Ти

16:47 Коли думки не дають спати 0 Comments

Ти сам твориш свою реальність. Це не чергова пуста тирада коучів та інстапсихологів, це правда проста як дошка. Приїжджаєш у це місто зі своїм мішком дурні, очікувань від зустрічей: люди так само будуть тобі раді, ви так само й у тому ж місці питимете те ж вино, розмови будуть такі ж веселі легкі та затягнуться на кілька годин. Ти не береш до уваги своє життя та те, що там твориться у житті інших. Ти хочеш, щоб було так само. З очікуваним смаком: морквяний пиріг буде ням-нямка, ром смакуватиме на 5+ а ти на фото будеш божественна. Під кінець вечора нанесу пирогу зо 20 ножових, але ледь запхаю в себе половину. Бо солодка морква фу та ще і віддає фініками, які не люблю. Ром як і весь алкоголь — гірчить, що мені зовсім не до смаку. Навіть якщо потрішки, навіть запиваючи кавою. Я стоятиму біля умивальника перед великим дзеркалом у туалеті, і добре, аби ця мить запам'яталась як мої 23, як тріумф молодості й щастя. Але я витираю туш з-під очей, що посипалася і кляну її про себе. Потім згадую, що вона коштувала якихось 80 гривень і заспокоююсь. Погляд падає на сорочку оверсайз, виглядає вона не так круто, як уявляла та і я не дотягую до крутості.
Згадую, що зустріч з хлопцем також не задалась. Все було не так, як хотіла, не так, як уявляла.
І  хочеться змити весь макіяж, і замість зустрічей завтра просто поїхати з міста, у якому "все_не_так_цей_раз_як_уявляла". Згребти всі свої очікування і переможеною повернутися назад. Сказати - "я здаюсь".
Правда замість реалізації задуманого чомусь починаю будувати нові очікування. Обіцяю собі, що все буде інакше. От тільки змінюсь. Трохи схудну, лице стане виходити красиве на фото, всі враз мене полюблять і захочуть бачити постійно і з постійним задоволенням. Все буде класно, от тільки я перекрою себе.
Лиш під час цього до крику і суму в душі щось шкеребе і просить. Ну може хоч цього разу? Можливо полюби себе?

0 коментарі:

Мене з'їдає 23.09.2019

18:39 Коли думки не дають спати 0 Comments

Цілий день пережовую свої нутрощі. Коли вони падають і вдаряються в стінки тоненького тіла, шо більше схоже на стінки малірованого чайника, чується гул. Його помічаю лише я, і нервово намагаюсь "наклацати" щось на подобі роботи на екрані ноутбука, в голові проживаючи кожну секунду. От зараз вони мали вийти з зали суду. Уже. Якби не присудив суддя. Він мав уже вийти звідси. Страх знову змотує шлунок разом з легенями у комок і проштовхує в горло. Вище, краще, більше.
Я не жалію себе, хоча це було б логічно. У що я вляпалась? Що мені робити і як "вибиратися"? Що далі?
Мені хочеться витерти його сльози та самій заплакати над тим, що може статися і що буде з нами. Натомість відвертаюсь і удаю, що не помічаю його інтонацій та червоних очей, які він по раз витирає в спід футболки.
Я лягаю поряд впоперек застеленого ліжка, мої долоні торкаються його обличчя, червоні карі очі бігають по моєму обличчі. Він не зі мною. Він там — у завтрашньому залі суду і тим, що матиме статись після.
Я вірю в найкращий та найспокійніший фінал, але інколи моєї віри недостатньо.

Розумію, що насправді не хочу знати. Нічого не хочу знати. Ні те, що сказали, ні те, хто по факту ми тепер один одному і що нам тепер з цим робити. Не готова. Я не готова чути щось, що може зламати мене. Моєї батареї на це не стане, я вимкнусь як телефон з 6% зарядки взимку, коли необхідно покликати на допомогу. Коли темний провулок і оце "куди ти так поспішаєш, давай познайомимось?" Не готова переживати, відчувати, діяти та збирати себе у кулак.Там колись писали про стресостійкість і те, що все можна пережити. Погоджуюсь, лише для цього потрібно померти й воскреснути у кожній ситуації. Зараз же я відчуваю, що на "прокинутись" запасу сил не вистачає. 

За останній рік було: останній семестр навчання, паралельно робота, домашні завдання, написання магістерської, переїзд на квартиру, обживання на новому місці, поїздки до нього, що тривали по 3-5 днів. Новий рік в іншому місті, випуск, кілька подорожей за кордон, звільнення з роботи, закриття ФОП, ще один переїзд, місяць життя в іншій країні, іншому часовому поясі та кліматі, життя у новому місті, пошук роботи, нова робота, пристосування, переїзд на іншу квартиру, ймовірний переїзд в інше місто. Я зараз стою і хитаюсь на вітрі, нова інформація не лізе в голову, не запам'ятовую завдань і прохань, сплю по 8 годин, але покидаюсь ніби після зміни вантажника. Я живу і дію за поштовхом інерції та падаю без неї. Не те, щоб я не раділа всьому, що зі мною сталось. Я за, і рада, що все тільки так. Але інколи хочеться відчувати цей час, пропускати його крізь пальці, затримуватись на його рельєфі, намацувати самі неймовірні моменти та не тикати в діри. Хочеться жити тут і не оглядатись на вікенд, тиждень чи рік зі здивуванням і оцим "а коли це все було". Не хочеться проживати всі моменти з головою на подобі чугунного чайника. 

0 коментарі:

не буває "з чистого листа"

01:07 Коли думки не дають спати 0 Comments

Не буває — переїдемо в нову квартиру, відпочинемо на морі в Єгипті й почнемо з чистого листа.
Не буває — схудну, куплю новий одяг й почну з чистого листа.
Не буває — розведусь, заведу нові стосунки й почну з чистого листа.
Не буває — переїду в нове місто, знайду цікаву роботу й почну з чистого листа.

У всіх цих планах програшним варіантом, брудною сторінкою, палкою в колесі є ти. Тобі ніколи не бути чистим листом, ти фізично не зможеш його намалювати. Ти уже і повна чорнильниця й пальці в фарбах й пляма на пам'яті.

Мені хочеться перебити, вставити свої 2 слова, нагадати іншим, що на жаль, на щастя, просто так чи ймовірно виходить так, що забути, викреслити чи поховати шматки своєї пам'яті чи частини життя не можливо. Хіба попросите, щоб хтось сильно і точно приклав вас металевим бруском по голові, щоб пошкодити ту частину мозку, яка відповідає за довгострокову пам'ять. Тоді є надія на чистий лист і світле майбутнє — вашу другу спробу. Але й у таких варіантах пам'ять може повернутись.

0 коментарі:

все ще не знаю, куди я біжу

19:51 Коли думки не дають спати 0 Comments

У останній свій вечір в Коломиї хотіла грюкнути дверима, піти в кіно, піти гуляти, піти на смачну вечерю самій, і хоча відголоски вранішньої недосварки з хлопцем кололи мені нутро, сил на цю всю показуху не вистачило. Я просто калачиком скрутилась на балконі, поки за плечима нагромаджувалась, набирала в легені повітря і психувала пуста квартира. Я не люблю її, це приміщення, лише почала звикати до неї тут, на балконі, тут і прощаюсь. У переїзді, тобто у тому, що скачеш між містами і роботами як блоха на собаці, є один нюанс - ти стомлюєшся. Стомлюєшся дивуватися, стомлюєшся переживати емоції, стомлюєшся навіть бути вихованою. Все це відлущується від розгубленої мене як спечена на сонці шкіра, як шкорлупа від стиглого горіха.
Злюсь. Без цього всього оголюється моє вуличне виховання й самозахист. Мені і далі боляче, коли штрикають осуджуючими словами, але перше у такому стані я кусаюсь і відгавкуюсь, а лиш потім - плачу в куточку. 
Я не знаю як це назвати. Втома? Усвідомлення? Мені здається, що впутуюсь у таке болото, у яке точно стибати не хотіла. Але чому ж я майже там?
Не знаю.

