Добре, що і з коротким волоссям я мала доволі милий вигляд, і здається стала виглядати трішки молодшою, адже вино мені тепер продають ще рідше.
 В цьому році не обійшлось і без свині від факультету: я отримала незаслужений трояк з державного іспиту і вперше за років 6 розревлась мамі в слухавку з схлипами і істерикою. Я пережила це (о боже як не дивно) і отримала потім 5 за бакалаварську. Спобували б вони мені її на ставити з моїм захистом.
 Тоді вже я думала прощатись з факультетом, з навчаням та поринати в "типу" сімейне життя, але доля, я, і мій хлопець вирішили зовім не так. Тоді в мене в голові щось клацнуло, і зрозуміла, що якщо не вступлю значить, зраджу собі. І  собі не зрадила, але 2 річні стосунки закінчитись дуже неочікувано і боляче. Але і це пройшло. І я зараз наздвичайно вдячна цій людині, що вона була в моєму житті.
Влітку неочікувано я потрапила на роботу і затрималась на ній аж до тепер. Нещодавно було вже півроку. І це велика робота над собою в першу чергу та досвід дорослішання. Це огого який крок вперед для мене,чи куди я там йду. Літо також принесло весілля близьких мені людей, і це була казка. Я вперше побувала у ролі дружки.
Осінь принесла мені нових друзів і розуміння старих. Я не знаю як назвати цей процес, коли ти починаєш любити своїх друзів ще більше. Не залежно від того, які вони чи який характер мають чи який в тебе поганий настрій: ти просто сприймаєш їх і дякуєш, що ці ненормальні поряд і завжди підтримають, допоможуть і ти готова на взаємні кроки. Напевно, з часом ми просто вчимось більше цінувати своїх близьких.
Осінь принесла нові знайомства і "вихід в світ" дайбоже. Багато контактів перемкнули в голові і світогляд змінився, завдяки книгам, людям та випадкам. Я так вдячна всьому що сталось. кожній людині, яка брала участь у моєму житті в цьому році. Вдячна що випадок чи всесвіт наштовхнув мене на деякі думки інших людей, які я раніше не бачила чи не приймала. Дякую собі, що перестала бути таким сліпим бараном ( це я про знак зодіаку). Не скажу, що навчилась дипломатії, але гнути свою лінію, якщо вона вже впоперек горла іншим стала чи є докорінно неправильною, перестала. Також навчилась трішечки уникати і не спілкуватись із людьми вампірами.
Зима мені принесла 2 концерта. Двааааа. Як на мене то просто бум, особливо, якщо зважити, що вони були з різницею в кілька днів. І ці емоції не забути. Як і не забути свій перший раз у новенького майстра пірсингу, думаю вона мене також не забуде. Перший прокол як не як. Ну загалом якщо випустити лірику, то зима подарувала мені пірсинг в пупку.
Хоча без неприємностей жодний рік не мине:так цього року в мене були погані стосунки  з мобільними телефонами. Перший я випадково втопила ще влітку, а другий, новий, вкрали в маршрутці. І саме в переддень Миколая. Я вам скажу нічого собі такий подарунок на свято. Але і з цього потрібно брати уроки: я зрозуміла, що була просто неперевершеним задротом. Та і залишаюсь, але тепер просто бачу цю вбивчу тягу, тому думаю ще трохи без телефону мені не завадить ( хоча на правду я вже на стінки лізу). 
Тож ось так скомкано, ще б розписалась, але часу немає. Цей рік був щедрий на втрати, щедрий на істини і щедрий на близьких людей. Я дякую всесвіту, що залишив зі мною моїх близьких цілих та здорових, дякую, що лишив при мені моїх друзів і додав кількох. Дякую, що змінив мене і навчив трохи більше розбиратись у житті. Дякую, за можливіть писати і за можливість святкувати. Дякую 2017 ти був крутий попри все, а 2018 я зроблю ще крутішим.
І ще примітка: бережіть здоров'я, чесно, бережіть. Це ще одна важлива штука.

Прийдешніх всім свят, щасливого нового року і тепла в серцях.
А я удаляюсь під збірку новорічних пісень у новий щасливий рік

"Classic Christmas Music with a Fireplace and Beautiful Background (2017)"

і тут починаються сльози

з ним все нормально, він просто тобі не подобається

Інколи ми грішимо на всесвіт, людей і випадки. Але насправі з цим всім все в порядку.
 З ними - все впорядку
- така думка приходить до тебе, коли ти вже майже виходиш з кімнати. Але потім твій погляд ковзає повз дзеркала, і ти ось так просто кажеш йому (тамтій собі, що дивиться сумними очима) - з ним все нормально, він просто тобі не подобається. І причина зовсім не в його темному волоссі, карих очах чи якійсь тотальниій впевнненості та турботі. Причина зовсім не в цьому. І навіть не в зрості, вазі, усмішці чи стилі. Ти згадуєш в себе в голові анектод з смішого пабліка: є випадки, коли дівчина хоче вибісити і довести до ручки зовсім нормального хлопця. І що б він не робив для неї - їй все буде не подобатись. Це відбуваєтсья тоді, коли він зовсім її не подобається.

от і все. І від цього хочеться розридатись. Бо раніше можна було клясти весь світ, цей хлопець егоїст чи черствий, інший закритий, тертій нічого для мене не робить. А тут ти зустрічаєш того, який своєю впевеністю заражає навіть тебе, той, кому надзвичайно важливо, щоб ти поїла, тепло одягнулась. Той, який завжди приїде, зробить, прийде на допомогу і просто не зможе відірвати від тебе очей. Той, який буде не спати разом з тобою,  коли ти майже спиш над конспектами, який буде брати за себе подовину завдань, буде тягнути і допомагати. Той, що заспокоїть і, здається, любитиме тебе будь-яку.
А ти замість радіти всім його якостям докопуєшся до нього і вимірюєш якимись рамками, стереотипами і навіяними уявляннями. І проблема зовсім не в хлопцю, не в світі і не в випадку.
А в мені. Це насправді я сама себе заганяю в рамки і уявні ідеали. Це я себе постійно краю, змінюю. Це я собою постійно не задоволена. І тут не просто "Я сама собі не подобаюсь". Я себе навіть не приймаю такою. Ось такою як є: з тупими жартами з лінню до прасування речей і одягом розмір якого не співпадає з "XS" і о боже навіть не "S", не люблю себе з синцями під очима та іншим. Тож чи зможу я когось полюбити іншого, якщо я не люблю сама себе?
В жодному разі. Бо на мені так багато мірок і ярликів. Скільки окулярів з стереотипами. Що за цим навтіь не розумію,де справжня я. І к бісовій матері хай розбираються всі стереотипи, хай розбиваються навтіь склом всередину.

Бо розумію, що всесвіт дає нам все що ми хочемо.І він зовсімне зламаний, а зламані ми. Це в нас проблема, а не в енних хлопцях та перепетіях життя.
Це те, що я не казала собі. Насправді я через нелюбов до себе не можу прийняти інших людей у своєму житті, це насправді через свою поломку я не можу робити те, що хочу і жити як хочу.
І від цього хочеться плакати.
Ні, не так. Від цього усвідомлення, яке стріляє мені в голову, і яке я потім проговорюю зі своїм же відображенням,  починаю ревіти. Отак, стоячи в куртці посеред кімнати, вода починає заповнювати мої очі, і виливатись.  Реву від безвиході. Значить в мені зламаний механізм, і я НЕ вмію.
"Господи, ти ще не впевена в цьому повністю? "- запитую я себе витираючи червоні очі.
"Згадай їх всіх -  попередніх. Ти всіх їх намагалась полюбити, і заразом ти френдзонила по півроку по року. Але чому ж так виходил? Кожен з них був втіленням твоїх бажань на той момент: смішний і приємний, як справжній друг-хлопець у 15 років; спершу сором'язливвий, а  потім запальний і шалений з вогнем в очах далі; відірваний трохи від світу і помішаний на музиці з замашками філософа; тусовщик з вітром в голові і шаленими планами; меланхолійний і дивний, з яким можна було проводити опівнічні переписки. А тепер ось цей: втілення турботи, впевненості та сили. Все як замовляла. Але і з ним щось не так.
А знаєш що? Він просто тобі не подобається. Тобі просто ніхто не може сподобатись, поки шукаєш "щось не те". У собі, у інших, у цьому світі. Щось не те - це твоє неприйняття себе, це твоя не любов до себе."
 І поки в мені є це "щось не те", я бачитиму його в кожному хлопцю, в кожній людині. це "не те" вже вилазить мені боком, істерикою, злістю та розгубленість. Але я продовжую битись головою об стіну і кричати що з іншими "щось не те".
Нарешті зрозуміла слова, що "замість тебе, тебе ніхто не зможе долюбити". Так, є подарунки, квіти, зустрічі, фільми, прогулянки, але все "не те". Я зажимаюсь в собі і прояви з боку інших лише розпалюють мій егоїзм, який з'їдає більше старань і душ, але зовсім не гріє мене саму.
Тож я вчергове зриваюсь на інших, бо вони роблять, але ви ж уже знаєте "все не те", і хочу йти в магазин. Одягую куртку, дивлюсь на себе в зеркало. І до мене пригоходить думка:
та ж з ним все нормально, він просто тобі не подобається.
і тут
починаються сльози

