Back

Так хочу бути малою дитиною. Так хочу повернутись назад. В ті спекотні літа, коли ти не виходиш на вулицю і читаєш книгу, а сонце цілує тебе через вікна. Хочеться тої безтурботності і вперед з головою в історію. Так солодко було читати "Тигроловів" так, щоб по вінця і втонути. Так солодко було там, колись. А зараз прокидаєшся в неділю зранку, о 7 годині і не знаєш що робити. Про цінність часу знаєш, про свій вихідний також, а в голову нічого не приходить, ну тобто сил немає щось робити. Хоча вчора сон настільки зморив, що в піжамку не переодяглась навіть. 

На вчи ме не пи са ТИ?

По раз емоційна напруга, інтелектуальна робота вимотують сильніше за фізичну, тоді просто валюсь з ніг. А зранку змушую себе захотіти зайнятись йогою. Поки що, правда, йожу лише в позі Шавасани. І так вже кілька тижнів. Я стараюсь чесно, стараюсь бути/жити і чинити так як треба. Але все ще відчуваю себе не в своїй тарілці і ставлю зайві частки на початку речень. Хочу щоб все було зв'язано, гарно, щоб все поєднувалось. А виявляється такими штуками лише утворюю сумбур в своєму житті. Хай люди, які мене ненавидять, не читають мене. Бо писати оглядаючись на когось, назад, витягує лише більше моєї сили. Бо я хвилююсь, щоб нікого не образити. Таки моя "зручність"  і  агресія даються взнаки. 

Якщо подумати раніше в мене взагалі не було нормального стану, я або нила, або агресувала. Інколи і зараз доводиться умовно закривати собі рот. Щоб не зірватись, не взлитись і не закричати. І це приносить мені лише хороші плоди. Донедавна одна з найважливіших людей в моєму житті, яку я нівелювала, сказала мені страшну річ з своїх вуст : " не ображайся, я хочу для тебе тільки найкращого". Господи, це було так потрібно.Не варто було боротись, кричати, вимагати. Коли ти стаєш собою, все стає на місця. Якщо тебе не приймають такою одні люди, не приймають самою собою, будуть інші. Які не протестуватимуть і не мститимуться тобі за тебе. Я впевнена. 

Джокер

Але "Я" це потрібно своє ще знайти. Таке відчуття, що я відкрила в собі його лише в 21, і то випадковим чином. Ніколи не розуміла свої емоції, забороняла копатись в собі, ну тобто розбиралась але поверхово, просто для вигляду.  А коли почала пізнавати себе, то зрозуміла, що мені подобаються платтячка, мені подобається просити, щоб мені щось дали, а не вимагати цього. Що мені ближче не сваритись, не кричати, щоб у співбесідника, хлопця, падало забрало і він вважав мене ворогом. Ні, тепер ні.Стоп істерикам, стоп сваркам, де злість тебе накриває і ти стаєш як сліпе кошеня. Годі неусвідомленості. Хочу і буду робити все що в моїх силах, і відступати. В будь-яких стосунках ( дружбі, зустрічанннях, взаєминах з батьками) ніколи не можна наступати на ноги партнеру і нервувати, "а чо він неправильно танцює". Потрібно намагатись слухати і чути, і дати можливість зробити іншій людині свій потрібний крок. І я даю цей простір. 

пафос/мімімішність

Правда і сама себе по раз не певно поводжу на цьому тансмайданчику))). Напевно тому, в мене такі перепади в пошуку себе: від (як Таня назвала їх) "ошийників" до рожевих нігтів. Я коливаюсь від образів себе, які я бачу у дзеркалі і намагаюсь відчути що ближче мені. Хоча зараз настрій надягнути сарафан, не фарбуватись і поїхати з сонцем в волоссі на ринок. Купити молодої кукурудзи і влаштувати собі день добрих фільмів. Окей, гарних фільмів. Наприклад, передивитись "Леона", його бачила лише в років 10. Не пам'ятаю навіть сюжет. 

І так ще хочу додому, ненадовго, але до рідних. Життя розставило так, що з рідними і близькими бачимось не часто. Бо просто не виходить. А алкоголь до речі вже не пре. І навіть коли зустрілись з Танею, рік по тому, на тому самому дитячому майданчику, то все що ми говоримо це "вітаю, ще один рік" і далі між нами тільки тиша. Але це комфортна і спокійна тиша, ми десь в собі, в своєму, десь там. Але поряд ми один з одним, ми дозволяємо собі мовчати, бо знаємо, що по раз слів не потрібно. Потрібно лише людина, з якою ми почуватимемось в безпеці. 

