чікі пікі лімпомпоні

І

Homiе нагадує мені дім. Його пісні і голос багаторічного страждальця відкидає мене до моїх нічних зимових тріпів. Я майже з ним, адже так солодко повернутись назад, навіть якщо там було боляче чи незрозуміло. Тож поки я слухаю його - ще засинаю з чорно-білими фільмами на сітківці. А люди приходять до мене і пропонують або таблетки, або серйозні стосунки. Я обираю менший наркотик і кивають в сторону "кальос". Дивно, їх боюсь менше чим знову зближуватись з людьми. Відчуваю себе 60-річною старушенцією, яка б просто посиділа в кімнаті, але люди приходять, беруть за руки, ведуть до ресторанів та на фільми. Вони дарують квіти, книги і слухають більше чим навіть я того хочу.
А я починаю малювати на руках та ногах малюнки "щасливого довгоріччя". Інколи мене заносить настільки, що перебір рожевої фарби натілі виглядає як кров.

 Останнім часом не вистачає часу ні на вечері, ні на навчання. Я добровільно відмовляюсь від обох справ і просто зависаю десь. Приїхати, встигнути, зустрітись, поговорити, посміятися, запланувати з дівчатами купу справ і хотіти  встигнути з балу на корабель. Ніби спеціально я вже не вирубаюсь як мертва, уже об 11, а все ще кручусь і пишу в ліжку. 

Хоча потреби і не маю. Мене відпустило від писанини. Можливо, це і погано, але ж не вічно сублімувати напіввигадані страждання. Колись треба жити і це жити поки мене затягує у вир подій. Я стільки всього побачила, з скількома теплими людьми побула поряд. Аж в середині від нетерпіння тріпоче щось і я не жалію, ні про що зараз не жалію. Просто хочу танцювати.

ІІ

Та упс.

Радість не затримуюється на довго, з'їдаючий біль у шлунку будить мене серед ночі. Змушує вставати, вмикати світло, при цьому хапати корчі в шлунку і заспаними очима намагатись прочитати складки болю на обличчі. Мішки під очима показують, що на годиннику пів на третю ночі. Намагаюсь перебороти його, кидаюсь до води, на жаль вона ні на хвилину не зупиняє його. Починаю імпульсивно шукати у холодильнику щось, що... Господи та хоч щось, що можна з'їсти. Зпосеред пустки вибираю кефір, інтуїтивно куплений ввечері напередодні. Кілька ковтків, здається, приносять полегшення. Цей грьобаний шлунок стишує свою пісню диких гієн. Видихаю.
Згадую свою дибільну радість про відсутність часу на вечерю, на домашні турботи.
Дура дура, поки віддихуюсь думаю, що пора думати про здоров'я, про рахунки, про витрати і прибутки і...засинаю.
Наступний ранок приносить ті ж турботи, ті ж радості і ту ж мою дурну голову. Мирюсь з собою, з моєю лінню і моїм життям сьогодні. Головне не забути повечеряти.

ІІІ

Вечеряю. Уже краще, але не в дома. Це починає бути схожим на гру, я не знаю правил, але непогано орієнтують і без них, разом з тим витворюю свої. Мені подобається цей період, коли на думки і сильні запари часу немає. Не розумію в чому фішка, але поки хай йде як йде. 

А ще мені жах як подобаються моменти якоїсь бісової відвертості і щирості. Напевно самим бумом була сьогоднішня поїздка на автівці. 

Я не знаю, який божевільний  дасть малознайомій дівчині сісти за кермо його новенької автівки, але це було щось. Попри мої крики про те, що я ніколи за кермо не сідала і не знаю, що і як там, коли  сіла за кермо цієї малишки - стала з нею просто одним цілим. І це неперевершене відчуття. Як звучав коментар: " ти від природи водій". Не знаю чи це так, але я провідчувала "той момент". Тоді я жила.

П.с.

Загалом мої записи стають уривковими щоденниками, але мені немає про що жаліти. Все що було, все що є і все що буде - це неперевершено.