істєріка ON

Ми стали тими, з кого сміялись і тихо зневажали. Ми стали тими ж самими, ким обіцяли ніколи не ставати. Від нас тепер тхне втомою, ми шукаємо зручних крісел та адекватної їжі, бо розвалюємось на очах. І дорослі виховані люди починаємо істерити як маленькі діти, а все тому, що нам боляче. Втома проламує нам попереки та кидає каміння на плечі, і з таким вантажем довго йти не можемо.
Чи б знав хтось з нас, що ми будемо точно знати, ЩО нам треба, але свідомо відмовлятимемось від цього, бо вважаємо, що заслабкі?
Приємно було в свої 18, коли ти не знаєш, "що там?", "що далі" і єдине, що ти фіксуєш, це свої почуття та емоції. Ти прислуховуєшся до світу, і в ньому лунаєш ти сам: у навушниках, у людях, у подіях, у атмосфері. Ми знали, що ми хочемо - жити повільно: пити з красивих бокалів, мати гроші на зустрічі з друзями у пабах та кафе, мати гроші на покупки одягу, що забажаємо. Коли ми все ще отримали, вже не знаємо, що робити далі.
І все  - немає фокусу у істинах. Немає жаги до них. Запитайте: ми знаємо, як заробити гроші, як побудувати стосунки і що для цього треба, ми знаємо, чому краще з кимось аніж сам, ми знаємо, чому варто не забувати друзів, ми знаємо, чому краще тихе щастя ніж гучний пафос, ми знаємо, чому по-доброму краще ніж "та пішли ви всі", ми знаємо, ми все знаємо...але
найчастіше про потребу жити разом, мені говорять до чортиків самотні та відлюдькуваті, про стосунки говорю я, котра боїться тепер того як вогню і тікає, про про друзів, ті люди які вже не телефонували "своїм" кілька місяців. Ми всі прекрасно знаємо чому? нащо? і як? Але ми не зробимо цього, ні, і навіть не будемо намагатись.
Бо цей світ кинув нам на плечі купу турбот та "проблем" і ми не встигли відсахнутись від них, не встигли скинути. І все що ми тепер робимо, це впадаємо в істерику, бо не знайшли зручної кафешки о 23 годині в суботу. Ми просто відкидаємо цей світ і починаємо його ненавидіти. Нам не вгодили, нам не знайшли. Люди і причини розмиваються, залишаєшся ти і цей світ. Ти як мала дитина і байдужий світ. І нам продовжують годувати морквяним пюре, а ми капризувати, але жерти.
І поки ми нарешті схаменемось і почнемо таки робити щось, нас напакують морквяним пюре (або ще чимось гірше) по самі печінки.

диво-жінкИ

Жодна супер-сила уявних героїв не порівняється з силою пересічної жінки/дівчини. Але в той же час, коли у фільмах ця супер-сила є явною: вміння вмазати так, щоб печінка випала чи кинути в когось автобусом, то в реальному житті супер-сили дівчат не помічає ніхто, ба навіть ці супер-сили нівелюються.
Чоловіки та жінки рівні (я сподіваюсь), але різні. Втой же час в жінок є козир, від якого виграють лише чоловіки, дивно чи не так?
В жінок напрочуд велика віра, вони можуть з будь-якого чоловіка (ну майже) зробити супергероя, вони настільки вміють вірити, підтримувати, заспокоювати та давати сили, що чоловік поряд з такою жінкою, дійсно захоче гори звертати і зверне їх обов'язково. От тільки,  як і у всіх супергероїв, у жінок проростає альтруїзм, дуже нездоровий, пораз самовбивчий альтрузм.
Розумію, що підтримувати чоловіка можна, і потрібно, але ж не за свій рахунок. Не за рахунок віри в себе і любові до себе. А ми прямо таки матері-героїні, блін, заради якогось Ростіка, що приріс до дивану, готові героїчно і з суперсилою пахати на 3 роботах та в рот йому заглядати. І вміємо так же героїчно в себе не вірити. Не вірити у власний талант, власні сили. Вірити, що думка особи чоловічої статі (навіть якщо він  менш досвідчений, чи менш розумний) обов'язково є авторитетнішою ніж наша власна.
І я просто сходжу зрозуму від нашої супердурості. Адже дивилась ТЕДх про спроби та помилки, і там йшлось, проте як на свої помилки чи невдачі реагує чоловіча та жіноча статі. Чоловіки, навіть якщо їм не вдаєтсья з першої-другої спроби, все одно продовжують добиватись результату, вони запитають, вони дістануть відповідь і при цьому будуть самовпевнені і спокійні.
ЖІнки ж якщо перші спроби завершились невдачею, спершу подумають, що з ними щось не так, що вони не розумні і що самі винні, а потім кинуть спроби, зазвичай навтіь не запитаючи поради, бо "це не так як треба".
Плюс: є статистика, що чоловіки подають своє резюме на вакансію, якщо вони підходять хоча б на 60% вимог, жінки в цьому самому варіанті подають  своє резюме лише за умови 95-відсоткової відповідності своїх навичок. Що це означає? Що ми жінки вимагаємо від себе або ідеалу, або відмовляємось від всього.
Нас виховує таким суспільство: якщо ти не маєш 95% ймовірності на перемогу, то навіть не намагайся. І звісно жінки здаються, хоча за тих самих умов чоловіки і не думають здаватись. Хіба хоч один з них турбувався про зламаний ніготь перед побаченням чи про те, як культурно скзаати, що потрібно в туалет чи що дівчина не образиться, якщо він скаже, що це місце і люди його бісять? ем дайте подумати. Ні,  жоден. А дівчата  панічно бояться бути не ідеальними: схуднути до приїзду хлопця/до свят. Сподобатись його сім'ї, сказати про те, що тебе не влаштовує, щоб він не образився, погодитись на зустріч, навіть якщо, тобі не зручно в цій годині.
Ми дійсно  як ніндзя балансуємо і борсаємось в цьому неідеальному житті, щоб здаватись ідеальними.
Попровачка, щоб лише здаватись, бо  ідеалунасправді  не існує.
І  до решти якщо комусь з дівчат подобаєються такі "танці", то це лише їхня воля, але з іншого боку заради чого? Заради хлопців? Заради того, щоб сказали, що ти ідеальна чи хороша господиня чи господи заради чого ці жінки ламають собі життя? Я не знаю.
Чи можливо заради роботи?
В мене був випадок, та де, не один, коли на роботі шеф ставився до підопічної навіть не як до "шматка м'яса" і не як до меншої сестри, яку можна обзивати (ну ви вловлюєте яке це ставлення), а навтіь як не знаю до кого. Нещодавно він дозволив собі сказати їй  "закрий рота". Ой перепрошую, не так "закрийТЕ рота". Це ж робота, там ще всі на "Ви". І я жалкую про одне - що не вступитись за неї, що не скзала, що це не номрально, ба більше того, що це по-мудацькому. І вона промовчала, думаю більше від шоку, але все ж...
Мені сумно за жінок, бо вони зовсім не вміють себе цінувати, а бути впевненими в собі також не дозволяють, бо помятаєте ж оці 95% відповідності!
 Тому ми применшуємо свої таланти, здібності, можливості та силу. І зовсім не обов'язково мати цю силу в м'язах, чи в гарненькому обличчі, зовім ні. Але поки ми в себе не віримо, що презентуємо лише у зовнішності, і прагнемо до знов уж таки неіснуючого ідеалу - модельна фігура, зачіска і мейк як з обкладинки журналу, в сексі лише акробатичні пози як в порнороликах. Ми думаємо, що якщо покажемо лише такими, то нас полюблять і приймуть інші наші недоліки, а там гляди і ми себе полюбимо. Тож навтіь любов до себе і самоповагу ми думаємо, що отримаємо лише через чоловіків, лише через цю призму любові.
Але дівчата, камон, та це ж діч.
Пострійно впадаємо в дві крайності
1. Коли дівчата через призму сприйняття них хлопцями женуться лише за зовнішньою красою і модою (навтіь у вигляді губ) і постійно вишукують недоліки у собі, настільки, що більшості опитаних дівчат не подобались їхні носи. Звідки ви думаєте взялись ці штамповані дівчата, які у Інстаграмі виглядають як одна?
2. Коли дівчата такі "буду виглядати якнайгірше" якщо мене хтось полюбить таку, то він прямо має чисте серце. Камон, у нього з зором щось не так, а не з серцем.