Немає нічого сталого

Для нас уже не існує трагедій. Тобто, жодна з них не торкає аж на стільки. Я дуже сентиментальна, але і вже більше усвідомлена. Чи це називається черствість? Боже, ми такі розумні. Покажіть на нас пальцями і скажіть нам колишнім, що стільки всього станеться. Ми, я б, не повірила що так все обернеться. Що до нас прийдуть рішення, що ми прийняли. Що ми поводитимось так, як зараз. Що за півроку( саме за цей період) все зміниться. Я подорослішала до певної міри. І коли тепер кажу про свої "старі" 21, коли мені дають 18-19, я на повному серйозі. Стільки всього ми пережили. Хоча дитячість в мені, напевно, залишитись до смерті. Або поки я зможу сковзатись в торгових центрах і мене не підведе спина, щоб залізти в рожевий замок принцеси. Один лише виняток, я так хочу на відпочинок. На море, щоб сонце випалило волосся, щоб засмагнути до мулатки і накупатись. Все це сподіваюсь справдиться.

Мені спокійно, здається, я знову повернулась до свого щоденникового ведення блоґу. Це очищує мозок і фокусує мою є увазу на собі. Не хочу поки висувати чи розяснювати щось. До біса всі маніфестанські записи. 

аби гроз вночі не було

напевно я всіх дістала зі своїм страхом. Хвилююсь за одне, потрібно вирішувати друге, сьогодні мушу їхати на зустріч, завтра мушу здати іспит, в четвер статтю. ФАААААК. Я справлюсь, та чому так важко.Приходжу і хочу падати, але не падаю. А перехожі бачать мене,  напівмертву, яка притиснулась до стінки, і запрошують сісти. А я перезавантажуюсь і готова далі йти. Правда, розриває дисонанс. Не знаю хто я і що "моє". Все здається таким дивним і все біжить кудись. Я такий слоупок, що тільки намагається набрати темп. Хтозна-як то все вдастся, але скоро все вирішиться. То просто такий буремний час. І я все зможу, головне аби гроз не було вночі. Бо вони мене будять і лякають. НІби на небі відбуваються битви. А грім заключається над моєю головою. Я намагаюсь відкрутитись, провалитись знову в сон, але здається от-от весь світ провалиться крізь моє вікно. В такі моменти відчуваєш себе маленькою дівчинкою, і хочеться обійняти маму. Хочеться захисту і прихистку. 

І в такі момети ненавиджу все вирішувати самій. Маєш іти, дивитись в очі страху. І це добре, але тоді коли тебе штовхає тілкьи цікавість і перевірка себе, а не  життєві обставини.  а так маю/мушу і йду. І обіцяю собі впоратись.

Хороші дівчатка ніколи нічого не отримують

'Я приїхала додому сповнена сили і впевненості в моєму відпочинку. Але і тут потрапила в халепу. Яка до решти допомогла мені побачити проблему в самій собі. Виявляється, я ніколи не противились зовнішньому впливу. Була піддатлива до чужих слів і зрештою зручна. Все почалось з дитинства. 

Маєш казати "здрасті"

Нас всіх виховували бути "хорошими"". От і я завжди для всіх старших знайомих, просто старших, була хорошою дівчинкою. Завжди слухалась, завжди буде чемною і не помітила як це стало стилем життя. Я зручна.