0 коментарі:

їж молись люби. моя версія

18:42 Коли думки не дають спати 0 Comments

Плачте, бо все закінчилось хепіендом.

 Ця книга на дивовижу лягла до серця та навіть провела до певної міри просвітницьку роботу. 

Я зустріла схожу душу, щоправда, з набагато більшим досвідом пошуку себе, і висновком — лише ти саам себе врятуєш. Немає різниці якими шляхами: індійською йогою, індонезійськими медитаціями чи прийомами, що навчив тебе твій психотерапевт, а краще усім зразу і присмачити вірою у щось вище, частиною чого ти і являєшся. Дивно, але говорити про терміни "божественне" і "щастя" тут навіть не соромно, але у ході книги стає зрозуміло, що пошук щастя для героїні не є синонімом благополуччя та створення зовнішньої картини добробуту. Навпаки весь добробут та упорядкованість розвалюється саме через відсутність перманентного розуміння, що для тебе гармонія і де твоє місце у житті. Хоча про "місце у житті" сучасної західної (а у розумінні свого "місця" саме їх погляд мені найбільше імпонує) йдеться не про місце і не координати, чи навіть місто, а шлях, який ти обираєш. Хоча шлях також звучить популістськи та абстрактно. Його можна охарактеризувати скоріш як твоє відчуття себе: як тобі подобається прокидатись, коли ти швидше включаєшся у роботу, як сприймаєш суть до банального як багато/мало потрібно пити води для комфорту.
До того ж великі мудреці говорили, що не варто змінювати себе та покращувати, на початку всього стоїть пізнання — почни зі знайомства.

Це мені вдається найважче. Мене цьому не навчили, можна я пропущу контрольну? - думаю так кожного разу як тіло чи душа видають незрозуміле булькотіння і сигнали SOS до моєї голови.
Я знаю, що варто кудись бігти, когось рятувати. Але от куди та кого і від чого не зрозуміло.Через це я видряпую найчастіше собі душу, чи те місце у грудях, де б вона мала зберігатись (це на випадок того, якщо у наступних публікаціях я дійду до того, що душі немає). І як тільки сигнали перестають турбувати мою свідомість я чомусь зразу роблю заключення, що усе стало "під контролем" поки мої кораблі горять і тонуть у нутрощах.

Мені вдається брехати іншим і собі, коли отак спокійно та сумбурно приїжджаю у Львів, ввалююсь до них на квартири з рюкзаком за плечима і переказую ще одну життєву історію. В такі моменти чомусь обов'язково уявляю себе моряком, що бачив далекі землі та переживав багато. На мої дикі очі та настановчий тон друзі навіть "купуються", але при перших же питаннях про випробовування, чесно зізнаюсь, що у такі моменти закривала очі, обіймала коліна і тряслась у бажанні щоб швидше все закінчилось. У мене на це не вистачало ні сил чи духу. Я здуваюсь на цьому, як і письменниця Ліз, яка описує пошуки себе та внутрішні трансформації так, що відчуваєш, що ти поряд йдеш і долаєш ці високі сходинки, а  романтичні моменти в  книзі так, як я описувала їх в особистому щоденник у 7 класі — одні хлопці та захват.

Тож зрештою я закриваю книгу, долаю ще одну історію чийогось життя, і роблю висновок, що саме і саме у своєму житті не знаю де знаходжусь. Відносно координат балійців, яких описувала Лізз, то я взагалі у чорта в сраці. Можна було понити, що я весь цей блог пишу про розвиток і залишаюсь на одному і тому самому місці, але це було б великою брехнею. Перед мною сьогоднішньою і минулою. Я настільки відчуваю ці зміни, що одягти колишню шкіру, не змогла б. Озираюсь і кажу, що багато пройдено. Справді багато. 

Мене відпустили сердечні справи. Розбите серце і внутрішній крах, що був грозою минулих років, не просто минув, він став ґрунтом для росту. Залишився 100 поверхів тому. Якісь поривання і пошуки себе "такої як..." і що найсмішніше "заявлення" себе у суспільстві минулись. Хоча ревнощі, сором, заздрість все ще частина мене і своєї соціальної сутності, все більше знаходжу огиду до певних речей та з подивом відзначаю, що мої ідоли, крихкі слабкі люди. Їх я також вчусь не ненавидіти чи не захоплюватись ними. Не знаю чи книга так впливає чи це проходить те, що називають мудрість, але стаю спокійнішою, внутрішньо. Хоча продовжую не шанувати своє тіло і не слухаю його прохань. Що ж мені ще багато чого вчитись. Ще багато сходинок попереду, головне нарешті знайти мету. Свою мету.

0 коментарі:

Я тут не сплю

15:03 Коли думки не дають спати 0 Comments

Щоб писати це, я вибрала кухню. У ній найменше габаритів і, здається, вона найчистіша. Мене заспокоює сонячне проміння, яке ллється з вікна. Кухня — концентрація світла із мінімумом нальоту історії цієї квартири, яка важко дихає і впирається мені в спину старими шафами, білою плиткою та затемненими шторами. Ця квартира мала бути моїм черговим переїздом, моїм новим домом на наступні кілька місяців. Натомість вона мене будить серед ночі звуками годинникових стрілок, своїм важким повітрям, яке постійно набирає ніби потопаючий і затримує, поки воно не зіжмакується у радіоактивну субстанцію і не труїть мене. Я відкриваю вікна у всіх кімнатах для того, щоб продихатись і почути шум вулиці. Він як на 8 поверх, дуже гучний і не дає мені залишитися з нею сам на сам.
- жінки постійно сидять з краю столу, бо не затримуються у нас на довго — сказав власник, коди я вперше переступила поріг помешкання. 

Я не пручалась, до того ж і не планувала бувати тут більш як 1 раз на тиждень на 2-3 години. Але зараз я розумію чому він так сказав, і розумію всіх жінок до мене. Квартира не лякає: не підкладає під подушку страшних снів, не вмикає випадково телевізор і не кидає книги, вона просто проковтує тебе. Огортає в ковдру з душевної плісняви, морально розкладає. Ти уподобаєшся комусь незнайомому і чужому, поки вона входить у твої легені.
Я ніколи не думала про щось під назвою "енергетика приміщення", про те, що ти можеш сходитись/не сходитися не лише з людьми. Квартира не дає мені заснути уже 2 ніч і я на шляху до того, щоб повірити у це. Повірити, що варто не стикатися і не контактувати з тим із чим не хочеться.

0 коментарі:

Літо ти перетворило мене на 35-річну. Шо за меджік?

