напевно я всіх дістала зі своїм страхом. Хвилююсь за одне, потрібно вирішувати друге, сьогодні мушу їхати на зустріч, завтра мушу здати іспит, в четвер статтю. ФАААААК. Я справлюсь, та чому так важко.Приходжу і хочу падати, але не падаю. А перехожі бачать мене, напівмертву, яка притиснулась до стінки, і запрошують сісти. А я перезавантажуюсь і готова далі йти. Правда, розриває дисонанс. Не знаю хто я і що "моє". Все здається таким дивним і все біжить кудись. Я такий слоупок, що тільки намагається набрати темп. Хтозна-як то все вдастся, але скоро все вирішиться. То просто такий буремний час. І я все зможу, головне аби гроз не було вночі. Бо вони мене будять і лякають. НІби на небі відбуваються битви. А грім заключається над моєю головою. Я намагаюсь відкрутитись, провалитись знову в сон, але здається от-от весь світ провалиться крізь моє вікно. В такі моменти відчуваєш себе маленькою дівчинкою, і хочеться обійняти маму. Хочеться захисту і прихистку.
І в такі момети ненавиджу все вирішувати самій. Маєш іти, дивитись в очі страху. І це добре, але тоді коли тебе штовхає тілкьи цікавість і перевірка себе, а не життєві обставини. а так маю/мушу і йду. І обіцяю собі впоратись.
Немає коментарів:
Дописати коментар