Це не стосується сім'ї. Адже тут мене завжди сприймали такою як є. Неслухняною, капризною, вигадливою і дивною. З приводу інших. Дорослих. Я мусила бути чемною. Настільки, що не зрозуміло чому мене просто примушувати вітатися з сусідами. Дорослими, які навіть не важили моїм словом. Але так вийшло. Мене привчили бути чемною зі всіма не залежно від того, як вони себе поводили. Тому напевно в мене виробилась тотальна сором'язливість. Та батьки хотіли якнайкраще. Привити мені ввічливість, повагу. А вийшло як у всіх батьків. Я виросла зручною. Моя дивна поведінка так чи інакше не мала виходити за рамки нормальності. А то на мене шикали. В школі, в дворі. Мене могли сварити інші старші люди, які поводили себе ще дурніше, але я брала до уваги їхні слова. І вважала це істиною. До часу. А зі Львовом, де ніхто не шикав і всім було пофіг на тебе, прийшла свобода. Свобода в тому, щоб нікого не слухати. І от ти приїжджаєш додому і навіть слова батьків звучать як порада чи рекомендація, мене знову намагаються присоромити сусідські тьоті. Вони не знають Що я роблю і Як. Їм досить секунди і шпарини, щоб охрестити мене як погане насіння і "не така вона вже хороша як здавалось". А мені це болить. Болить, бо слова не заслужені і ображена через хтозна-що. Болить, бо тепер мене не вважають хорошою. Зате інші задоволені, що вони не помилялися в гнилому новому поколінні. І це так боляче. Це чорт забирай дуже боляче. І це не змушує мене забити, а лише розпалює лють. Адже в цьому випадку я дурна. Для мене не мають важити слова інших. І як казала мама "ну і що?". Ну і що, що вони подумають. Невже вони, інші, будують і керують моїм життям? 

Розвішала вуха

Це твереза думка, от лише не так просто викорінити в собі страх осуду і сумніви.Адже ви напевно не помічали аж так сильно, та нас виховують бути зручними. Батьки на все горло кричать своїм дітям "не кричи, не біжи, а ну сяд. Туди не лізь". Їм було і без того багато роботи і проблем, щоб ще думати, що їхня поведінка не виховує нас нормальними. Але не на них вина. А на нас, що зрештою вирішили бути зручними і далі. Не тільки в дитинстві. Адже нам сподобалось як до нас ставляться, коли від нас щось хочуть, коли змушують бути зручними. І ми за милу душу почали іти за такими фразами як " Ой ти такий хороший друг, а зроби ...", " Ти така хороша, а знаєш моя дівчина..." "Ой в мене тут просто невідкладна проблема, а я не можу, розберись з ...". Впізнали? Нас обсипають компліментами, давлять на жалість хорошими словами і маніпулюють нами. А ми тільки раді. 

Най би тебе качка копнула!

Наприклад, я  не вміла казати ні, ні не так. Не вмію, ще досі. Але тепер уникаю таких прохань і маніпуляцій "я не маю часу, а зроби то, і піди забери і ще почекай, бо мені не до тебе" "а знаєш, мені так погано, накурився трави, приїдь посиди зі мною" "ой мені так нудно, приїдь, стане веселіше( див. Розвесели) " "ой моя дівчина така дура, я її зрадив, ти ж мене розумієш". Господи, половину маніпуляцій я навіть не помічала. Просто пропускала мудацьку поведінку людей, бо вони казали, що я друг, що я хороша. А так хочеться бути хорошою, чи не так? Це знову ж таки комплекс "зручна дитина" тільки дорослий варіант. Тепер за слова похвали можна виправдовувати хлопців, що зраджували своїй новій дівчині. Бо вона ще соромиться його в ліжку і дослівно "як бревно поводиться". Тепер можна виправдовувати хлопців, які нібито "дружать" з іншими дівчатами, бо їхні обраниці "таке, ну одружитись норм, але вона не цікава", тепер можна засувати свої принципи куди подалі та чекати по півгодини когось на зустріч, і ще казати "не поспішай. Нічого, що я замерзла, ти ж спатки хотів." Тепер можна до ночі сидіти на вокзалі, бо ж треба зустріти.

Кеп або "снег растаявший -  он вода"

Я проаналізувала. Мені нічогісінько з цього всього списку не треба. Жоден мудацький вчинок, що я виправдовувала заради похвали чи "дружби", мені не був потрібен. До решти мені навіть не потрібна була та "дружба". А особливо з хлопцями, адже її таки не існує. 

В "дружбі" з протилежною статтю або хтось закоханий в іншого, або просто використовує як буферну зону, жилетку, порадницю чи психолога. За всі мої 5 років дружби з хлопцями нічого путнього не вийшло з жодної. Жодної. Адже навіть  адекватні друзі відсіялись. Не має інтересу спілкуватись. Тож в свої 21 можу сказати, що дружби між М і Ж не існує. Тож к бісу таких друзів, к бісу подружок і родичів чи знайомих, які сприймають вас лише в тому випадку, коли вами можна покерувати, поплакатись, потріпати нерви, повчити - будь-як самоствердитися за ваш рахунок.