23:28 Коли думки не дають спати 0 Comments

Виходжу з дому в п'ятницю ввечері. Замучила спрага, сходила б в АТБ, але до нього йти через 3 будинки та 4 двори багатоповерхівок, а сил переодягатись в "парадне" десь на рівні як і бажання двіжувати з тією компанією, яка пів години тому кричала під вікнами російський реп, а зараз відчитується перед патрулем поліції. Холодний вітер нарешті прокинувся і грається з моїм пучком волосся та пестить шкіру. Видихаю, нарешті на вулиці комфортно. Хоч о 23 годині вечора в перебіжках між будинками, ледь живими ліхтарями, що підморгують як пияки на святах.Хоч зараз можна казати "живи". Думаю, що варто писати висновки про літо, але сама себе зупиняю, кажу "завтра" ніби "завтра" щось зміниться. Ніби все літо перевернеться з ніг до голови, а я перестану істерити при вигляді пожовклого листя. Я протестую і доводжу, що його не було. Була спека, від якої не лише тональний крем СС стікав з обличчя, а воно блистіло як тисячі разів намазюкане хайлайтерами, а і я боялась як прокляття чорного кольору, бо одягнеш і згориш, навіть без вогню Середньовіччя. Було пожовкле листя, що почало клубочитись і ніжно прибиватись до ніг ще десь посередині, точніше у кінці червня, коли уже можна було співати "тополиный пух, жара... аномальне підвищення температури та що відбувається з нашою погодою ". Була робота, уже четверта чи що на моєму життєвому рахунку, і як і кожного разу нова, у новій сфері. Уже за три місяці мені здалось, що я знаю все і вся і вже навіть встигла недовчившись трохи розчаруватись. 

Я не знаю з чим я вступала у літо (простіть мої уявні нотатки як я провів літо, все одно для вас занадто мало матеріалу). Можу лише з пам'яті малювати свою простоту і розгубленість, бажання швидко чимось зайнятись і от уже, уже зараз працювати. Заробляти гроші й так не нудитись у маленькому містечку, куди мене чи то чорт чи то власна необдуманість, змусили переїхати на початку року. Згадую свою абсолютну відсутність картини того, що чекає мене далі, але що саме смішне вона не з'явилась і зараз. Лише відчуваю, що додалось трохи мудрих "черепашачих" років, тепер трішки більше знаю про маркетинг, гугл і їхню роботу. А ще я з деякими консультантами тех. підтримки вже вивчила один одного і ми уже бажаємо один одному не перебажаємо гарного дня у кінці розмов.  Однозначно стала іншою, і навіть дико, що від мене колишньої лишився лише одяг і образ дівчинки, яка у смішних тапках гуляє парком, п'є какао і слухає про фантастичну на той час для неї нову роботу і вірить всьому, чому треба і ні. 

Літо точково вривалось у моє життя, тобто моє життя вривалось точково у мою офісну роботу, подорожами. Якісь магічні та трохи нереальні — похід о 5 ранку по Берліну до потрібної станції та першого метро, щоб встигнути на літак. Захід Фест, який виявився не таким ванільним як уявляла, але двіжовим і заточеним саме під таких як я. Поїздки на перший свій фестиваль взагалі та закордон, танці ведмедиків, дощовики і сидр. Згодом, а точніше тиждень тому, прийшло розуміння, що ми ніколи не будемо такими як раніше. А конкретніше: я ніколи більш не зможу пити різний шлак, навіть якщо він називається червоне напівсолодке і на пляшці написано "коте", ну тобто зможу, але не без наслідків для здоров'я. 

За останні дні самотнього проживання, а конкретніше без хлопця, без свекрухи (чи як правильно називати маму хлопця?) зрозуміла кілька речей. Перше, що самій двокімнатної квартири мені не потрібно, але якщо є ще хтось, то їх має бути чи не три та з хорошою звукоізоляцією і дверима. Друге, що моє самітнє життя схоже на життя якоїсь 35 річної (чомусь мені так здається) самотньої жінки, яка майже не розмовляє сама з собою. А коли все-таки розмовляє, що це діалоги та тиради на цілу квартиру з бажанням "докулупатись" до всіх закутків душі. І мені так комфортно, лише не у моменти коли тривога зжирає мене з середини. Але це вже звичні ритуали і ми майже примирились. Коли вона їсть мене, я їм щось інше.

Так чому 35-річної? Бо ні виглядаю я не як сучасна молодь ні травми ні трагедії у мене не того масштабу. Жодних тобі актуально оброблених фото, цікавого макіяжу та мімішних картинок у розділі "збережено". Жодних заморочок про стосунки (навіть я раніше більше парилась) жодних роздумів про те, ЯК все таки має поводитись хлопець. Можливо я у свій час уже це пережувала. А якщо перечитати мої публікації за 2 роки до цього, то 100% можна зустріти щось схоже, але я росту і тепер думки лиш про те, куди б запхати свою жопку так, щоб мені подобалось. Працювати, жити, спілкуватись так, щоб подобалось. Як? Чим займатись? Де осісти на найближчі кілька років? Та що врешті я хочу. 

Думаю, що у новий період я 100% прийду з перегрузами та тривогами про майбутнє, але його вибір буде так само майже необдуманим. Так стається, що кожна дія більше інтуїтивна, ніж проаналізована, але кожна дія тоді, коли мені півень у жопку клюне.
Тож це вийшли менше обдумування літа, більше констатація, що пити багато — дурно, зарядка харашо, але лінь, а лікарні і лікарі — дорого і больно. Тож краще зарядка.
 


0 коментарі:

Не відбирай у мене

14:29 Коли думки не дають спати 0 Comments

Я виходжу з дверей маршрутки й кричу на малих дітей, що намагаються зайти зразу після мене чи то просто завадити мені вийти, бо двоє дівчат більше схожих на малих псів, що плутаються під ногами. Рявкнула "ну та дайте ж пройти! " І пішла через них. Краєм ока помітила жіночку, що запихала їх в маршрутку, але не відчула жодної загрози. Не боялась скандалу, навіть навпаки хотіла цього. Хотіла нарешті виплеснути гнів, який скрутив мене вранці, яким сама себе нагодувала.

Це здається називають внутрішнім конфліктом, так? Коли ти знаєш, щоб ти хотів робити, що тобі було б приємно зробити, але робиш зовсім інше, бо..Бо? Бо так хоче інший, і ні, він не кричить, не просить, не погрожує, просто ти вирішуєш зробити краще для когось, а не для себе. А потім ненавидиш ситуацію, людину і себе.
Останнім часом мене дуже чітко приходить і б'є під дих усвідомлення того, що я роблю не так. Це не про чищення зубів чи режим (хоча і це також), це здебільшого про те, що я хочу і як є насправді. Для того, щоб не жаліти про втрачені роки, витрачений час чи розтрачені почуття та сили, варто завжди робити тільки те, що приносить тобі задоволення.
Ти ніколи не зможеш вберегтись, випросити та поводитись абсолютно правильно, шоб тобі не зрадили, не розлюбили, не вирішили піти. Немає немає немає немає немає і ще сотню разів немає визначених канонів поведінки, абсолютно правильних почуттів та поглядів на ситуації, які б могли тебе убезпечити. Найкращі ліки проти страху — життя на повну котушку. Якщо робити ТІЛЬКИ те, що хотіти, жаліти не буде про що. Тоді можна пережити зраду, негідну поведінку чи інші страшні сценарії, від яких зрадницьким важко і холодно у шлунку. Тоді, коли робити не для когось, а робити, бо так подобається, тебе не плющить новина ззовні. Ти любиш, радієш та довіряєш людині, бо це ти так вирішив. Не через те, що так потрібно чи правильно. І якщо зустрічаються моменти, коли людина чинить погано, чинить з тобою погано, це все її. Всі її гидкі вчинки — з нею. З тобою твої почуття та рішення. Якщо не присвячувати життя коханим, дітям, батькам, то що б не сталось, у кінці ти залишаєшся зі своїм життям, яке ти живеш лише так, як ти хочеш. 