Тому я за те, щоб виглядати як ми хочемо. Без гіалуронки в губах "чтоб палюбілі" і без мішків на нас "чтоб ктота чота рассматрел в нашіх душах а патом в тєле". Бо це знову ж таке орієнтування на зовнішній вектор - на когось, воно робить нас залежними від чієїсь субєктивної і далеко не експертної думки про нас самих.
Я за баланс, не як вічайдух в пошуці ідеалу, а як людина, яка важає, що спершу потрібно полюбити себе, і поважати свої почуття і бажання, а потім можна вже дивитись на інших і нести добро цим іншим. І любов нести і цвіти нести і чуш всяку їм нести.
Кароч
 полюбіть себе і несіть всьо шо хочете і кому хочете. Цьом.

гівняні дні

От бувають гівняні дні. Бувають такі, що з них не можливо витягти сенс, урок чи ще щось.От навіть з тебе нічого не можливо витягнути окрім злоби. І на кожний поштовх у маршрутці реагуєш лише оскалом та піднятими бровами. І ти собі всоте прокручуєш випадки, слова та зводиш рахунки в голові. Буває майже провтикуєш через це маршрутку, а буває ні. І от так в  задумливому стані сил та милості тобі вистачає лише на лічені хвилини. А потім тебе тотально затоплює злоба, злоба і жаль і розбиті сподівання.
Тут немає кого винити, лише себе, але і кожного разу бути цапом-відбувайлом, навіть для себе, сил немає. Думаю, що з деякими людьми б краще не бачитись, краще б вони як покійники - пішли і не повертались. Жодних повернень і жодних з'їдених нервів, жодних тупорилих зустрічей. І дійсно злоба з'їдає мене, бо тотальна втома, що проступає на лиці синцями під очима з відливом бордового, вже немає де приткнутись. Життя, ніби, з загіпсованими ногами біжить, намагається свій темп зберегти, але ж це анріал. І від всього піздецу я починаю харитись на людей, які хочуть допомогти, які хочуть, щоб ожила з цього летаргійного сну-срачу, а я чомусь біжу за злими іншими, яким начхати на мої сили, для них лише "мушу і треба".
Одне добре, я навчилась визнавати свої помилки і обдумувати ситуації, а то раніше б просто виписувала всі почуття і кляла несправедливе небо. Зрештою, це моє життя і я вирішують, що і як буде.
Поки не все так класно з сесією, я майже не сплю, продуктивності ніякої і купа завдань на голові, а ще привиди турбують мою душеньку, але. Немає ніякого але, я понию тут, зрештою збилась з тємки вчити тут когось і щось проповідувати. Розумію, що це природня реакція - ділитись цікавими знаннями, коли тобі здається, що знайшов істину, але нє.
Нє, проповідуванню, нє сльозам, нє чужим людям у моїх записах. ІБо потім до мене долітають слова співчуття і підтримки "я знаю як ти це важко переживала". прастіте канєшно, але ви говорите це так, ніби в мене пес помер. Ну тобто мені приємно, що ви турбуєтесь (якщо це щиро) але коли це невчасно це втричі гірше.

а ще, Ігор, киця, ти приїхав? Бо мені очінь настойчіво ета сообщалі. Очень волнуюсь.

сказке быть

Знаєте, я зараз як один з тих письменників, яких показують у фільмах. Вони сидять за своїм робочим столом і пишуть, зрідка поглядаючи у вікно. А там: ліс зимових дерев, які як периною накриває лапатий сніг. В мене аж в грудях щось відкликається, коли дивлюсь на цей сніг, на те як він кружляє в м'якому світлі ліхтаря. Знаєте, відчуття дежавю? Коли ти переживаєш один той самий момент ніби вдруге. В мене трохи не так: не переживаю момент вдруге, а провалююсь у спогади та атмосферу цього моменту як в кролячу нірку. Мене в цьому "падінні" перевертає з ніг на голову і я просто переношусь туди. Відчуття безтурботності, спокою та чарівності моменту накриває хвилею та зносить з ніг, а в грудях стає так тепло-тепло. Я згадую наші усмішки та дурощі і знову провалююсь в цей момент.
Для мене зима завжди була найулюбленішою порою року. Сніг, який можна було ловити язиком, валяння в заметах та тепло рукавиць цінувалось найбільше і запам'ятовувалось найбільше. Свої холодні, майже жаб'ячі, руки я виправдовувала теплим серцем і воно справді таким було. Парадокс, але зима завжди збирала та приносила мені самі смачні та теплі спогади, які перетворювались на казку. І мене зараз трясе від щастя всіх спогадів, що нахлинули. Хочу залізти на підвіконня, вдивлятись як сніг кружляє в повітрі, і разом з тим оживляти в пам'яті спогади. 

Зима з снігом завжди для мене була щастям, а цьогоріч сніг  прийшов прямо таки 1 грудня, а сьогодні засипало все. І я тепер не можу зупинитись: лише споглядати та мати тепло в серці.
Ця казка 💗

холостячка

знаю ж сама про періодичність записів, самодисципліну та купу ще всякої фігні, але я як завжди. Всі дедлайни вже давно згоріли, а я все ще чекаю на диво о 1 ночі. І мені вже навіть не хочеться спати, а навпаки якийсь дурний плиплив сил. Можливо, та ні, точно,  завтра поплачусь за це, але сьогодні то сьогодні. Нехай,  танцюємо!
Сьогодні я живу як холостячка. Здебільшого через те, що сесія на дворі і часу ні на що катастрофічно не встачає. Я зі всіх сторін розклала зошити, книги, заглядаю третю добу в ноутбук і ще не знаю як не зійшла з розуму. А поки я забула що таке готування і турбуюсь лише тим, щоб тепло одягнутись та замовити собі їжу. Мій мозок активно хоче глюкози і як за помахом чарівної палички в мене виявляється мілка з орео, а я втомлено попиваю негазовану воду з келиха і танцюю в піжамі. Напевно я таки збожеволіла, але як добре! 
Як добре, що  трохи навчилась раціонально мислити і попускатись з приводу навчання та оцінок, бо комплекс відмінниці вишкрібав мені мозок з черепушки. Я харилась, сумувала, була розбита, але зрештою просто інколи треба не так заморочуватись. Відпустити чергування днів і вони полетять як скажені, відпустити ситуацію з новим роком і вона зразу сама собою вирішиться. Потрібно відпустити і слухати себе, і все стабілізується якнайкраще, якщо навіть спочатку здаватиметься, ШО ТО ПРОСТО АРМАГЕДОН. Спокійно, просто все зважте та робіть, що вам хочеться. І заради бога, вже забудьте про ті осудливі погляди і перестаньте труситись за кожну дрібницю.
Без цього легше і спокійніше. Тож кіп калм і продовжуйте бути собою.
Я вигребу цей останній місяць, ви вигребете, ми всі все зможемо.
Цьом