 Потрібно мати свою голову на плечах і думати, що чужі думки не мусять робити вам погоди, адже не вони, не інші, будують ваше життя, а ви. Ви. І к бісу таких друзів, людей. Не хочу бути зручною. Погоджуватись на якусь діч заради ефемерної вигоди чи похвали. Досить іти у всіх на повідку. Більш не хочу спілкуватись з псевдодрузями і виправдовувати їхню поведінку, не хочу більш мило вітатись з сусідами, щоб потім за будь-що вони виносили мені мозок. Не хочу взагалі нікого. Я не провідник, не експерт, не психолог, я вам навіть не друг, бо ви мудаки. Всі мудаки, які маніпулювали моєю добротою і дурістю. 

Більше так не буде. І наступного разу як комусь буде потрібна допомога зручного друга, я пошлють вас к бісової матері. Бо достатньо. Бо Баста. Досвідулі.

Прим. Використання лайливих суто українських літературних слів в цій публікації дозволено

Ты тока не реви, тока не реви

Хочу спати, треба іти спати, а середині таке відчуття, ніби лечу. А можливо просто усвідомлюю, що мені не дадуть заснути. Ех. Сьогодні дивилась на полички, що пустують, на ліжка, які колись були заселені. І щось щемить. Я втомлена і зла. Мені не дають спати. І люди їдуть/біжать/покидають/тікають від, а я розумію, що мені нічого не треба. Мені не треба багато посуду. Навіть чашки для чаю до пари не треба. Мені потрібні 2 тарілки і по штуці каструльку і сковорідку. Я відмовилась від квиточків, згадок, і фото. Стала геть-геть несентиментальна. Мені тепер подобається мінімалізм. Здається, що дати мені волю, і залишиться я і голі стіни. Навіть свої книги я відправила до рідного дому. В мене не буде бібліотеки поки не зможу привести їх в суто своє житло. І чорт забирай, мені смішно і дико, що переживаю це все. Але в тому, що це зникне і є вся краса. Я сміятимусь  і крутитиму пальцем у скроні на слова, що я ностальгувати за часами гуртожитку. Що любила своїх дівчат, де б вони не були/на якому поверсі не жили і як би не спілкувалися ми з ними. Ненавидітиму сама себе за слова, що вдячна гуртожитку за цю школу життя. За погане не звикли ми дякувати, але мало хто розуміє що це "погане" і є наші уроки. Багато матеріалу я не засвоїла, але ще більше вкарбувалось в пам'ять.
Навіть зараз лежу на ліжку, а завтра життя обіцяє змінитись ще на кілька градусів кардинально. І мене починає накривати паніка. Намагаюсь дихати, але не дуже виходить. Завтра один, потім ще один, на наступному тижні два, а далі... Можливо дарма роблю вигляд чи справді плутають у планах. Але мені гарно. Сподіваюсь так буде і тоді, коли мої рожеві окуляри розібються. Головне не склом в середину.
І я поки що бережу їх, мої окуляри. Іду мружусь від сонця, перебігають дорогу суто на зелений і з усмішкою доводжу, що світ не такий поганий. Починаю щось казати за позитивне мислення. Але вже доводиться прощатись і мені кажуть, на моє " я напевно таки дуже наївна і дурна, ти ж так думаєш?". Мені не беруться відповідати зразу, лиш заледве кивають і кажуть "будь такою, носи рожеві окуляри, можливо, вони тебе врятують". І з якоюсь страшною і важкою таємницею ідуть собі далі.
А я в квітчастій, трохи таки по-дурному квітчастій, сукні перебігаю дорогу (виключно на зелений) і йду і собі додому.
Все таке непевне. Хтось планує щось. Кудись їде. Рухається. А я просто поки пливу, куди штовхають обставини життя. І коли зрозумію, що моє, то всеплюсь і вже гребтиму. А поки можна розслабитися.