Це не панацея, але полегшення для мене від страху, що переслідує, коли забираєшся на глибину: заводиш серйозні стосунки, плануєш переїзд чи щось у цьому роді. Коли ти обов'язково стресуєш і приймаєш рішення, що здорово змінюють твоє життя. Головне робити лише те, що тобі подобається і тримати це постійно в голові. Амінь

0 коментарі:

Почали за здравіє

23:23 Коли думки не дають спати 0 Comments

І не закінчили.
Я б могла зараз ось так розповісти. Розповісти, що мене хвилює і чим морально викручую собі руки. Та лиш видихаю і кажу минуле не зміниш, але і ніколи не будеш ставитися до нього нейтрально/пофігістично/ніяк. Ми уже не частина минулого, але минуле частина нас. Люди, ситуації, місця - це все зібрало тебе або розтрощило вщент. Я не знаю. Не знаю як пережити, пережувати, переступити минуле. При чому не своє, а чуже!!
Зі своїм ми майже в ладах. Дитячі страхи та травматичний досвід наздоганяє мене час від часу та цілить граблями поміж лопаток, я ахєрєваю і повертаюсь, щоб зрозуміти. Зрозуміти не "чому", це намарна справа у більшості випадків, а "що там такого було". Розумію. Жаль, що щоб мене воно відпустило, розуміння не достатньо. Але я працюю, працюю над цим і водночас намагаюсь розвалити себто змінити світ навколо. Спершу хвилююсь, щоб мої бажання не змінили чієсь життя, а коли і так все йде до сраки, хапаюсь за останні сумки та ниточки і кричу "ну чекай, можливо і так норм?".

А так не норм, нікому, лиш я жую соплі і намагаюсь на довго не закривати очі, бо провалююсь. Стаю маленькою пульсуючою точкою страху. Мені чесно страшно, до усрачки прям.
І саме смішне: у цьому компоті я не знаю, що робити. Невпевненість у майбутньому, не розуміння хто я і що насправді хочу, і кого поряд, накриває як здорова морська хвиля. Мені забиває ніс, рот солоною водою, тягне по дні та напускає у волосся піску. Не можу дихати.  Виснажена через внутрішнє колесо тривоги, по якому я як дибільний хом'як бігаю.
А саме образливе і незрозуміле для мене: бути з кимось схожою. Схожою з людиною, яка тебе ненавидить. А тебе обрали по її віддаленому образу та подобі. Просто таки розумію Бога, чому він свалив. Це ж скільки треба терпцю і любові, щоб любити гірке у собі. Любити ненависть.

0 коментарі:

є проблеми. внутрішньо

23:28 Коли думки не дають спати 0 Comments

Устонадцяте могла б сказати, що це соромно і недоречно. Десяток причин перечислити, чому я не можу чи не маю це писати. Тут писати та загалом. Правильно, все правильно. Тут немає у текстів теми, я зовсім не думаю про читача. З такими просуваннями ніяких тобі підписників чи монетизації блогу. О ля ля  чому мене це не лякає? Можливо тому, що все, що витікає з отворів моєї голови на ці "білі сторінки", абсолютно мій витвір, мої думки, що одягли пристойну форму? Можливо тому, що цей спосіб — письмо, уже понад 5 років служить мені способом зводити тези, факти та теорії, які в моїй голові схожі на клубок змій. Можливо, це моя картинка з пазлів. Я віддаюсь її, менше пишу, але більше осідаю на підлогу, схрещую ноги та починаю говорити з собою в голос. Зараз чомусь хочу докричатись до голосів поза моєю головою, що я маю право на це і що "ви всі взагалі нічого не знаєте", а потім собі думаю " ну і похуй".

Похуй на чужі стандарти й на ті, які намагаюсь втовкмачити собі в голові.
Кажуть, що любов до себе це як чистити зуби — звичка, що просто принесе тобі користь. А я вже усоте намагаюсь собі вицарапати душу. Отак прокидаюсь одного ранку і розумію, що усе в Моєму житті заради мене. Я ходжу на роботу, лише щоб мати гроші та задовільнятись з неї. Не для страждань, спокутувань вини чи відробляння карми. Прибираю у квартирі не тому, що "має бути чисто", а тому що спотикатись об купи одягу, кинутому на дивані, чи збирати своє довге волосся по всіх килимах мені не зручно. Зрозуміла, що моя буденність останнім часом перетворилась на злу реальність прислужувань. Кому і нащо — не зрозуміло, але я сама по собі добре вжилась у роль жертви. Мушу і все таке. А потім почалось довге та муторне думання, а якщо жити задля себе то чи я заслужила і чи дійсно варто. А хто я така ? і Що взагалі з себе представляю?

Я можу заганятись вічно. Але, здається, що ти живеш заради того, щоб просто жити комфортно і щасливо. Якщо вас напрягає слово щасливо чи "жити заради", то пропоную власну альтернативу: піклуватись про себе і радувати. Мене саму вибішує "щасливо" та всі похідні.Здається, що це слово занадто ефемерне. Що щасливо можуть жити лише коучі для особистого росту чи коровники разом з тими, хто пасе кіз: щось абсолютно просвітлене у житті чи той, хто живе поза суспільством.

І здавалось би закінчувати цей текст треба якось підбивши підсумки. Кожен текст має переварювати якусь думку, мати ЗАКІНЧЕННЯ. Але мені похуй.
Відчули наскільки радикально я налаштована? Аж матюкаюсь, аж пишаюсь собою.

Тож по при все: як наважитись на радикальну дію, яка мені здається необхідною, але 100% зачіпає стабільність та зону комфорту близьких людей? 



0 коментарі:

Тамара, якого біса ?

22:40 Коли думки не дають спати 1 Comments

Тамара, хочеться звернутись до своєї особистості та запитати "якого біса?" Інколи це питання видається життєво важливим, інколи без нього все валиться на голову та закручує її у м'ясорубку життя. Так от, цього разу я йшла з магазину з пляшкою гелю для прання і рештою -  51 грн та просила себе не вити. Не розревітись на середині дороги. Я ніколи не вважала прояви своїх емоцій чимось награним, чимось на кшталт "ставанням в позу" і іншими ідіотськими конструкціями, якими збагачували мене навколишні під час таких от припадків щирості. А я в такі моменти щиро і натужно намагалась заспокоїтись та виплакати, виплюнути, випалити образу та біль, що душив.

Кожного такого разу помічаю лише одне — мої дії кардинально відрізняються від моїх бажань та планів. В цей раз я знову танцювала і топталась на місці, а сльози були лише дзвіночком, що повернулась в ту саму ситуацію, в яку клялась-божилась ніколи не потрапляти ще раз. Жодного разу я не аналізую ситуації, киваю, кажу "звісно, відчуваю, що так не потрібно, я ж не серйозно" ще через кілька місяців киваю знову " ну що ж, мені просто добре, ну і що" а потім ридаю і розумію, що сама себе душу. Інколи потрібно прийти до власних пустот, щоб зрозуміти, що вони заманюють і тримають тебе, інколи потрібно з тамтамом танцювати навколо ситуації 6 років, щоб зрозуміти, що ти залежна.

Я не хочу і не можу продовжувати, але не знаю та не вмію по-новому. І це важко. Переживати цей період. Намагатись змінити ситуацію.
Простіше не думати, не передбачати. Простіше не керувати своїм життям. Віддати його комусь. Це однозначно простіше, але ні на грам не легше.


1 коментарі:

ти мене не читаєш

22:41 Коли думки не дають спати 0 Comments

Не можу стверджувати на всі 100, але ти мене не читаєш. Давно. Мої забуті богом і тобою слова вже не створюють солодких речень, всі свої вчинки виправдовую: мені потрібно щось, щоб згадувати. Факт, подія, річ. Виправдовуюсь словами "я не пишу бо переживаю у моменті", а насправді я вже не знаю як говорити, коли ти не слухаєш. Коли я сама себе не слухаю.

Що найіронічніше — саме зараз відбувається пік того, про що описувала протягом 5 років у блозі та чекала ще майже стільки ж — я змінююсь. Ні, не фарбую волосся і не почала носити ковбойський стиль, просто вчусь розуміти та взаємодіяти зі світом.
Інколи з цього сміються касирки у супермаркетах, адже на їх постійні питання "пакетик потрібен?", "наша картка є?" відповідаю своє " нє" із завзяттям та інтонацією 4-річки, яка відмовляється їсти гидку кашу.

