Історія схожа з фільмом "Спілка мертвих поетів", але про дівчат і жінок. В "Посмішці" правда розкрита не лише історія як вчитель впливає на студентів, що приносить в їхнє життя, а і що Учитель за людина, його внутрішнє.
До решти вчитель Кетрін Вотсон навчила і показа і мені дещо...
Як легко погожуватись з загалом, як інколи навіть перед собою не можливо відстояти себе.
Як важко бути першим в чомусь, бути новатором, бути з прогресом.
І на цьому все, зрештою я ж не звіт після перегляду пишу. Зараз важко щось навтіь видобути з себе, бо все ідеально лягло в мені.
Лягло про страх чогось нового і біль своїх невдач, лягло про вимушені стосунки, які б не варто було продовжувати, а я продовжувала не прислуховуючись до себе самої, що мене це не влаштовує. Бо ж як? Все має бути саме так - Ти маєш вийти за нього заміж.
Лише на задвірках свідомомсті, щось тобі кричить "агов, хоч собі не бреши".
Не брешу, тепер не брешу,але перед цим стільки довелось покривалятись і позривати гримас. Щоб потім стояти і пальцями намацувати своє лице. І пізнавати себе. Вперше.
Мені гірко визнавати, що я жила у світі ілюзій: що я любитиму своїх близьких настільки сильно як колись і що це не змінно, що я завжди матиму одні й ті самі смаки, що я матиму незміний стиль і характер - я константа.
Здавалось, визначити перед самою собою набір своїх якостей, недоліків, вподобань було б достатньо. Здавалось, що визначити свої похідні карактеристики значить знайти/здобути/ саму себе. Завалось, що ж цим набором можна було б іти хоч на ринок продавати і купувати людей, положення в світі та запити. Бо ж вище голови не стрибнеш? Бо ж хто на тебе таку подивиться? Бо ж ти не зможеш вирватись з свого міста?
Але виявилось, що все глибше, виявилось, що життя це як стрибнути в колодязь. Стрибнути і кричати від страху. А щоб роздивитись деякі речі потрібно подивитись звіддалі. Я дивлюсь і розбираюсь, але поки це схоже на діч. І ця діч мене пожирає. Ну, та, звісно, авжеж.
Все що в мене є (чи чого в мене немає) це головний елемент. В мене є я, Я? Але є і величезна дірка в ребрах. Звіть тигрів і хай стрибають крізь мене, я буду замість обруча, бо нутро здається і палає.
Бо я здається нічого не знаю. І з такою частотою як я це пишу, я б вже могла хоч чогось навчатись. Їсти кашу як вперше, відчувати тріпи сидячи на пуфі в ТЦ, хапатись за нирки і вити в середині себе, а потім бути до біса сучкою за приємними розмовами. Все для мене далеке і ніби фальшиве на смак. Солодке вже не приносить задоволення як такого, просто розумію, що цукор всьому голова, але не кайфу. Алкоголь? Господи, я здається, від нього стаю ще тверезіша. Уже не приходить під ним розслаблення і приємний політ фантазій, здається на цей наркотик я перевищила ліміт.
Хімічні сполуки? Сама від них відомляюсь, бо КАРЛ вони нічого не дають тобі нового, а лише вивільняють енергію, в даному випадку стимулює роботу Центральної Нервової Системи. Чувак, іди, бляха, стимують свої ЦНС якось по-іншому. Бо це діч.
Але тепер є проблема. Позбувшись стількох радостей, що тепер приноситиме задововлення, - думаю я, коли лежу твереза після пляшки рожевого напівсолодкого.
Що тепер?
Можна спробувати приняти на віру вченння Вед. Піти по висхідному шляху розуміння суті світу: я безсмертна душа, яка заключена в колі перероджень, і яка зараз перебуває в енному тілі. Можна спробувати їсти лише овочі та фрукти, почати серйозні медитації та служіння "Верховному Богу".Можна кинути навчання, кинути роботу, яка не приносить заробітку. піти в офіціантки і постійно шукати своє.
Можна сидіти на спідах, пити, почати писати вірші, про які казатимуть "дірьмо палнейше", але в угарному екстазі аплодувати.
Можна. Мені все можна. Питання: а треба?
І дірка в середині лишається, намагаюсь її замазати/заліпити підручними засобами і помадою на губах, але чи цього досить?
Немає коментарів:
Дописати коментар