Деньги я тебе не верну, считай это расплатой за мудизм

Якщо хтось хоче подивитись на вбиту але щасливу людину, це до мене. Відчуваєш себе як з соковижималки після тижня праці. Але не заспоюєшся. Не-а. Так роблять хіба дурні. Ти йдеш говорити з близькими на задвірках, на парапетах та сходах лікарень. Ти говориш і не пильнуєш час, поки вечір не починає морозними губами цілувати ваші плечі, а шкіра не стає гусячою. Йдеш/їдеш і говориш про хоббі, відчуття себе, книги з людиною, що нещодавно зустрів, але зрозумів, що вона така як ти, майже з першої серйозної розмови. До речі, коли хтось починає говорити за речі, що мене цікавлять, я просто не затикаюсь. І ви самі винні, що провокуєте мене на серйозні теми. Але до решти мені це подобається. Подобається розуміти себе трошечки більше. Головне заважає питання, а що як? А як то так буде? Тобто ти хочеш змінитись?Люди лякають мене несприйняттям оточуючих та не можливістю змін. Таке. Ніби всі взялись мене перевіряти на скільки моє рішення серйозне і тверде. Всім кому горить відповідь: Моє бажання виключити вас з свого життя цілком усвідомлене і обдумане. Навіть більше чим ви над ним думали. Я вас не ненавиджу, не уникаю і тд. Просто нам не по дорозі, в нас різні цілі. Ну це знаєте так ніби я хотіла б жити в Італії а ви в Росії. 😂😂😂 Та ні, жарт звичайно. Просто деякі люди вміють вибішувати.( І зараз не численна кількість трохи егоїстичних людей, що мене читає, подумає "це про мене!!!" ) Спакойна. Не про тебе.
А взагалі після моїх таких слів про аудиторію половина подумає, яка я погана. Як погано відкликаюсь про людей. Ну прямо змія! Так, мене сьогодні жартома називали змією. Але ж пам'ятаєте, що вона перша не нападає, а лише захищається. Тож посил: не чіпай, бо подохнеш. А так то я добра. Да. І взагалі це мене так треки плющать. Сети на кісс фм так нічого. Особливо як ніч, парк і Львів. І я. Втомлена. З помальованими руками.
А взагалі, хто так додому збирається? Коли до останньої маршрутки залишається якась година, сидіти в одній білизні і вимальовувати на руках узори та знаки. Таврували себе щастям, красою і добробутом.( Не брешу, реально в мехенді більшість малюнків це і означають). Ніхто. Ніхто так вольяжно і не потягує воду з свого келиха і не намагається зрозуміти людину за сотні кілометрів через вайбер. А потім ломлячи ноги ніхто не біжить на маршрутку. ( Брешу, таких багато)
Але потім. В маршрутці. Мене відмикає від загальної мережі.
Все. Стільки всього зроблено. Скільки слів мною сказано. Стількииии. А мені все одно. Все одно чи адресат отримав правильне повідомлення. Все одно чи не образила я когось. "Це жорстоко",- кажуть мені і я погоджуюсь. Але мене не торкає. Не торкає, не пече, не болить, не чешеться за вами. Люди знову повторюють "а якщо інші підуть. Кинуть. Образяться. Не зрозуміють." А я питаю, а нащо мені такі "які не зрозуміють?".
Моє від мене не піде. Не піде, бо я зроблю все, щоб залишити його в моєму житті. Якщо ж воно все-таки
піде, значить було не моє. Це стосується туфель, плаття, роботи, стосунків. Та всього. І в цьому перш за все треба бути чесною з собою. Сісти і поговорити. На підвищених тонах, чи напівпошепки чи відсторонено, але говорити. (І зараз буде, криша едет неспеша). Але так. Я не боюсь говорити з собою, намагатись зрозуміти. Не боюсь досліджувати тему особистості людини і взаємостосунків з іншими. Не боюсь падати в болото всей етай жизні.

А. До речі, ви знали, що можливо все що ви переживали в своєму житті не було любов'ю? Ну тобто в тому всьому до любові було досить таки далеко. І насправді той перший "букетно-цвіточний" період в стосунках, які всі так хочуть повернути, не є справжнім коханням( хоча такий тип взаємин в коханні присутній). А що то таке було на початку і коли почнеться любоф-марьков розкажу іншим разом. А поки дайте знати, що читаєте мене і що вам цікаві мої неадекватні думки.
Всім цьомки-бомки. Поїхала відпочивати.

Коли відчуваєш це в собі

Пораз я відчуваю таке піднесення. Таке щастя, що тотально захоплює мене. Очі горять, щічки червоніють і часу на вдих/видих не залишається, адже я настільки захоплена темою розмови, що не можу відволікатись. І я відчуваю, як в мені пульсує енергія. І роблю висновок, що дівчина може розквітнути лише тоді, коли в неї є ця енергія.  І ти просто світишся, сміх звучить дзвіночком. А голова відмикається від щоденних турбот. Перестаєш нарешті думати, аналізувати якісь справи, що турбують цілий день. Перестаєш грузнути в проблемах і з'являється усмішка, замість страждального виразу. Голова вчиться відключатися і медитувати. А це дуже потрібно. Бо вона не вміє абстрагуватися і відокремлювати проблеми на роботі від сім'ї чи проблеми в сім'ї від роботи. Якщо бос накричав чи залишив без премії то і вечеря не смачна і кохана людина дратує. Якщо сварка в стосунках, то на роботі аврал. Якщо щось не так, страждає вся система життя. Також прийде дзвіночок від здоров'я. Тож в цьому апокаліптичному світі жінці варто знаходити час для себе. Для релаксу і медитації. Якщо вона не має довгий час енергії та часу нею наповнитись і ніщо не допомагає продукувати її, то жінка починає страждати від головних болей. Вона стає змучена, негарна.
Найчастіше ви впізнаєте  "пусту" жінку/дівчину коли  просто  подивитесь  на неї. Такі, як поранені тварини, починають захищатись, огризатись і відштовхувати всіх. Це оці мегери або злюки, яким кажуть "заспокойся" або "тобі хлопця треба". Насправді їм треба внутрішньої енергії.
Коли робота, чи навчання чи інші життєві труднощі навалюються, а жінка постійно думає, хвилюється, аналізує, вариться у всіх проблемах, і не має ні часу ні допомоги, то вона просто згорає.
В мене самої був такий період взимку. Тільки я через незнання називала його депресією. Постійна хандра, я провалювалась в сон, прокидаючись потім зовсім невиспаною. Мене все і всі нервували. Навіть стосунки здавались тягарем, хоча мій хлопець як міг мене тягнув. Тобто намагався, бо фактично в цьому випадку допоможе лише догляд як за лежачим хворим. Я не знаю, як вигребла. Але зрозуміла, що в такі моменти треба збирати свої сили і підключатися до космосу. 😅 Ну або ж забити на все, зняти з себе всі обов'язки і намагатись відновитися. Хто як хоче: мандрівки,  кіно, театри, виставки. Але головне - згадати, що цим світом можна насолоджуватись, а ти не раб чи не дурень, якому більше всіх треба. І до решти зрозуміти, що дівчині важливо бути наповненою внутрішньо. Бо вона без енергії схожа на лампочку, що перегоріла: Ні користі, ні світла. В мене так сталось через навчання, через нерви і складні обставини. Тоді була схожою на привида. Такого ж сірого, затюканого і не важливого людям. Адже які особи нас приваблюють? Які живі. (Ну це обов'язково 😂) Які життєрадісні, наповнені енергією. Про таких кажуть, що вони "горять". І вас тягне. Адже вони обов'язково займаються чимось цікавим, в них можна багато чого почерпнути. Ви росте з ними. І вам кортить бути ближче до таких людей.

Та в сучасному світі дівчині важко бути такою наповненою. А заздрісні  дівчатка про таких життєрадісних скажуть "ага, канєшно, вона вся така розфуфирена, бо нічого не робить", "побувала б вона так по 10 годин попахати як я мушу" і тд. І вони частково мають рацію. В сучасному світі жінці важко бути такою легкою. Адже розвиток особистості жінки відбувається тоді, коли вона займається улюбленою справою і має час на себе. Час на медитації. Нехай для вашої дівчини медитація це шопінг чи малювання. А можливо їй взагалі потрібно, щоб на один вечір, ви залишили їх в спокої з самою собою. Та це потрібно і це не є пустою тратою часу чи грошей.
Але зараз в нашому суспільстві, де саме почуття кохання сприймають поверхово, а кохану, обрану вами людину, як партнера, жінка це право втрачає. А дурною логікою вона має пахати з вами на рівні. По 10-8 годин. Приносити в дім гроші, пробачте "платити за комуналку". Тоді за цією логікою партнерства вона, напевно, має ділити всі речі з вами. Пити пиво на рівні з вами, а ви користуватись її косметичкою( Ну ви чо? Партнери ж!!). Дівчина йде на роботу, і не працює, не займається улюбленою справою, а "пахає", а ввечері має обслужити вас. Їсти, пити, компот і чисті носки. А ще вам як чоловіку, як герою,  потрібна буде дама серця. Заради якої б хотілось гори звертати. Яка б вас надихала. Але після всіх обов'язків, що ви на неї скинули, вас зустрічає з роботи "ето" з кислим лицем, в драній футболці. І все, про що нею можна поговорити, це її робота або її, як вам здається, тупі серіали. І ви починаєте думати "ох а вона була іншою".  Іншою вона була, коли турбувалася про себе і любила вас. А зараз їй вистачає сили і бажання лише на картоплю і сон під час вашого сексу. А де ж саморозвиток, де турбота про себе? "Чому вона не пахне як лавандова квіточка, а коли градиш її ногу можна порізатись об щетину?" - думають хлопці. Бо ви самі її такою зробити. Не залишивши часу на себе, повісили на шию хатні обов'язки і ще роботу, бо ми ж "партнери". А є такі хлопці, що ще і на дівчаче прохання про нову сукню відповідають "а нашо? В тебе вже якесь є". В таких моментах хочеться відповісти "придурок у неї вже якийсь є, а не плаття".
Але все ж як висновок з такого варіанта стосунків: ви починаєте вернути ніс від такої обраниці. І вже не спрацьовує формула, яку нам вдовблювали батьки: "Маєте разом тягнути". "Вдвох то трохи легше буде". Бо звісно є такі, що все таки одружуються і тягнуть. Але більшість тягнуть з одруженням😂, адже така перспектива не надихає. А надихає чоловіків прийти додому, де чекає достойна, самодостатня, розумна жінка. З якою хочеться бути, жити, для якої не жаль нічого, і заради щастя котрої, ви дійсно можете покорити світ.

