Якщо хтось хоче подивитись на вбиту але щасливу людину, це до мене. Відчуваєш себе як з соковижималки після тижня праці. Але не заспоюєшся. Не-а. Так роблять хіба дурні. Ти йдеш говорити з близькими на задвірках, на парапетах та сходах лікарень. Ти говориш і не пильнуєш час, поки вечір не починає морозними губами цілувати ваші плечі, а шкіра не стає гусячою. Йдеш/їдеш і говориш про хоббі, відчуття себе, книги з людиною, що нещодавно зустрів, але зрозумів, що вона така як ти, майже з першої серйозної розмови. До речі, коли хтось починає говорити за речі, що мене цікавлять, я просто не затикаюсь. І ви самі винні, що провокуєте мене на серйозні теми. Але до решти мені це подобається. Подобається розуміти себе трошечки більше. Головне заважає питання, а що як? А як то так буде? Тобто ти хочеш змінитись?Люди лякають мене несприйняттям оточуючих та не можливістю змін. Таке. Ніби всі взялись мене перевіряти на скільки моє рішення серйозне і тверде. Всім кому горить відповідь: Моє бажання виключити вас з свого життя цілком усвідомлене і обдумане. Навіть більше чим ви над ним думали. Я вас не ненавиджу, не уникаю і тд. Просто нам не по дорозі, в нас різні цілі. Ну це знаєте так ніби я хотіла б жити в Італії а ви в Росії. 😂😂😂 Та ні, жарт звичайно. Просто деякі люди вміють вибішувати.( І зараз не численна кількість трохи егоїстичних людей, що мене читає, подумає "це про мене!!!" ) Спакойна. Не про тебе.
А взагалі після моїх таких слів про аудиторію половина подумає, яка я погана. Як погано відкликаюсь про людей. Ну прямо змія! Так, мене сьогодні жартома називали змією. Але ж пам'ятаєте, що вона перша не нападає, а лише захищається. Тож посил: не чіпай, бо подохнеш. А так то я добра. Да. І взагалі це мене так треки плющать. Сети на кісс фм так нічого. Особливо як ніч, парк і Львів. І я. Втомлена. З помальованими руками.
А взагалі, хто так додому збирається? Коли до останньої маршрутки залишається якась година, сидіти в одній білизні і вимальовувати на руках узори та знаки. Таврували себе щастям, красою і добробутом.( Не брешу, реально в мехенді більшість малюнків це і означають). Ніхто. Ніхто так вольяжно і не потягує воду з свого келиха і не намагається зрозуміти людину за сотні кілометрів через вайбер. А потім ломлячи ноги ніхто не біжить на маршрутку. ( Брешу, таких багато)
Але потім. В маршрутці. Мене відмикає від загальної мережі.
Все. Стільки всього зроблено. Скільки слів мною сказано. Стількииии. А мені все одно. Все одно чи адресат отримав правильне повідомлення. Все одно чи не образила я когось. "Це жорстоко",- кажуть мені і я погоджуюсь. Але мене не торкає. Не торкає, не пече, не болить, не чешеться за вами. Люди знову повторюють "а якщо інші підуть. Кинуть. Образяться. Не зрозуміють." А я питаю, а нащо мені такі "які не зрозуміють?".
Моє від мене не піде. Не піде, бо я зроблю все, щоб залишити його в моєму житті. Якщо ж воно все-таки
піде, значить було не моє. Це стосується туфель, плаття, роботи, стосунків. Та всього. І в цьому перш за все треба бути чесною з собою. Сісти і поговорити. На підвищених тонах, чи напівпошепки чи відсторонено, але говорити. (І зараз буде, криша едет неспеша). Але так. Я не боюсь говорити з собою, намагатись зрозуміти. Не боюсь досліджувати тему особистості людини і взаємостосунків з іншими. Не боюсь падати в болото всей етай жизні.
А. До речі, ви знали, що можливо все що ви переживали в своєму житті не було любов'ю? Ну тобто в тому всьому до любові було досить таки далеко. І насправді той перший "букетно-цвіточний" період в стосунках, які всі так хочуть повернути, не є справжнім коханням( хоча такий тип взаємин в коханні присутній). А що то таке було на початку і коли почнеться любоф-марьков розкажу іншим разом. А поки дайте знати, що читаєте мене і що вам цікаві мої неадекватні думки.
Всім цьомки-бомки. Поїхала відпочивати.
Немає коментарів:
Дописати коментар