Насправді це важко, бо саме зараз — немає слів. У середині зі скрипом та монотонним цоканням повертаються шестерні: якою я маю бути, яким має бути мій світ, що  можу, що  можу зробити, на що можу розраховувати, на що я заслужила. Слів немає, думок немає. Є більше відчуттів, більше зламаних гілок на внутрішньому дереві. Страх вибігає з нутра і ставить підніжку у найспокійніші моменти здавало би: перед прилавком супермаркету, по дорозі на прогулянку, за розмовами про політику чи соціальні норми. Від нього дезорієнтуюсь, падаю в глибоку липку яму "я не достойна, не можу зараз так робити, не заслужила, це забагато, не для мене". Від цього хочеться плакати та як за наказом виправитись: стати хорошою ученицею, щоб точно похвалили, щоб ніколи не зробили боляче, щоб не зрадили, щоб не понизили в ранзі, щоб не.Чим більше відкриваєшся, тим більше розумієш, що світ вміє бити. Тож кожен день проходить у внутрішніх молитвах не отримати по потилиці. Зціплюю зуби, усміхаюсь і "лиш би не вдарило, лиш би не вдарило". Натомість все ще як божевільна — роблю вибір ділитись та віддавати, інколи до сліз. Хочеться казати, показувати, віддавати струмом чи мурашками свої відчуття.Тулитись чолом до іншого чола і слухатись слів "спи". Інколи дозволяти бути собі зовсім ні на що нездатною, а інколи віднаходити в собі силу. Переживати свої почуття, відчуття, емоції по раз до божевілля важко. Одного разу тобі не вистачає інших і ти готовий годинами медитувати чи мастурбувати на них, а інколи хочеться всіх виставити за двері та попросити не приходити 2 дні.

Найсмішніше — це все в тобі.  Люди не винні, часто їхні дії також не важливі. Головне твої почуття та емоційний стан. Часто ми скидаємо відповідальність на інших за наші реакції та внутрішні злами. Не розуміємо, що не слова є тригерами, а наші реакції, попередній досвід, зрештою люди, які раніше говорили нам ці слова чи як вони це говорили. Ви не хочемо вірити в це, тому лякаємось і ненавидимо конфлікти. Закриваємо очі, вуха та душу.

Мені важко, кожного разу закриваюсь, протестую, звинувачую інших. Та потім, коли шторм в середині, що оголив, всі злами, припиняється, бачу, що звинувачувала та посилала на гільйотину Інших, заради того, щоб не торкатись своїх ран.

Приходжу і визнаю, перш за все перед собою, я помилялась. Прошу вибачення і вибачаю собі, не зразу, не з розпростертими обіймами, а зі скрипом тих самих шестерній в середині, подовгу обдумуючи, але все ж стаюсь. Стаю собою. Визнаю. Не найкраща. Інколи злюсь дарма. Ображаю людей. Прошу пробачення. Хочу бути кращою. Знову таки стаюсь. Веснянкувата. Інколи сльозлива. Щира. І до скрипу внутрішніх шестерній хочу бути собою. Хочу прийняти себе.


0 коментарі:

вічна відданість, що закінчилась вчора

21:53 Коли думки не дають спати 0 Comments

Інколи люди не стримують обіцянок. Ні, не так. Інколи термін придатності їхніх обіцянок закінчується. У цьому немає нічого дивного. Закохані в моменті клянуться у вічному коханні, вічній відданості. Вони абсолютно щирі у цьому моменті. Прямо зараз і тут вони переповнені вічним коханням і відданістю. Просто час йде, і наступного моменту все може скінчитись. Отак просто. Ненавидіти когось за те, що вічне кохання скінчилось так же безглуздо, як  і не дозволяти собі виразити своє кохання, надати йому форму, лише через страх, що потім звинуватять у тому, що твої почуття швидко виходять з ладу і псуються. Не буває постійно ідеальних умов, ідеального стану та переповненістю силами, щоб виплескувати внутрішнє щастя на інших. Інколи навіть самій собі тобі його не вистачає і ти йдеш, падаєш у чужі обійми, тихо хлипаєш, говориш щось про головний біль, виснажливу роботу. 
Інколи навзаєм тебе намагаються підживити своєю любов'ю. Вона може прочитатись у додатковому пункті в чеку з АТБ. У швидких вуглеводах та воді піднесеній з поцілунком у скроню. Жаль, ми часто не помічаємо цих життєво необхідних речей і вимагаємо любов у своїй валюті. Вимагаємо "по-своєму" і вигадуємо покарання, щоб відстояти себе, а радше своє еґо і межі. Хоча просто хочемо підкорити іншого.
Чому нам так часто хочеться владарювати?  Чому записуємо в обов'язки іншим турботу про своє життя?  Напевно, це додає сили, впевненості. Шукаємо стабільність та комфорт в інших, намагаємось підставити чужі милиці й накульгуючи втекти від своєї реальності. Паралельно шукаємо кейси для вирішення міжособистісних конфліктів і просте "заспокойся, сядь, вислухай, поважай іншого" не працює. Це точно якась підстава. Все по-іншому — ладні ми кричати до зірваного голосу і шукати істину. Бо я так не вмію, значить має існувати урок і спосіб, до якого я швидко прийду і легко засвою. Дивно, навіть розмовляти ми довго вчились, ходити, звикали до їжі, а чим старші стаємо все швидші та легші уроки хочемо отримати та більше того (!) засвоїти з них космічні істини, які докорінно змінять наше життя. 
Тут немає висновків, просто усвідомлення, що змінювати свої звички, поведінку та сприйняття ситуацій — важко. Важко не ганити себе за те, що щось умієш не так, як би все мусило бути в ідеальному варіанті. Важко почати писати, якщо відчуваєш, що не напишеш, як би було гарно. Важко, не грубіянити, якщо звик до грубощів. 
Важко прийти до себе, якщо все життя втікав від себе самого.


0 коментарі:

