і тут починаються сльози

з ним все нормально, він просто тобі не подобається

Інколи ми грішимо на всесвіт, людей і випадки. Але насправі з цим всім все в порядку.
 З ними - все впорядку
- така думка приходить до тебе, коли ти вже майже виходиш з кімнати. Але потім твій погляд ковзає повз дзеркала, і ти ось так просто кажеш йому (тамтій собі, що дивиться сумними очима) - з ним все нормально, він просто тобі не подобається. І причина зовсім не в його темному волоссі, карих очах чи якійсь тотальниій впевнненості та турботі. Причина зовсім не в цьому. І навіть не в зрості, вазі, усмішці чи стилі. Ти згадуєш в себе в голові анектод з смішого пабліка: є випадки, коли дівчина хоче вибісити і довести до ручки зовсім нормального хлопця. І що б він не робив для неї - їй все буде не подобатись. Це відбуваєтсья тоді, коли він зовсім її не подобається.

от і все. І від цього хочеться розридатись. Бо раніше можна було клясти весь світ, цей хлопець егоїст чи черствий, інший закритий, тертій нічого для мене не робить. А тут ти зустрічаєш того, який своєю впевеністю заражає навіть тебе, той, кому надзвичайно важливо, щоб ти поїла, тепло одягнулась. Той, який завжди приїде, зробить, прийде на допомогу і просто не зможе відірвати від тебе очей. Той, який буде не спати разом з тобою,  коли ти майже спиш над конспектами, який буде брати за себе подовину завдань, буде тягнути і допомагати. Той, що заспокоїть і, здається, любитиме тебе будь-яку.
А ти замість радіти всім його якостям докопуєшся до нього і вимірюєш якимись рамками, стереотипами і навіяними уявляннями. І проблема зовсім не в хлопцю, не в світі і не в випадку.
А в мені. Це насправді я сама себе заганяю в рамки і уявні ідеали. Це я себе постійно краю, змінюю. Це я собою постійно не задоволена. І тут не просто "Я сама собі не подобаюсь". Я себе навіть не приймаю такою. Ось такою як є: з тупими жартами з лінню до прасування речей і одягом розмір якого не співпадає з "XS" і о боже навіть не "S", не люблю себе з синцями під очима та іншим. Тож чи зможу я когось полюбити іншого, якщо я не люблю сама себе?
В жодному разі. Бо на мені так багато мірок і ярликів. Скільки окулярів з стереотипами. Що за цим навтіь не розумію,де справжня я. І к бісовій матері хай розбираються всі стереотипи, хай розбиваються навтіь склом всередину.

Бо розумію, що всесвіт дає нам все що ми хочемо.І він зовсімне зламаний, а зламані ми. Це в нас проблема, а не в енних хлопцях та перепетіях життя.
Це те, що я не казала собі. Насправді я через нелюбов до себе не можу прийняти інших людей у своєму житті, це насправді через свою поломку я не можу робити те, що хочу і жити як хочу.
І від цього хочеться плакати.
Ні, не так. Від цього усвідомлення, яке стріляє мені в голову, і яке я потім проговорюю зі своїм же відображенням,  починаю ревіти. Отак, стоячи в куртці посеред кімнати, вода починає заповнювати мої очі, і виливатись.  Реву від безвиході. Значить в мені зламаний механізм, і я НЕ вмію.
"Господи, ти ще не впевена в цьому повністю? "- запитую я себе витираючи червоні очі.
"Згадай їх всіх -  попередніх. Ти всіх їх намагалась полюбити, і заразом ти френдзонила по півроку по року. Але чому ж так виходил? Кожен з них був втіленням твоїх бажань на той момент: смішний і приємний, як справжній друг-хлопець у 15 років; спершу сором'язливвий, а  потім запальний і шалений з вогнем в очах далі; відірваний трохи від світу і помішаний на музиці з замашками філософа; тусовщик з вітром в голові і шаленими планами; меланхолійний і дивний, з яким можна було проводити опівнічні переписки. А тепер ось цей: втілення турботи, впевненості та сили. Все як замовляла. Але і з ним щось не так.
А знаєш що? Він просто тобі не подобається. Тобі просто ніхто не може сподобатись, поки шукаєш "щось не те". У собі, у інших, у цьому світі. Щось не те - це твоє неприйняття себе, це твоя не любов до себе."
 І поки в мені є це "щось не те", я бачитиму його в кожному хлопцю, в кожній людині. це "не те" вже вилазить мені боком, істерикою, злістю та розгубленість. Але я продовжую битись головою об стіну і кричати що з іншими "щось не те".
Нарешті зрозуміла слова, що "замість тебе, тебе ніхто не зможе долюбити". Так, є подарунки, квіти, зустрічі, фільми, прогулянки, але все "не те". Я зажимаюсь в собі і прояви з боку інших лише розпалюють мій егоїзм, який з'їдає більше старань і душ, але зовсім не гріє мене саму.
Тож я вчергове зриваюсь на інших, бо вони роблять, але ви ж уже знаєте "все не те", і хочу йти в магазин. Одягую куртку, дивлюсь на себе в зеркало. І до мене пригоходить думка:
та ж з ним все нормально, він просто тобі не подобається.
і тут
починаються сльози