Про найголовніше

Хотіла розповісти щось про свою канонічну дурість та випадкове прозріння вдома, щось про те, що ці місця нагадують мені багато чого такого, без чого мені буде краще, ще хотіла поговорити про свою впевненість/невпевненість і про те, що все залежить від внутрішнього світла. Але не буду.
Бо  потрібно про найголовніше, а  це моя сім'я.
Чесно? Не уявляю в себе дитину, от просто ні разу. Не уявляю як мама впоралась сама з трьома дівчатками. І хоча вона жартує, що там нічого складного  і сама вона не дуже "напрягалась" але знаю, що це титанічна робота. І за це їй дякую. А собі подумки відзначаю, що хочу велику сім'ю. Як мінімум двох дітей, щоб було весело. Щоб можна було в дитинстві гратись разом, ну або намагатись не пробитись за іграшку. Щоб ходити разом гуляти та разом прикрашати ялинку. Щоб іти сковзатись з крутої гірки і потім майже реанімувати один одного, бо якщо хтось уб'ється, то мама повбиває вас усіх. Щоб приходити на допомогу чи хоча б витирати сльози.
Рідні потрібні для обіймів, і для того, щоб побути поряд і розвеселити. Рідні потрібні для того, щоб коли ти за сотні кілометрів від дому і рідної країни, було кому пожалітись і було куди хотіти повернутись.
Вони потрібні зрештою, щоб смикати когось посеред ночі і змушувати фотографуватись, щоб дізнатись як виглядає обновка. Вони потрібні для того, щоб за вечір спробувати три сорти чаю під ряд і визначити який найбільше сподобався (саме той чай тобі обов'язково спакують з собою, навіть якщо це була єдина пачка).
Потрібні, щоб зрештою допомагати матеріально, коли тобі скрутно. Потрібні, коли тобі самому потрібно підтримати іншу людину, адже великою веселою ватагою тепліше завалюватись до лікарняної палати.
Сім'я потрібна для того, щоб нам не було самотньо і сумно.
Мама каже, що з нашими малими пораз важко справитись, але без них було б сумніше. І я погоджуюсь на 1000%. Я ніколи не забуду як вперше тримала їх на руках, як колисала, як малий бігав за Максом зі словами "папа, ди усінь" (а та гусінь була таки противна). Я не забуду жодні їхні обійми і те, як вони щиро сміються і радіють тобі.
Я нарешті розумію, чому і нащо. Я люблю і дякую, що люблять мене. Це велике щастя.

Объятия на перронах

До жути не хотела становится как все эти парочки на перонах: объятия убийственных кальмаров, слезливые слова и обречённость в глазах даже если расстаться придется всего на 2 дня. Я противилась этому и даже не хотела признавать,  что в середине себя тайно мечтала почувствовать что-то из тех наркотиков, что чувствуют они.
Но всем своим видом я создавала атмосферу непринуждённости и контроля.
- Нет. Спасибо. Ты в очередной раз пришел на помощь. Ты супергерой, ты настолько опекаешь меня, что без тебя я наверное превращусь в маленького котенка. Но и с тобой я боюсь. Ты не спасёшь меня от меня. Сперва справлюсь с собою, а потом смогу нормально разговаривать с тобой.
(И снова непринуджённость)
Спасибо, что пришел на помощь. Ты супергерой. Ты супер.
Надо лишь мне стать супер, сначала для себя. Сначала надо перестать бояться своих идей и желаний. Сначала надо быть капризной, злой, стервозной и совершенно застенчивой. Сначала надо быть собой. Сначало надо быть.

А я все ещё стою на пероне, возле тебя, и ты кажется волнуешься в сотни раз больше нежели я и даже злишься, что убегаю далеко. Но вот чисто дружеские обнимашки, и я по-инерции закрываю глаза, а ты немножечко приподнимаешь меня. Как всегда я начинаю кричать что-то из "сейчас же постав" "отпустии" и так далее. Это очень мило, очень , и тебе, кажется, всё ещё неловко и ты просишь чтоб набрала когда вернусь обратно, в мой город, но не к тебе.
Я киваю и иду к вагону, на ходу по-детски махая ладошкой, а ты кажешься совсем потерянным. У тебя наверное и вправду много проблем, но я не верю что они критичные. Ты справишься, я не зря назвала тебя суперменом. Ты супер.
Пока.

чікі пікі лімпомпоні

І

Homiе нагадує мені дім. Його пісні і голос багаторічного страждальця відкидає мене до моїх нічних зимових тріпів. Я майже з ним, адже так солодко повернутись назад, навіть якщо там було боляче чи незрозуміло. Тож поки я слухаю його - ще засинаю з чорно-білими фільмами на сітківці. А люди приходять до мене і пропонують або таблетки, або серйозні стосунки. Я обираю менший наркотик і кивають в сторону "кальос". Дивно, їх боюсь менше чим знову зближуватись з людьми. Відчуваю себе 60-річною старушенцією, яка б просто посиділа в кімнаті, але люди приходять, беруть за руки, ведуть до ресторанів та на фільми. Вони дарують квіти, книги і слухають більше чим навіть я того хочу.
А я починаю малювати на руках та ногах малюнки "щасливого довгоріччя". Інколи мене заносить настільки, що перебір рожевої фарби натілі виглядає як кров.

 Останнім часом не вистачає часу ні на вечері, ні на навчання. Я добровільно відмовляюсь від обох справ і просто зависаю десь. Приїхати, встигнути, зустрітись, поговорити, посміятися, запланувати з дівчатами купу справ і хотіти  встигнути з балу на корабель. Ніби спеціально я вже не вирубаюсь як мертва, уже об 11, а все ще кручусь і пишу в ліжку. 

Хоча потреби і не маю. Мене відпустило від писанини. Можливо, це і погано, але ж не вічно сублімувати напіввигадані страждання. Колись треба жити і це жити поки мене затягує у вир подій. Я стільки всього побачила, з скількома теплими людьми побула поряд. Аж в середині від нетерпіння тріпоче щось і я не жалію, ні про що зараз не жалію. Просто хочу танцювати.

ІІ

Та упс.

Радість не затримуюється на довго, з'їдаючий біль у шлунку будить мене серед ночі. Змушує вставати, вмикати світло, при цьому хапати корчі в шлунку і заспаними очима намагатись прочитати складки болю на обличчі. Мішки під очима показують, що на годиннику пів на третю ночі. Намагаюсь перебороти його, кидаюсь до води, на жаль вона ні на хвилину не зупиняє його. Починаю імпульсивно шукати у холодильнику щось, що... Господи та хоч щось, що можна з'їсти. Зпосеред пустки вибираю кефір, інтуїтивно куплений ввечері напередодні. Кілька ковтків, здається, приносять полегшення. Цей грьобаний шлунок стишує свою пісню диких гієн. Видихаю.
Згадую свою дибільну радість про відсутність часу на вечерю, на домашні турботи.
Дура дура, поки віддихуюсь думаю, що пора думати про здоров'я, про рахунки, про витрати і прибутки і...засинаю.
Наступний ранок приносить ті ж турботи, ті ж радості і ту ж мою дурну голову. Мирюсь з собою, з моєю лінню і моїм життям сьогодні. Головне не забути повечеряти.

ІІІ

Вечеряю. Уже краще, але не в дома. Це починає бути схожим на гру, я не знаю правил, але непогано орієнтують і без них, разом з тим витворюю свої. Мені подобається цей період, коли на думки і сильні запари часу немає. Не розумію в чому фішка, але поки хай йде як йде. 

А ще мені жах як подобаються моменти якоїсь бісової відвертості і щирості. Напевно самим бумом була сьогоднішня поїздка на автівці. 

Я не знаю, який божевільний  дасть малознайомій дівчині сісти за кермо його новенької автівки, але це було щось. Попри мої крики про те, що я ніколи за кермо не сідала і не знаю, що і як там, коли  сіла за кермо цієї малишки - стала з нею просто одним цілим. І це неперевершене відчуття. Як звучав коментар: " ти від природи водій". Не знаю чи це так, але я провідчувала "той момент". Тоді я жила.

П.с.

Загалом мої записи стають уривковими щоденниками, але мені немає про що жаліти. Все що було, все що є і все що буде - це неперевершено.  

stormy sea

Знайшла! Знайшла! Нарешті до мене дійшло, чому я почуваюсь некомфортно, чому не можу втікти від внутрішньої пустки та зовнішнього дискомфорту. Знайшла відповідь у простій фразі подруги: "хочеться романтики". Ось воно, але для мене ця фраза трансформувалась - "хочеться чистоти". Чистоти тіла, чистоти помислів та дій. Мені зараз важко, важко, бо відчуваю, що чим далі відтерміновую чи просто лінуюсь зайнятись своєю головою, знайти сенс своїх дій, тим гірше мені стає. Гірше, бо море всередині штормить, і його нічимне залікуєш, адже я випустила кермо свого корабля і кручусь у внутрішніх переживаннях, тому мене просто кидає на скали.
Часто, коли приходжу додому, я просто зависаю, нічого не хочу і не можу. В мене починається ступор, бо не бачу сенсу, сенсу готувати вечерю, сенсу робити завдання. Здається лише робота мене організовує, що я не втрачаю відчуття дня/ночі і їм більш-менш за графіком. Лише вона є відволікаючим фактором, з яким як би не мучилась, але без нього гірше. Гірше, бо починає штормити. Та виявиляєтся, що внутрішній сумбур це ще не найстрашніше.
Агонія в тому, що я почала ламатись під зовнішніми рамками, кордонами, границями, штампами та стереотипами. Зовсім забула, що коли ти один світ починає валитись на тебе. Починає годувати тебе брудними жартами про секс маловідомих людей, починає стереотипно навішувтаи ярлики "хто який, має бути", змушує прогинатись під нього.
Сьогодні я загналась настільки, що розізлилась на себе, бо я "не так вийшла". Я настільки засліплена була/є цією правильністю, що почала злитись на іншу люину, бо вона не така "як я очікувала". Кааарл, яке я взагалі маю право злитись/ображатись на людину, бо вона не "така"? За таке хочеться давати собі ляпаси. За таке хочеться кричати.
Людина дійсно стає слабшою під зовнішнім впливом, без внутрішніх орієнтирів. І я почала грузнути. Грузнути у "правильності" і фальшивій канонічності. І від цього мене вивертає і руки починають труситись. Я прогинаюсь таки, а відпускає мене лише тоді, коли іду пустими провулками, а у вухах музика, тоді  можу розслабитись і просто танцювати чи подсмикуватись у ритм.
Я готова танцювати у пустій опівночній кімнаті і мене відпускає, але не на довго.
Тож хочу тікати, тікати від чужих  думок, щоб мене не ламало. Тікати від пустоти в мені, тікати і лікувати її музикою і трансом, адже думки ще більше з'їдають.
А поки мене штормить, і я чекаю закінчення цього, адже зазвичай опісля на берег викидає багато сміття, а море заспокоюється, стає чистим і світлим.
Тож прошу, Всесвіте, зроби моє море чистим.

ейфорія

В мене вже були публікації з подяками, але зараз я пишу у повній ейфорії. 

Мої дівчата, ви непереревершені! Дякую вам за це.
Тільки зараз вчуся розуміти і дякувати за тих людей, що є в моєму житті, навіть за нестерпного боса.
Я дякую за це життя, за сьогоднішню маршрутку, за сьогодніші переписки з надзвичайними людьми. Ви всі такі різні, ви всі такі чудові. Ви всі такі розумні. Мої дівчата, що є моєю підтримкою і моїми плечами допомоги, мої однокурсниці, які є невичерпними джерелами знань і різносторонніх поглядів на світ, мої нові знайомі з роботи, які завжди розмішать, мої викладачі, що вчать і доносять до наших голів сенси. Ви всі є пазлами моєї картини, і саме завдяки вам вона прекрасна!

Світ не ідеальний і ніколи таким не був, але не варто робити з нього пекло.

Я дякую за моменти, дякую за переписки і підтримку, з тими, з ким бачилась давно і хто далеко від мене, але ви в моєму серці, ви мої сонечка. І я дякую за те, що є в моєму житті.
Всім посилаю частинки свого теплааа ♥
 

Це життя

Кожного разу писати щось дууже особисте спокійно не виходить. Текст або плюється нецензцрщиною і злобою або сомплями і сльозами заливає. До решти, писати щиро не виходить, бо своїх почуттів соромлюсь. Та ще і читають мене найближчі. І тут також я знічуюсь, але, чорт,  чому б і ні?

Мені сьогодні легко. Вчуся дякувати за все і бачити плюси. Скажете діч? Согласна. Але нещодавно дізналась твердження, що Всесвіт нейтральний і те, що ви від нього хочете, це і отримуєте. Але є кілька нюансів:
-ви не маєте боятись того, що ви хочете.
- маєте купити "щасливий квиток".
Найчастіше головною перешкодою, щоб отримати жадане, є ваш страх. От я ще з 3 курсу "шукала" роботу. В мене висіло резюме на сайті, я робила кілька спроб і на тому все заглохло на 1,5 роки.
Чому? Бо мій страх і не бажання працювати загороджувало моє прагнення знайти роботу. Будь-які думки щодо неї перекривались "а що з навчанням? Я злечу з стипендії! Я не потягну ще роботу! Мене виженуть. Я не справляють. А якщо мене візьмуть, а я нічого не вмітиму?". Така діч роїлась в мене в голові, але на підсвідомому рівні, я собі не зізнавалася, що до чортиків боюсь піти працювати. І Всесвіт це розцінював як відмову. Тож роботи я так і не мала.
Але коли псіханула і сказала собі, що хоч на літній період робота мені таки потрібна - вона знайшлась за тиждень.
І звісно мене зараз кидає в страх через багато причин навчання/робота, життя і тд. Але пораз з собою потрібно говорити.

Другою причиною, чому у вас не виходить щось отримати, є  відсутність Ваших дій для цього.

маленький анекдот:

---
Один человек мечтал выиграть в лотерею. Каждый день он приходил в храм вставал на колени и просил Бога:
- Господи, помоги мне выиграть в лотерею!
Прошел месяц, второй… Однажды человек, как обычно, пришел в храм, встал на колени и стал молиться:
- Господи, ну дай же мне выиграть в лотерею! Ведь другие выигрывают. Что тебе стоит?!
Вдруг над его головой раздался голос Всевышнего:

- Да купи же ты, наконец, лотерейный билет!
---
 Для того, щоб виграти в лотерею, потрібно купувати лотерейні квитки. Так і з роботою, щоб знайти - треба шукати можливості. 

Але ми тотально не бачимо можливостей через страх, що не впораємось з завданням чи через лінь. 

А ті, хто хоче мати все і не "напрягатись" 

Мають ознайомитись з Законом збереження енергії. Він гласить, що вся енергія що ви віддаєте ( у вигляді позитивних емоцій, дій, або зла і незадоволення) повертається до вас назад. Ніщо не виникає з нізвідки і не може зникнути в нікуди - енергія не розсосується, не випаровується, вона конвертується і світ, і колись повернеться. А чи це буде "ляпас" чи "подарунок" вирішувати лише вам.

А халяви не існує, гроші не зваляться з небес і не пійдот успех просто так.

 про Всесвіт, наші бажання і енергію

Я відчуваю, що готова піти на побачення. Не тому, що мене потрібно вигуляти чи  хочу подивитись на інших. Відчуваю себе готовою до нових знайомств, нових людей в моєму житті.
Колишні стосунки не те щоб залишили шрами, а показати мені мене. 

Мене ту, що хотіла за їх рахунок самоствердитися, підняти самооцінку, отримати захист і перекласти свої проблеми на іншу людину повністю. Хотіла  заховатись за плечима хлопця і сказати "я в хатинці" і щоб мене ніхто не чіпав. Але разом з своєю руйнівною невпевненістю я була егоїсткою. Мені не вистачало тепла і присутності іншої людини, такої важливої людини, в моєму житті і я бачилась з хлопцями-друзями. Насправді тільки зараз розумію, що це не гарно і не нормально. Я сама порушувала "правила зустрічань". Та розумію, що мені це потрібно було. Щоб дізнатись яка Я, щоб зрозуміти, що моя мова любові  - Час. Саме тому мені надважлива не так присутність коханої людини поруч 24/7, як якісний час, який ми разом проводимо: прогулянки, кіносеанси з реальним переглядом і обговоренням кіно, смачні вечері під час приготування, яких дізнаєшся чому твій супутник просто ненавидить моркву, час виділений лише длях двох - справжній признак для мене, що мене люблять і бережуть. Але його не було.

Ще зрозуміла, де чинила неправильно і що є для мене неприйнятним. Напевно, попри всі наші мрії ми самі знали, що врешті не будемо разом, бо Такі наші подальші стосунки або лише  калічили нас, або не були б справді довірливими і щирими.
Ми не зближались. Та і мій партнер зовсім не був готовий до серйозних стосунків (це не докір, просто констатація факту).

Ми в своїх стосунках були дві невпевнених в собі, але досить амбіційні, людини, які сподівались, що Інший з нас залічить, долюбить, доласкає, доспівчуває. 

Ми переклали один на одного всі життєві сценарії батьків, попередніх стосунків: ну знаєте, він/вона мені зраджуватиме, він до мене погано ставитиметься, він/вона нехтуватиме мною, а дівчина повинна то, а хлопець повинен то. І хоч не хоч це все руйнувало нас, наші стосунки і світ навколо. Це руйнувало приватне життя, простір для свого іншого життя, адже передавались паролі, читалися переписки, вияснялись деталі та звучали виправдання, а ще сюди додавалась дружба з колишніми/ймовірними. МАМА МІА.

 Розумію, що з позиції обох це була (свідома чи ні) невпевненість в своєму партнері. І можливо б в нас все вийшло, але ми були молоді, зелені. 

Ми не знали, що будувати стосунки треба вчитись, так само як вчаться їздити на велосипеді чи готувати. Що щасливі пари формуються після кількадесят збитих колін, пройдених і обговорений сварок, після вечері з кількох згорених чи пересолених страв. Що свої стосунки будуються не на сценаріях життів інших, а на власному бажанні будувати і прожити своє життя. 

В цих стосунках  я заїхала лобом об асфальт, здерла всі коліна і нажувалась трави з сомплями після них. Але це досвід, а досвід мало буває схожим на ванільне морозиво.

Тож я щиро дякую моєму Ігору за всі прекрасні моменти. Я завжди пам'ятатиму його щиру посмішку і великі руки, що обіймати і захищали. Я дякую і за школу життя, що пройшла в стосунках. Дякую за всі погані моменти, бо вони потрібні були, щоб ми чогось навчились, але цей урок ми обоє закінчуємо з "двійкою" в щоденнику життя. Ну що ж це також оцінка.

І я готова, готова рухатись далі. 

дівчатка такі дівчатка

я дуже люблю чуттєві фільми, від яких в голові клацає і ти вибудовуєш зв'язок з іншими, анологію, і в тобі в середині починає щось відгукуватись. Я дуже люблю чуттєві фільми, щось з початку нульових, щось українською з глибоким голосом диктора і з ноткою хатактерної драми в голосах актрис. Я дуже люблю чуттєві вільми, а ще дужче Сашку,за те що радить їх. За те, що знаходить і відчуває. Так сталось і з "Посмішкою Мони Лізи".

Історія схожа з фільмом "Спілка мертвих поетів", але про дівчат і жінок. В "Посмішці" правда розкрита не лише історія як вчитель впливає на студентів, що приносить в їхнє життя, а і що Учитель за людина, його внутрішнє.
До решти вчитель Кетрін Вотсон навчила і показа і мені дещо...

Як легко погожуватись з загалом, як інколи навіть перед собою не можливо відстояти себе.
Як важко бути першим в чомусь, бути новатором, бути з прогресом.
І на цьому все, зрештою я ж не звіт після перегляду пишу. Зараз важко щось навтіь видобути з себе, бо все ідеально лягло в мені.

Лягло про страх чогось нового і біль своїх невдач, лягло про вимушені стосунки, які б не варто було продовжувати, а я продовжувала не прислуховуючись до себе самої, що мене це не влаштовує. Бо ж як? Все має бути саме так - Ти маєш вийти за нього заміж.
Лише на задвірках свідомомсті, щось тобі кричить "агов, хоч собі не бреши".
Не брешу, тепер не брешу,але перед цим стільки довелось покривалятись і позривати гримас. Щоб потім стояти і пальцями намацувати своє лице. І пізнавати себе. Вперше.
Мені гірко визнавати, що я жила у світі ілюзій: що я любитиму своїх близьких настільки сильно як колись і що це не змінно, що я завжди матиму одні й ті самі смаки, що я матиму незміний стиль і характер - я константа.
Здавалось, визначити перед самою собою набір своїх якостей, недоліків, вподобань було б достатньо. Здавалось, що визначити свої похідні карактеристики значить знайти/здобути/ саму себе. Завалось, що ж цим набором можна було б іти хоч на ринок продавати і купувати людей, положення в світі та запити. Бо ж вище голови не стрибнеш? Бо ж хто на тебе таку подивиться? Бо ж ти не зможеш вирватись з свого міста?

Але виявилось, що все глибше, виявилось, що життя це як стрибнути в колодязь. Стрибнути і кричати від страху. А щоб роздивитись деякі речі потрібно подивитись звіддалі. Я дивлюсь і розбираюсь, але поки це схоже на діч. І ця діч мене пожирає. Ну, та, звісно, авжеж.
Все що в мене є  (чи чого в мене немає) це головний елемент. В мене є я, Я? Але є і величезна дірка в ребрах. Звіть тигрів і хай стрибають крізь мене, я буду замість обруча, бо нутро здається і палає.

Бо я здається нічого не знаю. І з такою частотою як я це пишу, я б вже могла хоч чогось навчатись. Їсти кашу як вперше, відчувати тріпи сидячи на пуфі в ТЦ, хапатись за нирки і вити в середині себе, а потім бути до біса сучкою за приємними розмовами. Все для мене далеке і ніби фальшиве на смак. Солодке вже не приносить задоволення як такого, просто розумію, що цукор всьому голова, але не кайфу. Алкоголь? Господи, я здається, від нього стаю ще тверезіша. Уже не приходить під ним розслаблення і приємний політ фантазій, здається на цей наркотик я перевищила ліміт.

 Хімічні сполуки? Сама від них відомляюсь, бо КАРЛ вони нічого не дають тобі нового, а лише вивільняють енергію, в даному випадку стимулює роботу Центральної Нервової Системи. Чувак, іди, бляха, стимують свої ЦНС якось по-іншому. Бо це діч.
Але тепер є проблема. Позбувшись стількох радостей, що тепер приноситиме задововлення, - думаю я, коли лежу твереза після пляшки рожевого напівсолодкого.

Що тепер? 

Можна спробувати приняти на віру вченння Вед. Піти по висхідному шляху розуміння суті світу: я безсмертна душа, яка заключена в колі перероджень, і яка зараз перебуває в енному тілі. Можна спробувати їсти лише овочі та фрукти, почати серйозні медитації та служіння "Верховному Богу".
Можна кинути навчання, кинути роботу, яка не приносить заробітку. піти в офіціантки і постійно шукати своє.
Можна сидіти на спідах, пити, почати писати вірші, про які казатимуть "дірьмо палнейше", але в угарному екстазі аплодувати.
Можна. Мені все можна. Питання: а треба?
І дірка в середині лишається, намагаюсь її замазати/заліпити підручними засобами і помадою на губах, але чи цього досить?

13 причин чому

Хотіла написати про булінг, але вийде про згвалтування.
"13 причин чому" найймовірніше продовжити чому.. я вчинила самогубство.
 Це серіал, який складається з 13 епізодів і розповідає уривки з останніх двох років життя дівчини підлітка.
Серіал важкий, і не тому що занудний, а тому, що змушує багато над чим задуматись.
Перше, це депресія. Бувають люди емоційно не стабільні, бувають дуже чутливі. Але це не привід називати іх істеричками зазвичай і казати, щоб вона "успокоїлась". Ханна Бейкер була така, вона була чутлива, але і те дірьмо, що випало на її (хай буде по-вашому) вигадане життя, не кожеш зможе пройти. Вона дійсно впала у депресію, і жаль, що її 13 причина самогубства не надала її стану особливого значення.
Друге, це стосунки з людьми. Соціалізація мать її. Новеньким завжди важко влитись в колектив, а діти-підлітки ще такі наївні. В фільмі вона в свої 15-16 вперше поцілувалась. Навіть не буду порівнювати з нашими "молокососами", які вже лижуться і сплять у 12. Простіть мою французьку і консервативні погляди на мораль.
Ханна наївна дівчинка і за це вона платить сповна, а ще вона стає розмінною монетою у таємницях інших підлітків, які або приховують свою суть, або намагаються поховати своє дірьмо.
Тож третє і буде мораль чи правило "як треба". Чесно? Я ще його не засвоїла: все ще виправдовую негідників. В мене як і в дюжини тих уйобків не виробилось правило як можна і як не можна. Люди ниці і за будь-якої хорошої можливості намагаються викрутитись. Але треба завжди відчувати межу між: мені погано і як я не можу вчиняти ні в якому разі, ніколи. Я часто виправдовую це в собі та в інших.
Четверте, це думка людей про тебе. Знаєш? Нахуй її. В жопу її. Ханну вона довела і зробила дуже слабкою. І чесно, іннколи так треба промити собі мозок і загадати "нахуй всіх" - роби як знаєш. Інколи цього так не встачає.

І чесно, я не заплакала в кінці, коли вона порізала собі вени і померла. Можливо, не заплакала, бо не можу зрозуміти і до кінця провідчувати, ЩО вона тоді пережила. Але я б і не хотіла.
Ханна  виявилась доброю милою дівчинкою, яку потім несправедливо назвали шлюхою і знущались, потім її подруги зрадили заради популярності і збереження свого статусу, а після того її зґалтував один мудак.
Знаю, опис просто діч. І можливо мені навіть не варто було його дивитись, бо як каже одна людина " я дивлюсь лише те, що приносить мені позитив, не хочу дитись те, що принесе мені одні страждання".
Так, це стражданння, так це діч, але я, певно, ще не навчилась жити суто для себе чи розуміти щось глибше, щоб змогти так само. Мені потрібно вчитись, мені потрібно створювати свої моральні принципи (як би вульгарно не звучало) і відчуваю, що лише з одни книжок була мало користі.

Ханна Бейкер була слабкою і її зламали. Але найстрашніше це зґвалтування.

