перша заповідь: відчувати
Серце так хвилюється, що інколи заважає мені дихати. Задихаючись від передчуття, так багато хочу присвятити, вилити, поділитись, довірити цим сторінкам і завмираю. Що розповідати? Я не встигаю відчувати. Здається моє шалене та задоволене життя проноситься повз. Все так як хочу, та чомусь не встигаю його жити. Я викроюю собі хвилини у кімнатах з сплячими лампами, де лише світло від вогню в каміні лягає на плечі та цілує макушку. Мене вистачає лише на констатацію, що саме цього я хотіла. Цього і повної самотності. Хочеться відпихати і тікати від людей, виставляти їх за двері та вішати оголошення "дуже багато роботи, давай завтра". Мені страшно. Страшно і не природно пускати когось у своє життя. І лише коли буря в мені заспокоюється я даю собі шанс, шанс лягати на коліна і призвичаюватись до чиїхось погладжувань по шкірі як вуличний пес. Не лякатись та не кусатись. Вчуся взаємодіяти, не натягати на себе псевдообов'язкові кайданки "мушу/винна", хоча так солодко інколи йти протоптаним шляхом. Просто інколи так солодко нічого не вирішувати. Бути жертвою.Я не йду до чужих рук, але якщо вже лягаю в обійми, то серце розриває від тотального щастя. Стосунки, які ніколи не матимуть ванільного в кінці "жили разом довго і щасливо" виявляється мають шанс на життя. Резонне питання: як можна бути щасливою, якщо знаєш, що скоро позбудешся цього? Виявляється можливо. Так набагато легше. Відпадає ймовірність натягти на людину ярлик "моє" і "разом на віки", відпадає бажання прилаштувати штори в ромашку на чужій кухні. Бо ти знаєш, що ти гість. Не розбиваєш голову об чужі стіни, щоб побудувати на руїнах свої постулати та закони. Просто входиш у чиєсь життя і йдеш поряд. Страх, що людина зрадить/знайде краще/закохається у іншого відпадає, адже ти і так "не назавжди". Ця неонова табличка над головою партнера оговтує, коли з'являються думки, що хтось комусь підходить краще. Тоді розумієш, що це вибір. Ти обираєш і обирають тебе і поки це взаємно, доки це і триватиме.
Звісно без усталених "як ми назвемо наших дітей" та " де ми святкуватимемо весілля" нуднувато інколи. Хочеться дитячої дурості та несерйозності, як тоді у 16, коли очі в очі і без різниці, що він вчора кинув дівчинку, якій так само розповідав про рожевих поні. Інколи хочеться бути простою дурненькою такою, щоб вона біжить - волосся назад і жодної думки, що згризає нутрощі. Але будьмо реалістичними. Я це я. Котра певно четвертий чи п'ятий рік пише тут, пише перш за все собі, а потім і вам. Пише і намагається стати краще і стає. Я, котра інколи вміє топити себе у багні та страхах, я яка помирає майже, і кожного разу, кожного чортового разу, піднімається. Бо ж будьмо чесними: я не та дурненька дівчинка, яка наївно біжить полем і волосся в неї таке назад.
Я та, яка заспокоює людину, яку б хотіла не бачити вже років 5-7, але заспокоює, і твердо вирішує, що колись стане допомагати всім з зраненими душами. Я та, яка вміє не сумувати ні за ким і яка на 5 балів може бути черствою з середини, але кожного разу плакати, коли говорить. Я та, яка попри всі спокуси самотності обирає відчувати. Відкривати своє серце і пускати туди людей. Не важливо на скільки, головне щиро і на усю "котушку".
Тому цей рік починається з закінчень. Що парадоксально. Відбуваються серйозні розмови і "відкриваються" карти. Ми обіймаємось та прощаємось з колись близькими людьми. Сидимо і жартуємо до 5 ранку з знайомими. Я дозволяю собі бути такою як є. Хоча інколи сама втрачаюсь "якою ж все таки є". Але все вимірюється та вивчається на життєвому шляху. Головне ж відчувати?
0 коментарі: