сказке быть

Знаєте, я зараз як один з тих письменників, яких показують у фільмах. Вони сидять за своїм робочим столом і пишуть, зрідка поглядаючи у вікно. А там: ліс зимових дерев, які як периною накриває лапатий сніг. В мене аж в грудях щось відкликається, коли дивлюсь на цей сніг, на те як він кружляє в м'якому світлі ліхтаря. Знаєте, відчуття дежавю? Коли ти переживаєш один той самий момент ніби вдруге. В мене трохи не так: не переживаю момент вдруге, а провалююсь у спогади та атмосферу цього моменту як в кролячу нірку. Мене в цьому "падінні" перевертає з ніг на голову і я просто переношусь туди. Відчуття безтурботності, спокою та чарівності моменту накриває хвилею та зносить з ніг, а в грудях стає так тепло-тепло. Я згадую наші усмішки та дурощі і знову провалююсь в цей момент.
Для мене зима завжди була найулюбленішою порою року. Сніг, який можна було ловити язиком, валяння в заметах та тепло рукавиць цінувалось найбільше і запам'ятовувалось найбільше. Свої холодні, майже жаб'ячі, руки я виправдовувала теплим серцем і воно справді таким було. Парадокс, але зима завжди збирала та приносила мені самі смачні та теплі спогади, які перетворювались на казку. І мене зараз трясе від щастя всіх спогадів, що нахлинули. Хочу залізти на підвіконня, вдивлятись як сніг кружляє в повітрі, і разом з тим оживляти в пам'яті спогади. 

Зима з снігом завжди для мене була щастям, а цьогоріч сніг  прийшов прямо таки 1 грудня, а сьогодні засипало все. І я тепер не можу зупинитись: лише споглядати та мати тепло в серці.
Ця казка 💗