Знаєте, і тут не обійдеться без життяєвих випадків. В мене був один раз, коли я не хотіла цілуватись з хлопцем, але він постійно мене змушував, він вважав це гарною грою і робив жести, до чого більшого. І коли я від нього таки відбилась і мало не закричала, він сказав фразу "та чо ти, навіть якщо б я тебе згвалтував, я б все одно завтра приїхав до тебе і запитав як ти".

Так от, не знаю чи він серйозно тоді чи жартома, але мені треба було послати цього йобаного мудака ще тоді, але  я просто злякалась. І чесно, ще досі його виправдовую, і з того моменту (пройшло багато часу) не часто це згадую.
 /////Я знаю, що рідні, які мене читають дуже зтривожаться, але все нормально, він мені нічого не зробив і психічної травми я не отримала////
Але факт, навтіь я цього уйобка виправдовую, бо здебільшого, 89% часу він був нормальним моїм знайомим, про якого я б так і не подумала.
Так от, якщо ти читаєш зараз це і вгадуєш себе, то знай твоє "я б запитав як ти" засунь собі в глодку і не дихай. Бо знаєте, насправді свій випадок я не вважаю насиллям по суті ( хоча може і неправильно),

але кожна третя жінка у світі стикалась з фізичним чи інтимним насиллям з боку іншої людини. 

І це страшно, а коли тобі про це розповідають, це ще страшніше. І в цьому випадку, ні, я не обираю солодке незнання жаху, адже воно не врятує.
І хочеться кричати на весь світ про дівчаче обрізання, про зґвалтування та булінг в школах. Господи, мені хочеться захистити тих всіх слабких та розгублених, але я не знаю як. І сама пораз почуває себе такою. Світ жорстокий, і щоб там хто не говорив, він перш за все жорстокий до дівчаток. І від цього гірко. Сподіваюсь, в майбутньому я не закину цю думку і якось таки зможу допомагати таким.
П.С. А серіал такий, про життєве дірьмо, людей уйобків та про те, як не варто чинити. Чувак, здатись? Це не вихід.

А яку дірьомову таємницю приховуєш ти?

Проблема не в тому, що ми знаємо про страшні і неприпустимі речі, проблема в тому, що ми їх робимо. Я пізніше напишу публікацію про булінг -  знущання і цькування дітей в школах, про самогубства і про свій власний досвід. Чомусь ці речі мене дуже зачіпають за живе, чомусь щось в мені кричить про такі випадки.
Знаю, що деяким було дико читати попередні пости про насильство над жінками, про депресію тощо, але страшніше для мене те, що ми з цим зіштовхуємось кожного дня. І пораз ми аж ніяк не є в ролі жертви.
Згадуючи свій шкілький досвід, тішки анонсую: я була в числі тих, хто завдавав образ та принижень іншій особі. Я була з числа булерів. Найстрашніше, що я не усвідомлювала своєї нищівної ролі. Чесно? Зараз з жодних моїх однокласників, не згадає особу, яку ми цькували.
І це страшно, адже можливо ми зламали її життя.
Я зараз дивлюсь серіал "13 причин чому" про дівчину-підлітка, що вчинила самогубство, і розумію добіса багато.

Насправді в нашому житті мало важить ( чи має мало важити) хто з якої сім'ї, хто якої орієнтації і в кого які прибутки. Але це пораз так важко розуміти. Так важко. Для мене як відкриття істини пости в Інстаграмі деяких зірок, які не прагнуть порносамопрезентації, відкрито вірять в Бога чи іншу вищу силу, і які не цінують бутафорію. Здається, що вони знають якусь важливу істину, яка поки що закрита для мене.
І це знову ж таки так важко. Ми всі чогось боїмось, є в полоні якихось стереотипів та обмежень. Я в такі моменти відчуваю фальш: за чимось женусь, щось комусь показую/доводжу, усміхаюсь і фарбую губи, а потім як тільки всі не бачать я падаю від жахливого болю в плечах. Важко. І це не означає, що я страждаю через когось/через щось. Просто між розумінням себе, цього світу та правильними діями так важко знайти дорогу. Так важко пораз відмовитись від бутафорських речей, бажання популярності чи бажання комусь щось довести.
Постійне Я, Я, Я насправді вибльовує тебе самого в канаву.

Мені справді важко пояснити себе, своє ставлення, але такі "тріпи" змушують розкопати щось глибше, і пораз не найприємніші речі.
Дещо, з того що я пишу, не одноразово викликало жах у головах читців. Я не знаю, хто ви. Не знаю здебільшого, але уявіть настільки все глибоков нас закопано.
І я не можу припинити в цьому копатись, розбиратись. Це може бути прихована моя сторона, це може бути те, що б ви про мене ніколи не подумали, чи не хотіли знати, але якщо ви вже тут, тоді слухайте.

Пораз ми робимо паскудні речі, такі паскудні, що ми хочемо, щоб ніхто в цьому сраному світі про це не знав. Але вони знають. Завжди є люди, які про це дізнаються. І  урок лиш один: правда може бути нікому не потрібна, але вона таки колись восторжествує, тож чиніть по-совісті, Господи, чиніть так щоб вам не довелось жити все життя з дірьмовою таємницею всередині.

П,С,
Я дійсно тільки зараз зрозуміла як дірьмово ми з нею вчиняли. Жертвою нашого булінга була дівчинка Саша. І я сподіваюсь ми не зламали їй життя.

не поспішайте або чому ми починаємо любити оливки

Тема дорослості дуже знайома нам 21-річним ( ну по крайній мірі нам так здається). Здається, що ми вже скуштували сповна цього життя і ніяк по іншому аніж "дорослі" нас тепер не можна називати.
Та в цьому помилка і не тільки нашого покоління. Помиляються так всі.

Але перед викриттям нашої помилки треба розібратись чому ж ми таки починаємо любити оливки?

Спершу було так: ви їх спробували в енному віці і фиркнули "гидота, ніколи  їх не їстиму", але от уже вам стукає 20, 23, 25 і ви починаєте зиркати з непідробною цікавістю на баночки з оливками у супермаркеті і таємно про них думати. А одно дня зриваєтесь і як сильні і незалежні куштуєте їх знову і ... о диво, вони виявляються не такими гидотними як колись.

Чому?

Напевно, тому що наші оцінки речей  в дитинстві були зроблені лише з погляду " на стільки вони нам приносять задоволення". А негативні оцінки деякі речі отримали від негативних обставин, в яких ми знайомились з ними ( всі пам'ятають як їх змушували їсти суп?).
І тому через дитинне бажання задовлення ми не змогли тоді розсмакувати пікантний, трохи терпкий смак оливок.
(Хоча кому я брешу, я не знаю який смак в оливок - я їх все ще не їм. 
Але тепер уже не табуюю - молоко, каву та борщ.)
В дитинстві ці всі речі, як зрештою як і кусючі светри та шапки, не приносили мені задоволення. Я хотіла лише насолоджуватись - цю потребу ідеально задовольняли цукерки. Тож ми в дитинстві керуючись лише цим бажанням гуляли без шапок, стрибали по калюжах, могли нічого не їсти окрім цукерок і навідріз відмовлялись від підозрілих, але як казали дорослі, таких важливих і корисних продуктів та речей.
Та щось змінилось.

Що?

Ми набрались трохи досвіду. Ми впізнали, що окрім Хочу є Треба. І це треба спонукало нас поводитись більш обдумано ніж в дитинстві. Аби не так то зараз всі б продовжували вечеряти найсолодшими цукерками і ходили б на роботу в піжамах ( ну аби взагалі на неї б ходили).
Цей стан називається дорослішання.

Я доросту до енного віку і стану дуже дорослим!

Однією з наших помилок є те, що віку коли ви остаточно і до кінця подорослішаєте - не існує.
Не можливо переступили позначку в 21, 25, чи 30 років і стати супер-пупер дорослим. В цієї штуки немає закінчення, адже насправді процес дорослішання це процес навчання і набуття досвіду.
Вчитись ніколи не пізно, чи не так? Головне потім застосовувати свої знання і діяти спираючись на досвід.
І тому людина у 21 не може сказати, я вже доросла/дорослий. Дорослість це насправді не тоді коли ви закінчили школу, вуз і знайшли роботу. Дорослість полягає знову ж таки у навчанні та набутті досвіду. І ті хто зупиняється в тих самих 21, знаходе роботу і каже "всьо, мені нічого не треба, я дорослий", насправді не живе, а лише задовольняє капіталістичну машину нашого світу, яка говорить людям: Зупиніться, будьте дурними, не розвивайтесь, просто заробляйте гроші і витрачайте їх на їжу та інші речі побутового вжитку, не вчіться, вам не треба, ви вже дорослі. Просто споживайте і продукуйте. Споживайте і продукуйте.