Задля цього і потрібно розуміти Що таке кохання і сім'я. І нащо воно потрібно. Для жінки це її центр. Для чоловіка, це фундамент і спонука для якоїсь роботи. Чоловік, маючи місце в світі, де його зустрінуть і обласкають, може і далі рухатись вперед. І кожного разу як будуть зустрічатись перешкоди, він матиме в голові думку, що якщо навіть не для себе  (не для себе мені треба заробляти більше, не для себе мені треба шукати перспективнішу роботу, не для себе я хочу рости) то для сім'ї. Адже він несе за неї відповідальність і це робить його ще важливішим, ще величнішим. Бо будь-яка відповідальність, що лежить на чоловікові, а особливо відповідальність за жінку, за їхню сім'ю, дає йому стимул і сили іти далі.
Тож в підсумку хочеться, щоб ми відкинули радянські стереотипи сім'ї. Щоб не думали, що так правильно і так треба чинити і надалі. Адже по факту в них ніхто не був щасливий. І ви в парі не брат,  не партнер, не "таваріщ". Ви єдине ціле. Яке складається з кардинально різних двох елементів. Чоловік - захисник, мужній лицар, що доб'ється дами і зробить для її добробуту все. І жінка. Лагідний, але потрібний елемент, що приносить мир, душевну гармонію і сили чоловікові. Завдяки жінці вивільняється його енергія і він відчуває себе поряд з нею як цар, що здатний здолати все.
І так в парі ростуть два моноліти, що допомагають один одному, разом розвиваються і стають кращими і кохають один одного.
А тепер перечитайте все попереднє і подумайте на що з описаного вище схожі ваші стосунки? На гармонію чи більше на "ето з драною футболкою"? І це насправді страшно. Адже. Окей скажу за себе. Я хочу заміж. Відкрию секрет: всі жінки хочуть заміж. Звісно. А якщо якась нівелює інститут шлюбу, то або  ж вона лукавить, або їй зробили боляче.
Але всі хочуть одруження. Але ми про подружнє життя думаємо як про гармонійні взаємини з коханим. В яких хочемо надихати, піклуватися та рости разом з половинкою. Але нас усіх паралізує страх. Страх, що замість щасливого подружжя, затянуть в упряж і скажуть "ну мала, треба". Тягни. Роби. Можи. Вирішуй. Виховуй. Терпи. І тут 80% знайомих заручених лякаються і сумніваються. Адже нащо такі стосунки, чи нащо ті весілля, якщо ти не можеш бути впевнена, що коханий попіклується про тебе, якщо в тебе  буде підтвердження тим всім обіцянкам про "заради тебе" "а тобі всьо"  і тд. Тож так, це страшно. Не тільки отримати ярмо на шию, а і позбутись частинки себе через одруження. І в таких випадках розумні(наголошую, розумні)  дівчата дивляться на вчинки(!!!) А не слова хлопців, і тікають від токсичних стосунків. Адже краще самій ніж будь з ким.
От такі то помідори.