Піаніно

01:32 Коли думки не дають спати 0 Comments

Ми всі помремо, наступить кінець світу і все завалиться. Так я думаю кожного разу, коли мені вдається побачити молодь мого міста. Самою цікавою думкою було б "сміття" і звісно я зараз не лише про сміття. Просто їхня реальність далека від моєї, інші вподобання, інші хобі. Інші, вони. Але все ж нас щось пов'язує і це щось через кілька років дасть потужний поштовх для того, щоб сформувати реальність в якій вони житимуть. Місто.  Наше місто. Воно таке, яке є, його можна сварити, можна ненавидіти чи зрозуміти, що воно тобі підходить для життя. Періоди можуть змінювати один одного та в кінці зазвичай залишається лише один. Ці діти, як і багато інших до них, оберуть: ненависть, і це дасть поштовх поїхати і не повертатися, прив'язаність, і це місто не покидатиме їх ще 20 років у поїздках до рідних, ностальгії, комфорту, що зачепить і привяже їх чи пофігізму.
Мені важко дати оцінку своїм почуттям до міста. Знову ж таки я переживала різні періоди, але зараз більше сприймаю його як пласт каміння, де збереглась громіздка та музична частина мого життя. Як піаніно, що занесли на 4 поверх - уже ніхто на ньому не грає, але викинути жаль, та і який дурень буде зносити те піаніно? І от кожного разу я приїжджаю, дивлюсь на піаніно, проводжу по клавішах та згадую на яких ридала, а які пройшла у веселому темпі. І нічого в мені не відкликається окрім великих залежів каміння. Потім стає незручно, ти, кімната, піаніно, ніхто не грає. А що ти поряд з ним робиш ? Не зрозуміло.
Ходжу вуличками, згадую, на яких перехрестях клялась небу когось там більше не любити чи не страждати. Втирала сльози і де збивала коліна. Я хочу, щоб мене бачило це місто. В мені прокидається артистизм, з'являється помада на губах та виклик. Я тут, я тут. Я ТУТ. Та від цього не стає якось простіше чи що. Все одно зависаю вдома за переглядом ТВ шоу, книгами та дрібній допомозі по дому. Мені приносять їжу та турбуються та і це виглядає абсурдно. Мені вже час перестати цим займатися, перестати відкликатись так часто на прохання приїхати. Ні батьки, ні я, навіть якби хотіла, не можу зупинити часу чи не можу його перемотати. Уже інші цілі, інші прагнення, я вже не потребую їхнього повсюдного захисту. Чи можливо вони вже потребують мого? Можливо, вони вже стали тими дітьми, яким потрібно ще трішки магії? Трішки турботи та свята?
На дарма, вони викликають не того джина. Цей ще не вміє здійснювати бажання, цей ще не розібрався у собі. І знаєте, часто оце "не розібрався у собі" дуже егоїстичний та довгий період, схожий навіть на відмазку, та не в мене. Вірите ж мені, правда?
Це період, коли я глуха до себе і лукава. От зараз, просто зараз мене все влаштовує. Ну добре, не просто зараз коли мене непокоїть гастрит і я замерзаю над цим текстом у міському парку о 10 вечора. Я про своє положення "сімейне". Як запитав ймовірний роботодавець по телефону, коли не дуже зрозуміло відповідала, де саме я осіла: "зізнайтеся, ви виходите заміж?" Зізнаюсь: я не виходжу заміж і мені від цього супер комфортно. Ще кілька днів тому, після новини, що далека знайома прийняла пропозицію одруження за 5 місяців після стосунків, я задумалася. А потім, коли зрозуміла, що мені таких пропозицій не роблять не через те, що я якась не така, а тому, що  таких хлопців, вже давно відвадила від себе: "ти божевільний, ми занадто мало знайомі".
Я була божевільна, занадто мало знала про себе. Що не біжу за суперсерйозними стосунками, що врешті не хочу зараз ні від кого вагітніти і колечко отримувати також не хочу. Це мене не те щоб лякає, а відштовхує. Моя доля хитра, вона знає, що в мене рефлекс противитися всьому, що відбувається по регламенту, особливо визначеному кимось. Вона діє м'яко, просто таки як проносний засіб. Ахахаха
Тож навіть мої плани щось з розряду "народити в 25" малоймовірно, що збудуться. Це нормально. Нормально навіть те, що зараз у ступорі. Одна з причин переїзду у невелике західноукраїнське місто це те, що я не хочу працювати хтозна-ким. Я можу. Авжеж можу. Продавцем, офіціантом, рерайтером. Та не хочу, не хочу знову впрягатись в історію ранкова маршрутка - 4 години роботи- обід- ще 4 години дотягнути- вечірня маршрутка- дім- їжа- і ніякого тобі сексу. Все вже було з твоїм мозком на роботі. І звісно можу перебільшувати.
Робота може знайтися таки трохи цікава, трохи рухлива. Можливо, зніму квартиру неподалік від неї, АЛЕ я не хочу зараз це перевіряти. Не хочу боротись та дерти шкуру, якщо не чужу, то свою. Хочу трохи відпочити і займатися трішки не тим, а своїм тілом, внутрішнім станом, хочу любити, віддавати іншим своє тепло, знайти баланс в собі. Хвилююсь при цьому, що втрачу "золотий час", ну знаєте як є думка, що лише молодих жінок заміж беруть, так я так само думаю з роботою, а з іншого боку, нащо потім їм через кілька років  загнана, божевільна дура з зіпсутими нервами і незадоволеністю? Навіть я себе такою не хочу. Краще я буду старша, але розслаблена і просунута в якихось інших сферах. Я так думаю і заспокоюю себе по трохи і закриваю очі на пропуски між місцями роботи в резюме. Намагаюсь відпускати.
Відпускати і зізнаватися собі, зізнаватися, що знаю: такий період закінчиться, обов'язково. І тоді моя хватка і спрямованість на кар'єру буде дуже сильна. Знаю, що такі стосунки також не триватимуть вічно, і як всюди, або ми змінюватимемось і змінюватимемо їх, або вони самі по собі закінчаться. Відчуваю шкірою або мурахами по спині, яка наймовірніше буде розв'язка, та намагаюсь зараз припинити про це думати і просто дозволити тут і зараз робити те, що хочу, те, що подобається.
І турбуватися про себе. Почну з завтрашнього дня.

0 коментарі:

Робити вибір

22:54 Коли думки не дають спати 0 Comments

Відкривати білі простирадла сторінок блогу після майже двомісячної паузи - соромно. Так само майже як у дитинстві пояснювати, чому не вивчив домашнього завдання. Так само соромно як і визнавати, що ти, напевно, нікудишній автор блогу. І хоча за закритими дверима нашаровуються і збираються у купи електронного сміття чернетки, на світло не виходить нічого. Було б легше, напевно, коли нічого б було сказати. А так слова приходять в голову, лізуть до думок про майбутню вечерю чи заповнюють повністю черепну коробку під час рафтингу по Ганзі. Я відмахувалась від них до останнього, а потім...Потім вони просто перестали приходити і в роті пересохло. Намагалась ним ворушити, декламувати якісь вірші для внутрішнього тирана, але виходив лише тихий шурхіт шершавого язика, що ледь поміщався в роті. Присмак крові, присмак моєї крові стояв в кімнаті. Чи не всоте закопувала себе заживо і ще не одна спроба попереду.
Чого я постійно шукаю? Балансу, золотого стандарту, вічности. Натомість я поміщаю себе у різні агрегатні стани і дивлюсь, що зі мною станеться. Зі мною стаюсь я. Кожного разу це схоже на гру вуличних розводил - "спробуй ще раз, цього разу ти точно отримаєш приз!" А потім залишаюсь з носом. Мені здається що ось-ось зі  мною має статись щось прекрасне. Воно саме до мене має прийти і статись. Тому кожного разу як я чиню щось - лізу в петлю. Ось тут і ось так мені точно буде добре - а потім я прокидаюсь від ріжучого болю під лопаткою праворуч і вию і обіцяю ніколи більш так себе не гробити. Дотримуюсь обіцянки, убиваю себе по-іншому. Ні від кого нічого не очікую, хочеться в кінці додати "вже", але це ж буде нахабною брехнею. Я очікую від цього світу милостивості, хоча не було таких, що пообіцяли мені її.
Я очікую, що все буде добре. Я очікую. А поки я в цьому перманентному стані, інші ( ну ті, що більш дієвіші) вже будуть плани мого життя. Бо так легше, бо так простіше, бо ти це можеш, "ну що за дурощі". А у відповідь лише хочеться закричати, що я навряд чи зможу когось врятувати. Я ще не знаю свого шляху та навіть не намітила дорогу, а мені пропонують вже засунути себе у рамки і зобов'язання. Натомість лише хочу розібратись та розібрати, що варто робити далі, а що ні. Що варто залишати на своєму полотні життя, а які фігури вже давно мають зникнути. Щасливці ті, хто робить вибір за мить. Чи можливо ті, хто таки на нього наважується?