Я слішком стар для етого

Тож виявляється, що ви ніколи не станете занадто старими. Занадто дорослими. Ви просто не зможете діяти "як колись", адже вже маєте досвід і оцінюєте з погляду набутих знань.
Так, наприклад, я  в 30 років не зможу гарцювати у фан-зоні під Бумбокс. Бо знаю, що в тому віці я цінуватиму більше комфорт і особистій простір, ніж кайф від спільного виконання пісні з незнайомими людішками. Я роблю цей висновок на основі свого досвіду і своїх бажань. І в цьому заключається гармонія.
В тому, щоб не вважати себе "супер дорослим" та не "поводитись як дитина".
Баланс між Хочу і Треба має завжди зберігатись.

Адже пам'ятаєте транзакційний аналіз Еріка Берна? Він розглядає три еґо-стани: Дорослий, Батько і Дитина.Так от людина завжди вступає в контакт з іншими людьми у одному з цих станів. І всі вони потрібні і важливі, але найстійкіший стан з них - Дорослий. Цей стан характеризується тим, що людина в ньому отримує інформацію, аналізує її і на основі цього приймає рішення для найефективнішої взаємодії з навколишнім світом. Тобто це баланс між Хочу і Треба. А от коли переважає стан Дитини, в якому людина маніпулює, капризує, але разом з тим є занадто відкритою та емоційною, чи Батько, коли людина всіх повчає, виховує та є постійно впевнена в своїй правоті.

Тож, що я хотіла цим всім сказати. 

Абсолютної дорослості не існує, і ви фактично все життя перебуваєте у стані "дорослішання" - набуття досвіду і вмінь. І це прекрасно. Це означає, що ви не старієте, в просто вичитесь чогось нового.
І тут дійсно важливо вчитись, а  не зупинятись на місці і вважати себе супер-пупер дорослим.
А ще важливо ніколи не забувати про свою внутрішню дитину в цьому процесі. Адже без неї ви будете тією самою бабулькою/дідулькою, які всіх повчають і розказують, що "маладьош нікуда не годицця". А ви ж цього не хочете, пра?)

П.С Чому я вагалі почала цю тему? Просто сьогодні у мене в руках дивним чином опинилась кружка з кавою. Я хотіла пити і зовсім розкреїлась без сил, а на роботі потрібна була енергія. Тож переборовши свою нелюбов до досить гіркої та несмачної кави, почала її сьорбати, бо ж отримаю енегрію!!. Що я вам скажу? Жодного результату.
Тому інколи варто слухати свою внутрішню дитину і не піддаватись на всі ці "вона наповнить тебе силами", " всі жити не можуть без кави", " такий заряд енергії". Я не хочу і моя внутрішня дитина не хоче піддаватись у кавове рабство ( з якого розказуть потім важко вибратись) за якусь там енергію. Знаю, що вона в мене і так візьметься, навтіь без кави. А залежностей у мене і так вистачає. Тож не знаю як ви, а моя внутрішня дитина перемогла, і я не готова пити каву, так само як і їсти оливки.

Дорослішання прекрасне, але в міру.

А в тебе є #обличчядепресії?

#faceofdepression

з таким хештегом у Facebook "гуляє" багато моторошних історій. Моторошних, бо знайомих до коліків.
Його запустила вдова лідера гурту Linkin Park Талінда Беннінгтон. Після його самогубства вона запостила відео, на якому зафільмовано як він грається з своїм сином, жартує та усміхається за 36 годин до самогубства.

Відео вона підписала "у депресії немає обличчя чи настрою".

І насправді це така глибока тема, що в ній можна втонути. Я почала писати цю історію лише тому, що прислухалась порадами психологів щодо таких історій, де люди діляться негативним досвідом чи своїми почуттями.
Вона зазначають, що поширення історій #faceofdepression або #янебоюсьсказати це палка з двох кінців. Адже з одно боку люди діляться такими історіями та розуміють, що вони не одні перед загрозою, проблемою і тд, а з іншого боку такий масовий викид негативу може призвести лише до погіршення ситуації.
Так прочитавши історії розвитку і переживання депресії двома людьми на яких підписана, я полізла читати далі. І знаєте, не робіть так ніколи. Зрештою, вам немає різниці до чужого життя, а споглядати чи читати про чужі страждання - зайве. Повірте.
Бо зразу проходить аналіз причин, можливостей і свого життєвого досвіду з приводу таких ситуацій. І звісно мозок швидко і хворобливо їх знаходить і ви починаєте себе жаліти чи справді думати, що у вас депресія.

Чому краще не жартувати про депресію?

Бо це хвороба жахлива, жорстока і глибока як провалля. Людям лише одиницям вдавалось перемогти її самим. Більшості в випадках депресії потрібно звернутись за професійною консультацією і пройти курс лікування, бо по-іншому ніяк.
І це насправді страшно. Страшно як люди розповідають і ти бачиш цей парадокс: людина може виходити заміж чи подорожувати чи виховувати дітей-лапуль, а в середині неї може бути пустка і жодного сенсу життя. Вона може усміхатись, жартувати та говорити про плани відпустки за кордоном, але сенсу того всього вона не бачитиме. Тільки от ви про це наврядчи дізнаєтесь, навряд чи дізнаєтесь про панічні атаки та сльози, що душать її вночі. Адже як тільки вона вам розкаже ви порадите їй відпочити, не нервуватись та позитивніше дивитись на життя. І взагалі "це ніяка не депресія, просто тобі немає чим зайнятись".
Цим люди тільки віддаляють від себе хвору людину, ізолюють її ще більше і приводять  до погіршення ситуації.
Страшно,але я сама така була. Коли близький друг мені зізнався, що за його постійними досить дурними жартами стоїть темна безодня і пустка, що йому насправді страшно і злісно, а я просто не знайшла, що відповісти. Перша моя реакція - тікати. Адже зрозуміла, що  не можу допомогти, хоча намагалась давати тупі поради в стилі "всьо буде гуд, от пройде трохи часу". Тільки тепер  усвідомила провал своєї тодішньої промови.

На майбутнє: просто слухайте і скажіть, що ви готові підтримати людину (якщо дійсно готові). А так просто слухайте. І закрийте собі рота. Жодних тупих порад чи нівелювання проблеми.
Просто слухайте.

Просто уважного вислуховування моїх переживать та чужої підтримки мені не вистачило одно разу. Минулої зими. Не скажу, що це була депресія. Адже в легкій формі вона триває близько 4-6 місяців, а в мене той стан тривав 1,5 -2 місяці.Але все ж..

Що було зі мною?

Тотальна хандра чи по-іншому відсутність будь-яких глобальних бажань, стан пригніченості. Сірість буднів, і не тоді коли все повторюється і все нудно, а тоді коли ти не бачиш сенсу прокидатись завтра. Перед очима не поставало і не турбувало ні навчання, ні сім'я, ні кохана людина. Хоча по при це я продовжувала спілкуватись з сім''єю, ходити на пари та переписуватись з хлопцем. Просто все перестало бути важливим, приносити задоволення. Я робила то на автоматі. Хоча якісь паростки усвідомлення до мене приходили, коли ділилась своїм внутрішнім станом з друзями та хлопцем. Але мене зразу закидали порадами і своїми версіями "мого поганого настрою" і я погодилась і перестала пояснювати і розповідати людям, що зі мною.
 Хоча  в середині я готова була вити та лізти на стіни від тотального пожираючого відчуття пустки і агонії.
Я не думала про самогубство: занадто слабка чи егоїстична для того, але разом з тим  в той період я і не задумувалась про майбутнє. Мені було абсолютно всерівно, хоч би бомба вибухнула в моєму місті.
А вночі я по раз прокидалась від панічних атак, інколи вони наступали як тільки  лягала в ліжко. Серце починало вилітати в з грудей і я знала, що щось погане станеться, щось погане станеться, обов'язково, але не знала ЯК це пережити.

Чесно як зараз згадаю сама починаю нервувати і хвилюватись. Це страшний стан і страшна хвороба. Пому більше не хочу читати про чиїсь випадки депресії і згадувати свій.
Зараз більше усвідомлюю, що треба бути добріше, адже поряд з вами може працювати/вчитись/жити людина, в якої чорна прірва в середині, і по раз все що ви можете зробити це вислухати і бути трішки добрішими. Трішки і, можливо, чиясь діра в грудях стане меншою.