Ты тока не реви, тока не реви

Хочу спати, треба іти спати, а середині таке відчуття, ніби лечу. А можливо просто усвідомлюю, що мені не дадуть заснути. Ех. Сьогодні дивилась на полички, що пустують, на ліжка, які колись були заселені. І щось щемить. Я втомлена і зла. Мені не дають спати. І люди їдуть/біжать/покидають/тікають від, а я розумію, що мені нічого не треба. Мені не треба багато посуду. Навіть чашки для чаю до пари не треба. Мені потрібні 2 тарілки і по штуці каструльку і сковорідку. Я відмовилась від квиточків, згадок, і фото. Стала геть-геть несентиментальна. Мені тепер подобається мінімалізм. Здається, що дати мені волю, і залишиться я і голі стіни. Навіть свої книги я відправила до рідного дому. В мене не буде бібліотеки поки не зможу привести їх в суто своє житло. І чорт забирай, мені смішно і дико, що переживаю це все. Але в тому, що це зникне і є вся краса. Я сміятимусь  і крутитиму пальцем у скроні на слова, що я ностальгувати за часами гуртожитку. Що любила своїх дівчат, де б вони не були/на якому поверсі не жили і як би не спілкувалися ми з ними. Ненавидітиму сама себе за слова, що вдячна гуртожитку за цю школу життя. За погане не звикли ми дякувати, але мало хто розуміє що це "погане" і є наші уроки. Багато матеріалу я не засвоїла, але ще більше вкарбувалось в пам'ять.
Навіть зараз лежу на ліжку, а завтра життя обіцяє змінитись ще на кілька градусів кардинально. І мене починає накривати паніка. Намагаюсь дихати, але не дуже виходить. Завтра один, потім ще один, на наступному тижні два, а далі... Можливо дарма роблю вигляд чи справді плутають у планах. Але мені гарно. Сподіваюсь так буде і тоді, коли мої рожеві окуляри розібються. Головне не склом в середину.
І я поки що бережу їх, мої окуляри. Іду мружусь від сонця, перебігають дорогу суто на зелений і з усмішкою доводжу, що світ не такий поганий. Починаю щось казати за позитивне мислення. Але вже доводиться прощатись і мені кажуть, на моє " я напевно таки дуже наївна і дурна, ти ж так думаєш?". Мені не беруться відповідати зразу, лиш заледве кивають і кажуть "будь такою, носи рожеві окуляри, можливо, вони тебе врятують". І з якоюсь страшною і важкою таємницею ідуть собі далі.
А я в квітчастій, трохи таки по-дурному квітчастій, сукні перебігаю дорогу (виключно на зелений) і йду і собі додому.
Все таке непевне. Хтось планує щось. Кудись їде. Рухається. А я просто поки пливу, куди штовхають обставини життя. І коли зрозумію, що моє, то всеплюсь і вже гребтиму. А поки можна розслабитися.