0 коментарі:

Тряпичная кукла

20:53 Коли думки не дають спати 0 Comments

Я маленькая тряпичная кукла. Маленькая тряпичная кукла на кровати ей не впрок. Слишком большая и уютная, слишком много много здесь. Только я как сломанный солдатик, забытый носок или старая смятая записка, постоянно заваливаюсь под нижний левый угол кровати. Постоянно чувствую себя то не в своем теле, то в теле без сердца, то чистым и кровавым сердцем без тела. Я огородное чучело из страны Оз у которого вновь отобрали возможность чувствовать. Я трусливый лев, я маленькая собачонка. Я девочка, которая совсем не умеет выбирать друзей.И пока я будто в колесе самсары прохожу все перевоплощения, мир вокруг становится все больше сумасшедший.  И меня как будто опутывают нити. Люди, что должны были бы мне быть близки, ссорятся, мирятся, громоздят обиды как сокровища и пишут списки обидчиков, которые берегут как наши бабушки сберкнижки. Правда, все напрасно. Они так же в конце сгорят. Книжки, обиды, люди. Все превратится в труху и пыль, если повезёт через несколько десятков световых лет из них создадутся новые существа, вещи и даже планеты. Но это знают не многие, только те, кто хочет это знать. У других иные очень серьезные проблемы: не умеет в спортзале, наказать обидой подружку, сто двадцать раз поговорить с мужем и наконец-то выбить повышение.Мы слишком заняты, чтобы знать больше. Мы слишком заняты, чтобы знать. Мы слишком заняты, чтобы быть одни. Всегда есть люди на другом конце провода, которые "непрочь". Непрочь переспать/поболтать/покурить/выпить/пошутить. И никто не знает, что мы сами себе шут, король и палач. Сами себе рок судьбы и дурная голова и сердце без тормозов.Мы сами себе капостники и Мойры. И вот эти нити "ближних" мне постоянно ложатся как змеи под ноги и ждут, когда я оступлюсь чтобы укусить. И сама гляжу,что все та же тряпичная кукла. Все на том же краю кровати.


0 коментарі:

дивитись у стіну

00:21 Коли думки не дають спати 0 Comments

Вони з чогось захоплено сміялись і замість того, щоб допомагати мені, лиш тикали "це ж для тебе інструкція". Їхній регіт переходив на розмови, пошук та копошіння в комп'ютері. Це все відсувалось на задній план і виявлялось, що у своїй голові, лише я сиділа посеред холодного підвального приміщення на чорному кріслі. Воно було завелике і скоріше напівзїдало мене, ніж підтримувало чи служило опорою. Я ніяк не могла прийти до тями, лампове біле світло показувало мої скляні очі та погляд у стіну. Він час від часу підходив до мене і гладив по плечі разом з тим цілуючи у праву скроню.
- Що з тобою? Все гаразд?
- Нічого, нічого, - усміхалась я і намагалась зробити вигляд, що мені це цікаво.
- Ти втомилась? Хочеш додому?
- Ні, я почекаю.
Я абсолютно не хотіла знаходитись там, спілкуватись з тими людьми і загалом почуватись так, ніби їхні липкі язики поприлипали у мене до спини. Так, я звісно себе накрутила. Нічого такого чи АЖ такого вони не думали, напевно, про мене вони взагалі мало що думали, та я відчувала інше. Відчувала як спершу стримувала сама себе і засувала у рамки, а потім побачила рамки і у їхніх головах. Ми всі не те, що неідеальні люди, ми всі скривджені своїми комплексами і бажанням самоствердитись діти. Ніхто. Жоден з нас чотирьох не захотів рости і щось змінювати. Лиш я, коли опускалась на дно своїх демонів та ловила між ними дзен, поки чорнота з'їдала мою душу, лиш я бачила наші всі больові точки. Але навіть у такий момент я не хотіла бути собою. Навіть тоді.

Навіть зараз, стоячи перед дзеркалом і вишукуючи причину, чому мені так гірко, внутрішній протест доходить до ручки.
- Я не хочу, щоб так було. Я не хочу. НЕ ХОЧУ,  - кричить в мені щось, поки я спокійно розчесую своє волосся і йду спати.
Бути дитинною, бути дитиною, бути під опікою, мати когось над - не те що не вкладається у моїй голові і не те, щоб це відбирало мою свободу, просто це виявляється жахливо незручно. Так само незручно як у сімейній взаємодії обманювати партнера. Не говорити, що ти любиш готувати комусь їсти, коли це стоїть у тебе у печінках,  не мовчати, коли ти вмієш вкрутити назад розетку, не приховувати, що ти втомилась, чи навпаки не ховати свою силу чи амбіції.
У нашому житті перевірка на "тебе справжнього" відбувається кожного дня, кожної хвилини. Часом від справжніх емоцій чи почуттів ми ховаємось за дурнуватими виразами обличчя, сміхом чи простими сльозами.

Зараз живу так, ніби краду в когось свій час. Ніби я раб, час якого розписаний іншим/іншими. Колись, коли я чи не вперше усвідомила це відчуття і опинилась повністю в ньому, я була студенткою на літніх канікулах, яка все ще думала, що не має можливості та права заявити про власні бажання та планування часу старшим. Тепер я така ж сама "плаваюча"дитина у руках партнера. Скоріше не по його волі, а через свої несформовані бажання. І як не дивно, через них же, сама віддаю свої відповідальність (яку психологи також називають можливостями) іншим. Я хочу бути спокійною і не робити вибір, чи можу тепер я когось засуджувати за те, що його роблять за мене? Ані скільки. Та перебування і такому підвішеному і залежному стані лише більше показує нелогічність мого задуму. Настільки, що я готова витрачати свої збереження, щоб пускати пилюку в очі і танцювати на власних кістках. Настільки, що не можу сказати, що мені не підходить та чи інша ситуація, настільки, що я сама себе тримаю за горлянку і стискаю руку сильніше. Та напевно лише тоді, коли сама собі перекрию повітря повністю, зрозумію, що я здатна зробити багато чого і сили в мене не забракне, лише тоді зможу встати і піти , не намагаючись отримати допомогу деінде.


!

0 коментарі:

навчитись Не

23:29 Коли думки не дають спати 0 Comments

Навчитись не ненавидіти себе. Навчитись не стирати тексти, або не закидати їх, коли слова розбігаються і покидають мене. Навчитись не ненавидіти себе як одна з перших моїх десяти. Хто сказав, що варто прийняти себе, полюбити? Не брешіть. Все починається з заповіді "не ненавидіти себе". Не ненавидіти себе за те, що занадто у собі, або занадто "оголяєшся" перед іншими. Не картати за те, що не є емоційною бомбою і все, що в найкращому разі можеш у моменти тотальної втоми, це відмахуватись і жартувати дурні жарти. Припинити. Так? Припинити всім пояснювати свої поведінку і класифікувати її. Хоча так хочеться всім видати інструкцію "отак зі мною можна" і нарешті розслабитись. Відпустити, не отримувати підступних повідомлень у вайбері, не картати посилаючи когось кудись вкотре по щось. Всоте не ставати навколішки до стіни і не пояснювати собі "що я так і мала вчинити, бо так не могло бути далі". Перестати переставати і не говорити з іншими, коли немає сил. Це буде моя сота заповідь. Перед тим, я попрошу їх відійти на безпечну відстань. Я ж бо все таки звір. Зляканий, замерзлий та надзвичайно самотній у таких от витрачених днях. Не знаю, що потрібно казати у таких випадках, не знаю, що має казати інший. Знаю одне, що намагаючись випливти у внутрішніх морях ти неодноразово плакатимеш. Вся сіль та біль, що накопичуються, б'ють по ребрах чи просто давно обростають тебе з середини, мають якось виходити. Без цього ніяк.
Я це розумію і знову ховаюсь у свою шкарлупу. Все ще недо- чи можливо занадто-? Все ще не дотягую до примарної норми і розбиваю собі лоб у спробах. Сама будую собі пастки і для чогось комусь клянусь у вірності та чесності. Я ж бо навіть з собою так не можу. Я не можу собі чесно зізнатись, що я хочу і як хочу говорити з іншими. Зізнатись, що я хочу чогось більше. Хочу шоу і шоку і так це говорю я, сумний шестикутник, який навіть сили позичив на те, щоб стукати пальцями по клавішам.

0 коментарі:

5 років

19:46 Коли думки не дають спати 0 Comments

5 років тому я завела цей блог.
5 років у ньому відкривала свої почуття, проводила з собою бесіди, сперечалась над відомими істинами і відкривала нові.
5 років мені було п'яно, солодко, боляче, сумно, важко, бентежно, добре, наркотично, совісно, незвично, виклично, буденно та нудно.
5 років я обирала говорити сама з собою і часто, як мені думалось, вела щоденник через самотність та нерозуміння мене світом.
Весь цей час мені знадобився, щоб зрозуміти, що мені так було комфортно. Страшно сороміцько це зараз оприлюднювати. Зізнаватись, що всі мої муки були шляхом до сьогоднішньої мене, яка ліниво кладе голову на руку і з примружено-хитрими очима розмовляє з подругою про нові для нас речі, якось протизаконно у моїй голові. Прокинутись сьогодні вранці і подумати, що все так як треба, було протизаконним. Не хотіти зараз заміж, не хотіти дитину, не будувати стосунки з обов'язковим розв'язком подій у вигляді "шлюбу" - також протизаконно. Було. Дивно бачити, як з тебе такої прогресивної та розумної, лише одного разу випадково спадають шори і нарешті ти стаєш здатна відчувати.
Правду кажуть мудрі люди, якщо ти вмієш цінувати та відчувати себе і свою самоту, ти ніколи не будеш самотньою. І не лише через те, що у тебе будеш ти сама, а через те, що коли в голові змовкає сирена "я буду самотня/я є самотня/ я залишусь самотня" ти бачиш людей, що є біля тебе. І це не обов'язково мають бути якісь симпатії, партнери, а і подруги, сестри, викладачі, співробітники, батьки. Та всі. Коли ти вмієш цінувати час наодинці, з самим собою, час з іншими не перетворюється на постійне відштовхування людей та нерви через чиюсь присутність у твоїй галактиці. Ти навпаки перебуваєш у стані тиші і можеш (по)чути і (по)бачити інших. А це інші світи у яких ти можеш навчитись дивитись на все під іншим кутом.
У такому стані, ти осідаєш. Перестаєш істерити, нити, що ти сама або тебе всі кинули. А приймаєш себе, цей стан, і лише потім звертаєшся до інших людей. І все виходить добре.
Лиш з реалізацією проблемки. Опис ситуації займаєш кілька речень, а процеси у черепній коробці, які часто йдуть з великим скрипом, можуть відбуватись по кілька місяців. І ось. Одного недільного ранку прокинувшись у чужій квартирі, на підлозі, я раптом зрозуміла, що це найкращий варіант. Що я так і хотіла.
Жаль, жалість за всіма людьми та ситуаціями, зникла, натомість виросли крила. Тепер можна. Можна говорити про те, що ти хочеш. Можна нічого не очікувати від людей та попри це вірити їм.
Насправді цей блог та останні 5 років дали мені надзвичайно багато. До певної міри я стала такою як стала саме через блог. Через нього люди вчитись розуміти мене більше, а інколи розуміли, що нам не по дорозі. Я вчилась жити, відчувати та бути, вчилась вірити та говорити. Порівнюючи з подругою останні 1,5 роки я зрозуміла, який величезний крок здійснила за цей час. Впевнена, далі буде ще цікавіше.

0 коментарі:

перша заповідь: відчувати

21:29 Коли думки не дають спати 0 Comments

Серце так хвилюється, що інколи заважає мені дихати. Задихаючись від передчуття, так багато хочу присвятити, вилити, поділитись, довірити цим сторінкам і завмираю. Що розповідати? Я не встигаю відчувати. Здається моє шалене та задоволене життя проноситься повз. Все так як хочу, та чомусь не встигаю його жити. Я викроюю собі хвилини у кімнатах з сплячими лампами, де лише світло від вогню в каміні лягає на плечі та цілує макушку. Мене вистачає лише на констатацію, що саме цього я хотіла. Цього і повної самотності. Хочеться відпихати і тікати від людей, виставляти їх за двері та вішати оголошення "дуже багато роботи, давай завтра". Мені страшно. Страшно і не природно пускати когось у своє життя. І лише коли буря в мені заспокоюється я даю собі шанс, шанс лягати на коліна і призвичаюватись до чиїхось погладжувань по шкірі як вуличний пес. Не лякатись та не кусатись. Вчуся взаємодіяти, не натягати на себе псевдообов'язкові кайданки "мушу/винна", хоча так солодко інколи йти протоптаним шляхом. Просто інколи так солодко нічого не вирішувати. Бути жертвою.
Я не йду до чужих рук, але якщо вже лягаю в обійми, то серце розриває від тотального щастя. Стосунки, які ніколи не матимуть ванільного в кінці "жили разом довго і щасливо" виявляється мають шанс на життя.  Резонне питання:  як можна бути щасливою, якщо знаєш, що скоро позбудешся цього? Виявляється можливо. Так набагато легше. Відпадає ймовірність натягти на людину ярлик "моє" і "разом на віки", відпадає бажання прилаштувати штори в ромашку на чужій кухні. Бо ти знаєш, що ти гість. Не розбиваєш голову об чужі стіни, щоб побудувати на руїнах свої постулати та закони. Просто входиш у чиєсь життя і йдеш поряд. Страх, що людина зрадить/знайде краще/закохається у іншого відпадає, адже ти і так "не назавжди". Ця неонова табличка над головою партнера оговтує, коли з'являються думки, що хтось комусь підходить краще. Тоді  розумієш, що це вибір. Ти обираєш і обирають тебе і поки це взаємно, доки це і триватиме.
Звісно без усталених "як ми назвемо наших дітей" та " де ми святкуватимемо весілля" нуднувато інколи. Хочеться дитячої дурості та несерйозності, як тоді у 16, коли очі в очі і без різниці, що він вчора кинув дівчинку, якій так само розповідав про рожевих поні. Інколи хочеться бути простою дурненькою такою, щоб вона біжить -  волосся назад і жодної думки, що згризає нутрощі. Але будьмо реалістичними. Я це я. Котра певно четвертий чи п'ятий рік пише тут, пише перш за все собі, а потім і вам. Пише і намагається стати краще і стає. Я, котра інколи вміє топити себе у багні та страхах, я яка помирає майже, і кожного разу, кожного чортового разу, піднімається. Бо ж будьмо чесними: я не та дурненька дівчинка, яка наївно біжить полем і волосся в неї таке назад.
Я та, яка заспокоює людину, яку б хотіла не бачити вже років 5-7, але заспокоює, і твердо вирішує, що колись стане допомагати всім з зраненими душами. Я та, яка вміє не сумувати ні за ким і яка на 5 балів може бути черствою з середини, але кожного разу плакати, коли говорить. Я та, яка попри всі спокуси самотності обирає відчувати. Відкривати своє серце і пускати туди людей. Не важливо на скільки, головне щиро і на усю "котушку".
Тому цей рік починається з закінчень. Що парадоксально. Відбуваються серйозні розмови і "відкриваються" карти. Ми обіймаємось та прощаємось з колись близькими людьми. Сидимо і жартуємо до 5 ранку з знайомими. Я дозволяю собі бути такою як є. Хоча інколи сама втрачаюсь "якою ж все таки є". Але все вимірюється та вивчається на життєвому шляху. Головне ж відчувати?

0 коментарі:

Підписатися на: Дописи (Atom)